Проблема людини в філософії екзистенціалізму.

 
Екзистенціалізм (від еxistentia - існування) - філософія існування - ірраціоналістичний напрямок у сучасній філософії. Батьківщиною екзистенціальних ідей вважається Росія -Федір Достоєвський, Лев Шестов, Микола Бердяев. Після світової війни екзистенціалізм розвивається в Німеччині - М. Хайдгер, К. Ясперс, М. Бубер; і після Другої Світової Війни класичні форми він здобуває у творах французів - Ж.П. Сартр, Г. Марсель. А. Камю. 
Особливість екзистенціального підходу до людини полягає в тому, що вивчається не людина взагалі (людський рід), а конкретна одинична жива людина. Трагічність існування людини в тому, що вона завжди чимось поглиналась, якоюсь тотальністю - родом, державою, церквою; в XX столітті людина поглинається технічною цивілізацією, яка веде з собою знеособлювання зв'язків, світові форми і катастрофи. Звідси ідея скінченності, абсурдності людського буття, її розгубленість в цьому світі і песимістичному фарбуванні всієї екзистенціальної філософії. Наприклад, істотою екзистенції називається народження, смерть, доля, любов, розпач, каяття. Модусами існування: турбота, страх, рішучість, совість, віра, ненависть, туга. Одна із центральних проблем у філософії екзистенціалізму - проблема життя і смерті. Погроза смерті, скінченності буття людини змушують її задуматися про сенс життя, повернутися від побуту, від повсякденності до самого буття, екзистенції. 
38.