65.Філософія Аристотеля (вчення про буття, вчення про пізнання і душу, вчення про державу).

 

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем лену частину філософії — логіку. 

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з ото чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива ються індивідууми. 

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність. 

Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета. 

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу. 

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу. 

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям. 

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами;наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери торії та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов ним механізмом управління суспільством стає держава. 

Учення про державу. Основою держави є приватна влас ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважа ючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край ня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя. 
Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.