Позитивістська концепція співвідношення філософії і науки являє собою третій логічно можливий варіант вирішення вищезгаданої проблеми. Стара філософія ("метафізика") оголошується лженаукою і псевдознанием, умоглядної схоластикою, місце якої на "історичній звалищі знань" разом з міфологією, релігією й іншими формами людських оман. Замість неї пропонується створити нову, наукову філософію, яка від усіх інших наук повинна відрізнятися тільки своїм предметом, але не методом. Метод ж для будь-якої науки може бути лише один: накопичення емпіричної інформації про предмет дослідження, її систематизація та узагальнення. Позитивістська концепція співвідношення філософії та науки вперше чітко сформульована і серйозно обґрунтована лише у 30-х роках ХГХ ст. у працях французького філософа О. Конта, який заявив, що мислення в своєму історичному розвитку проходить три основних стани (стадії): мифологическо-релігійне, філософське ("метафізичне") і конкретно-наукове ("позитивне"). Кожна з наступних стадій є більш зрілою, ніж попередні. Наукове мислення - не тільки найбільш зріла форма людського пізнання, але і його завершальна стадія. Згідно О. Конту, основна історична заслуга попередньої, традиційної філософії ("метафізики") полягає лише в одному - підготовці та формуванні наукового способу мислення. З виникненням і затвердженням в суспільстві наукового способу пізнання необхідність звернення до філософського мислення для пізнання світу повністю відпадає. Більш того, це звернення стає не тільки зайвою, але й надзвичайно шкідливим, так як гальмує науковий спосіб вирішення проблем, підміняючи його гносеологічно менш повноцінним підходом. Сама ж головна небезпека такої підміни полягає в мімікрії традиційної філософії ("метафізики") під науку, що неминуче веде до "засмічення" наукового знання різного роду умоглядними схоластичними побудовами, виступаючими при цьому від імені Абсолютної істини. Відмінність же конкретно-наукового (або "позитивного") способу мислення від філософського в тому і полягає, що, будучи зрілою і відповідальною, позитивна наука принципово відмовляється від пошуку і формулювання Абсолютних і загальних істин про світ, вважаючи це ілюзорною і нездійсненною метою пізнання, і, навпаки, зосереджує свої зусилля тільки на відносних і приватних істини, факти і закони окремих сфер реальності, оскільки традиційна філософія ненаучна, а конкретні науки не философичны у своєму змісті, як позитивісти вважають, що між ними не може бути жодної продуктивної взаємодії.
Зріла наука, заявляють позитивісти, здатна впоратися і справляється зі своїми проблемами, не потребуючи допомоги з боку філософії. "Наука сама собі філософія" - ось кредо і сутність позитивізму по відношенню до традиційної філософії. Проте це тільки одна "негативна" частина позитивістської концепції співвідношення філософії і науки. Інша ж, позитивна, була більш амбітною і полягала в ідеї побудови натомість метафізичної філософії нової, що відповідає всім стандартам науковості. З точки зору позитивістів, багато проблем старої філософії самі по собі цілком прийнятні і законні з наукової точки зору, наприклад: пізнання законів навколишньої природи людини; пристрій суспільства; сутність людини і її можливостей; способи істинного пізнання реальності і т. д. Неприйнятними з позицій позитивізму є методи вирішення цих проблем в рамках класичної філософії, які у своїй основі представляються умоглядними і спекулятивними. Наукова ж філософія, на відміну від традиційної, повинна вирішувати свої проблеми виключно тими ж засобами, що і всі інші науки (фізика, астрономія, історія, біологія тощо), тобто шляхом узагальнення наявного емпіричного матеріалу. У цьому сенсі наукове філософське вчення про світ (філософська онтологія) цілком можливо. Однак воно має бути лише узагальненням тих знань, які дають про світі всі приватні науки певного часу. Філософська онтологія не має права виходити за межі цього знання, вона завжди може тільки йти за наукою свого часу, але ні в якому разі не випереджати її, як би це не виглядало привабливо. Інший шлях - пряма дорога до філософського міфотворчості.
Ті ж рекомендації давав Конт О. і щодо наукового способу побудови іншої важливої частини філософії - теорії пізнання. Хочете знати, питав він, якими засобами досягається істина про світ? Вивчайте реальний досвід наукового пізнання, реальну пізнавальну практику науки як вищої, найбільш розвиненої форми людського пізнання. Ідіть у наукові лабораторії, кафедри, спостерігайте і узагальнюйте пізнавальну діяльність дослідників, а не вчіть їх методам отримання істини, створеним в умоглядних філософських системах. Цей докір позитивісти адресували аж ніяк не тільки раннім епістемологічних побудов Платона або Аристотеля, але і більш пізнім філософам, включаючи своїх сучасників (Декарт, Бекон, Лейбніц, Кант, Гегель і ін). Отже, предметом наукової філософської епістемології повинна бути реальна пізнавальна практика вчених, її емпіричне вивчення (у тому числі і через історію науки) і подальше узагальнення. Саме так повинна створюватися загальна методологія науки, а не шляхом нав'язування вченим сумнівних методів осягнення
Істини, розроблених в лоні трансцендентальної філософської епістемології. Тим більше, що різні філософські схеми пізнання часто просто виключають один одного (Платон і Аристотель, Декарт і Бекон, Локк і Лейбніц, Кант і Гегель і т. д.). Аналогічні рекомендації позитивісти поширили на науковий спосіб побудови теорії суспільства. Як відомо, Конт О. з'явився основоположником створення наукової соціології як конкретно-наукового, а не філософського способу вивчення суспільства, законів його функціонування і розвитку.
У чому плюси і мінуси позитивістського вирішення питання про співвідношення філософії і науки? До безперечних достоїнств позитивістського варіанти вирішення цієї проблеми відносяться наступні:
1) підкреслення відносної самостійності і відносній незалежності розвиненої (зрілої) науки від філософії в її класичному розумінні як "метафізики";
2) необхідність орієнтації будь-якої філософії, яка претендує на науковий статус на реальну науку, її зміст і методи або з метою їх узагальнення, або як на критерій істинності філософських побудов;
3) підкреслення якісної відмінності між класичною філософією і конкретно-науковим знанням, між філософською методологією і науковим способом пізнання дійсності аж до їх повної протилежності.
До явних мінусів позитивістської концепції співвідношення філософії і науки відносяться наступні:
1) недостатньо обгрунтоване рішення про нібито марність і вичерпаності когнітивних ресурсів класичної філософії як важливого позитивного чинника функціонування і розвитку культури;
2) неправильне розуміння сутності та структури реального наукового знання і прагнення звести його лише до емпіричного знання:
а) недооцінка якісної специфіки теоретичного знання в науці порівняно з емпіричним знанням і особливої ролі наукових теорій у структурі і динаміці науки;
б) невірна інтерпретація природи математичного знання та його відмінності від природничо-наукового знання;
в) розгляд науки як абсолютно самодостатньою системи культури, що розвивається лише за своїм власним іманентним законам (интернализм);
г) незаконне абстрагування від ціннісної "обтяженість" науки і наукового способу пізнання (ціннісна нейтральність науки);
д) абсолютизація можливостей емпіричних методів дослідження для досягнення об'єктивно-істинного знання;
е) зведення методу філософії науки тільки до емпіричного дослідження, опису та узагальнення змісту реальної науки і діяльності вчених;
ж) редукція наукової філософії тільки до філософії науки.
Самим важким (і, як виявилося, унеможливлюють) реалізації позитивістської концепції співвідношення філософії і науки виявилося побудова філософії науки як однієї з конкретних наук. По суті, вся еволюція позитивізму від його виникнення в 30-х роках XIX ст. до вичерпання себе (70 - 80-х роках XX ст.) як значущою і заможної альтернативи класичній філософії являє собою постійну зміну однієї невдалої спроби в побудові наукової філософії інший, як виявилося згодом, теж неспроможною. Дані спроби побудови позитивної філософії можуть бути представлені наступним чином:
Наукова філософська онтологія (Р. Спенсер) і методологія науки (Дж. Ст. Мілль) -> Психологія і соціологія наукової діяльності (Е. Мах і ін) - Логіка науки (М. Шлік, Б. Рассел, Р. Карнап та ін) -> Лінгвістичний аналіз мови науки (Л. Вітгенштейн, Дж. Райл, Дж. Остін та ін) -> Теорія динаміки і розвитку наукового знання (К. Поппер та ін).
У підсумку виявилося, що не тільки неможлива позитивна філософія як одна з конкретних (приватних) наук, але, навпаки, всі реальні науки (природничі, математичні, так і особливо соціально-гуманітарні) не вільні від певних філософсько-умоглядних припущень і завжди спираються на них. Правда, ці припущення не є чимось постійним і незмінним як в історичній динаміці науки в цілому, так і відносно різних наукових дисциплін і теорій, що існують одночасно в тій чи іншій галузі науки. Це обумовлено як цілісністю культури, в якій всі її підсистеми, включаючи філософію і науку, знаходяться у взаємозв'язку та взаємодії один з одним, так і неоднозначним характером цих взаємозв'язків, викликаних якісно різноманітним змістом філософських і наукових систем знання.
б) постпозитивістська концепція науки. Концепція наукових революцій Т. Куна.
Основні поняття концепції Т. Куна
2.1. Парадигма
Основою концепції Куна, відображеної в роботі є такі поняття, як «нормальна наука», «парадигма» і «наукове співтовариство».
Новим у тлумаченні наукової революції у Куна є розробка поняття «парадигма» та її роль у русі науки. Парадигма, за Куну, це не тільки теорія, але і спосіб действования в науці, чи, як він називає, модель, зразок вирішення дослідницьких завдань. Пізніше, у зв'язку з тим що поняття парадигми викликало тлумачення, неадекватне того, яке йому надавав Кун, він замінив його терміном «дисциплінарна матриця» і тим самим ще більше віддалив це поняття за змістом від поняття теорії й тісніше зв'язав його з механічною роботою вченого в відповідно до певних правил.
Термін «парадигма» вводиться на перших же сторінках книги, причому спосіб його введення таїть в собі логічне коло. Парадигма - це те, що об'єднує членів наукового співтовариства, і, навпаки, наукове співтовариство складається з людей, які визнають парадигму. Хоча не кожен логічне коло є порочним, проте в даному випадку логічне коло є джерелом реальних труднощів. Використовуючи термін «парадигма», Кун має на увазі «деяке загальноприйняті приклади фактичної практики наукових досліджень - приклади, які включають закон, теорію, їхнє практичне застосування і необхідне обладнання, - все в сукупності дають нам моделі, з яких виникають конкретні традиції наукового дослідження.» [1]
Наукові спільноти можуть і повинні бути виділені як об'єкт без звернення до парадигми; остання може бути виявлена потім шляхом ретельного вивчення поведінки членів даного співтовариства.
Взагалі кажучи, парадигма (грец. приклад, зразок) - сукупність теоретичних і методологічних передумов, що визначають конкретне наукове дослідження, яка втілюється в науковій практиці на даному етапі. Парадигма є підставою вибору проблем, а також моделлю, зразком для вирішення дослідницьких завдань. Згідно з Куном парадигма дозволяє вирішити виникаючі в дослідницькій роботі труднощі, фіксувати зміни в структурі знання, які відбуваються в результаті наукової революції та пов'язані з асиміляцією нових емпіричних даних. Проте в понятті парадигма недостатньо відображені світоглядні і соціальні параметри розвитку науки. У марксистських дослідженнях з наукознавства використовуються поняття стилю (типу) наукового мислення [2] .
Таким чином, поняття парадигма у Куна характеризується сукупністю знань і особливістю підходу до вирішення наукових проблем, прийнятих в науковому співтоваристві. Це не тільки теорія, але і спосіб действования в науці, тобто «прийнята модель чи зразок» дослідження наукових завдань.
«Саме завдяки прийняттю парадигми група, цікавилася раніше вивченням природи з простої цікавості, стає професійною, а предмет її інтересу перетворюється на наукову дисципліну.» Таку групу вчених, яка дотримується певної парадигми, Кун називає «науковим співтовариством». Кун вважає, що вчений може бути зрозумілий як учений тільки за його приналежності до наукової спільноти, всі члени якого дотримуються певної парадигми.
Термін «парадигма» часто використовується в книзі в двох різних значеннях. З одного боку, він позначає вію сукупність переконань, цінностей, технічних засобів і т.д., яка характерна для членів цієї спільноти. З іншого боку, сі вказує один вигляд елемента в цій сукупності - конкретні рішення головоломок, другі, коли вони використовуються в якості моделей або прикладів, можуть замінювати експліцитні правила як основу для вирішення нерозгаданих ще головоломок нормальної науки.
Принаймні у філософському плані цей другий сенс «парадигми» є більш глибоким, і вимоги, які я висунув, вживши цей термін, є головним джерелом суперечок і неправильного розуміння, викликаних книгою, і особливо звинувачення в тому, що я представив науку як суб'єктивне і ірраціональне підприємство » [3]
2.2. Наукове спільнот про
Ключовим поняттям в концепції Куна, однак, є не парадигма, як про це часто пишуть, а поняття наукового співтовариства. У розділі «Природа нормальної науки» Кун розкриває специфіку діяльності наукового співтовариства в умовах їх роботи в рамках парадигми, тобто описує природу нормальної науки.
Саме запровадження поняття наукового співтовариства поряд з поданням про характер так званої нормальної науки є найоригінальнішим в концепції Куна. На них тримається вся його теорія. Наукове співтовариство в контексті його теорії виступає як логічний суб'єкт наукової діяльності. Вчений, згідно з концепцією Куна, може бути зрозумілий як учений тільки за його приналежності до наукової спільноти, всі члени якого дотримуються певної парадигми; остання ж у свою чергу характеризується сукупністю знань та особливостями підходу до вирішення наукових проблем, прийнятих даним науковим співтовариством.
Таким чином, на противагу так званому інтерналістскому, або іманентного, напряму в історіографії науки, для представників якого історія науки - це лише історія ідей, Кун через наукове співтовариство вводить в свою концепцію людини.
Це дало йому змогу певною мірою вийти за межі суто іманентного тлумачення розвитку науки, в рамках якого він вів свою роботу, і відкрило нові можливості для пояснення механізму руху науки.
Якщо вдуматися в поняття парадигми, наукового співтовариства і нормальної науки, як вони формулюються Куном, то стане ясно, що його концепція не могла з'явитися 40 - 50 років тому. Вона могла виникнути лише з розвитком так званої «великої науки», з колективним характеромроботи в ній, поділом праці, що доводить діяльність великого числа наукових працівників до виконання лише певних функцій і далеко не завжди мають чітке уявлення про дослідження в цілому і т. д. У цьому сенсі теорія Куна несе на собі печатку сучасності і може служити - об'єктивно, незалежно від намірів автора - гарним прикладом впливу соціальних умов не просто на прискорення або уповільнення розвитку науки, а на саму внутрішню, логічну структуру теорії.
2.3. Нормальна наука
«Термін« нормальна наука »означає дослідження, міцно спирається на одне або кілька минулих наукових досягнень - досягнень, які протягом деякого часу визнаються певним науковим співтовариством як основа для його подальшої практичної діяльності.» [4]
З поняттям «нормальна наука» безпосередньо пов'язане поняття «парадигми», так як нормальна наука, за Куну, це період безроздільного панування парадигми.
Кун показує, що вчені, дотримуючись парадигми, спрямовують свої зусилля на вирішення тільки тих проблем, вирішення яких гарантує парадигма: «Дослідження в нормальній науці спрямоване на розробку тих явищ і теорій, існування яких парадигма свідомо припускає» Тобто «існування парадигми свідомо припускає, що проблема розв'язана ». Тому ті завдання, які вирішують вчені в рамках нормальної науки, Кун називає «головоломками». «Словниковими ілюстраціями до слова можуть служити« складова фігураголоволомка »і« головоломка-кросворд » [5] . Тому пояснення вибору терміну «головоломка» полягає в тому, що зібрані з безлічі частин фігури або кросворди завжди мають гарантоване вирішення, також, як і наукові завдання-головоломки. Але, крім того, що проблема, що класифікується як головоломка, має гарантоване рішення, «повинні існувати так само правила, які обмежують як природу прийнятних рішень, так і ті заходи, за допомогою яких досягаються ці рішення ... Парадигма може навіть ізолювати співтовариство від тих соціально важливих проблем, які не можна звести до типу головоломок, оскільки їх не можна уявити в термінах концептуального та інструментального апаратів, передбачуваних парадигмою. » [6]
У зв'язку з таким цілеспрямованим рішенням у вченими в рамках парадигми задач-головоломок, Кун вважає, що нормальна наука - «надзвичайно кумулятивне підприємство, надзвичайно вдала у досягненні своєї мети, тобто в постійному розширенні меж наукового знання і в його уточнення.»
Тому таке поняття, як науковий прогрес, по Куну, має сенс тільки для нормальної науки, де його критерієм є кількість вирішених проблем-головоломок, тобто парадигма гарантує, що рішення існує, вона ж ставить допустимі методи і засоби вирішення цих проблем.
Періоду «нормальної науки», Кун протиставляє діяльність вчених в рамках кризи, тобто період «екстраординарної» науки, причому, якщо метою нормальної науки є розробка парадигми, то мета наукового співтовариства в період екстраординарної науки - створення нової теорії для пояснення аномалій.
Якщо раніше вчені просто не звертали уваги на «аномалії», то тепер їм приділяється «все більше і більше уваги з боку все більшого числа найвидатніших представників даної галузі дослідження.»
Внаслідок цього різні вчені починають по-різному розробляти парадигму, створюють безліч різних теорій, які намагаються дати наукове обгрунтування аномалій, що веде до збільшення невизначеності правил нормальної науки. «Хоча парадигма все-ще зберігається, мало дослідників повністю згодні один з одним з питання про те, що вона собою представляє. Навіть ті рішення проблем, які раніше представлялися звичними, піддаються тепер сумніву. <...> Будь-яка криза починається з сумніву в парадигмі і подальшого розхитування правил дослідження ».
Для пояснення подальшого розвитку науки Кун вводить термін «наукові революції», який він характеризує як «такі некумулятивні епізоди розвитку науки, під час яких стара парадигма заміщається цілком або частково новою парадигмою, несумісною зі старою», тобто науковареволюція - це період розпаду парадигми , конкуренції між альтернативними парадигмами і, нарешті, перемога однієї з них.
Автор у своїй монографії пише про те, що «науковий розвиток, подібно розвитку біологічного світу, являє собою односпрямований і незворотний процес. Пізніші наукові теорії краще, ніж ранні, пристосовані для вирішення головоломок в тих, часто цілком інших умовах, в яких вони застосовуються. Це не релятивістська позиція, і вона розкриває той сенс, який визначає мою віру в науковий прогрес » [7] .
Однак у порівнянні з тим поняттям прогресу, що помітно превалює як серед філософів науки, так і серед дилетантів, цій позиції бракує одного істотного елемента. Нова наукова теорія зазвичай представляється кращою, ніж попередні їй, не тільки в тому сенсі, що вона виявляється більш досконалим інструментом для відкриттів і рішень головоломок, але також і тому, що вона в якомусь відношенні дає нам краще уявлення про те, що ж насправді є природа. Часто доводиться чути, що наступні один за одним теорії завжди все більше і більше наближаються до істини. Очевидно, що узагальнення, подібні цим, стосуються не розв'язання головоломок і не конкретних передбачень, що випливають з теорії, а швидше її онтології, тобто відповідності між тими сутностями, якими теорія «населяє» природу, тими, які в ній реально існують ». [ 8]
3. роль роботи в методології наукового пізнання.
Книга Томаса Куна «Структура наукових революцій» - найвідоміша з усіх робіт з історії науки, що вийшли на Заході в останні десятиліття. Це безперечно і вже саме по собі привертає увагу, тим більше що мова йде не про книгу, де захоплююче й доступно викладаються події з історії науки, а про теоретичному праці, який вимагає від читача великої роботи думки і спеціальних знань. Книга Т. Куна викликала величезний інтерес не тільки істориків науки, але також філософів, соціологів, психологів, які вивчають наукову творчість, і багатьох натуралістів різних країн світу.
Серед дуже корисних і важливих книг з історії науки книга Куна займає особливе місце. Вона не обмежується описом тих чи інших подій, а є викладом певної спільної концепції розвитку науки. Ця концепція недосконала, не відповідає на багато питань, але вона рішуче порвала з цілою низкою старих традицій в аналізі науки і так яскраво, по-новому і виразно поставила деякі проблеми, потреба у вирішенні яких усвідомлювалася багатьма, що не могла не бути відразу поміченою.
Книга Т. Куна, який не тільки відкрито пориває з позитивістської традицією, але, що багато важливіше, висуває принципово інший підхід до аналізу розвитку науки
На противагу позитивістської традиції в центрі уваги Куна не аналіз готових структур наукового знання, а розкриття механізму трансформації і зміни ведучих уявлень в науці, тобто, по суті, руху наукового знання. Не кажучи поки про те, якою мірою Куну вдалося вирішити цю проблему, яка ознаменувала крутий поворот у самій постановці дослідницької задачі, відзначимо, що Кун виходить не з тієї чи іншої філософської схеми, а з вивчення історії науки, тобто з вивчення реального процесу руху наукового знання. Кун приходить до переконання, що шлях до створення справжньої теорії науки проходить через вивчення історії науки. Потрібно, однак, мати на увазі, що саме по собі звернення до історії ще не гарантує того, що в теорії послідовно проводиться історичний принцип.
Кун зумів протиставити кумулятівістскім поглядам не просто окремі факти, міркування і т. п., а грунтовно розроблену альтернативну концепцію.
Відповідно до точки зору Куна, розвиток науки йде не шляхом плавного нарощування нових знань на старі, а через періодичну докорінну трансформацію і зміну провідних уявлень, тобто через періодично відбуваються наукові революції.
в) класичний, некласичний і постнекласичний типи науки.
Наука классического периода начинается в Европе с Ф. Бэкона, достигает расцвета в творчестве Ньютона и заканчивается революцией в физике в конце ХІХ - начале ХХ в.
· Классическая механика - системообразующая наука этого периода, сосредоточила свое внимание на выявлении устойчивых зависимостей, которые можно выразить языком математики, и на поиске исследователем причин явлений.
· Эксперимент - ведущий метод, устанавливающий стабильность, однозначность функционирования объекта в заданих условиях.
· Для обеспечения достоверности из описаний и объяснений нужно исключить все, что касается влияния человеческой деятельности на объект.
· Познание истолковывается как теоретическое обобщение даннных наблюдения и эксперимента.
Неклассическая наука начинается с возникновением термодинамики (термодинамика доказала, что предмет исследования и знания о нем изменчивы и неустойчивы), идей неевклидовой геометрии, с кризисом канторовской теории множеств, с возникновением идей структурализма в гумнауках. Цепная реакция открытий: в физике - открытие деления атома, становление релтивистской и квантовой теории, в космологии - концепция нестационарной Вселенной, вхимии - квантовая химия, в биологии - становление генетики. Позднее - кибернтика и теория систем., сыгравшие исключительную роль в развитии современной научной картины мира. Сформировался новый стиль мышления неклассической науки:
· Отказ от прямолинейного объективизма, признание относительной истинности теорий и картин природы.
· Ответы на вопросы зависит от из постановки и от исторического развития средств исследования и деятельности.
· Допускается существование нескольких различных теоретических описани и объяснний реальности, в каждом из которых может быть омент истины.
· Исследование объектов, недоступных органам чувств: микро-, макромир.
· Новый тип организации исследований: сложный, насыщенный техсредствами технологический процесс по типу производственного процесса, большие коллективы с разделением труда. Наука - бразновидность индустрии.
· Постнеклассическая наука связана с поиском форм и средств гуманизации НТР. Среди объектов, которые изучает современная наука, особое место занимают уникальные эволюционные объекты, включающие человеческий фактор - медико-биологические объекты, крыпные экосистемы и биосфера в целом, явления биотехнологии, генной инженерии, компьютерные сети, системы искусственного интеллекта. Во время изучения «человекоразмерных» систем поиск истины связан с определением стратегии и возможных направлений преобразования тех сторон, которые непосредственно касаются гуманистических ценностей. В связи с этим изменяется сам идеал «ценностно нейтрального исследования». Объективное объяснение и описание «человекоразмерных объектов» предполагает наличие ценностных факторов в обосновании того или иного положения.
Характерные черты постнеклассической науки:
· Ориентация на изучение человека.
· Целостное восприятие природы в динамике.
· Изменение отношений науки ценностей, которые теперь рассматриваются как неразрывные понятия.
· Объекты науки - сложные, системно организованные, саморегулируемые системы, находящиеся в процессе постоянной эволюции.
· Порядок из хаоса.
· Развивающиеся и содержащие человеческий фактор объекты чаще всего исследуются в рамках междисциплинарных программ с новой методологией организации научной деятель ности.
· В постнеклассической науке четко выявляется тенденция к объединению самых отдаленных дисциплин с приоритетом гуманитарных дисциплин, поскольку предметом исследования становится человек с его ценностями. Культура становится основной предметной областью научных поисков.
