На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.
За таких обставин зародилося явище, що отримало назву "отаманщина". Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона імперії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування.
В. Винниченко вважав, що з народженням отаманщини скінчилася влада Директорії. Він неправомірно переносить визначення "отаманщина" на все суспільно-політичне життя цього періоду, характеризуючи його епітетами суцільно негативного спрямування і перекладаючи всю відповідальність за неї на С. Петлюру, начебто тому, що він "поєднав в своїх руках військову і політичну владу, яка стала на загал "отаманською".
Отже, існування феномену отаманщини в добу Директорії УНР має такі глибинні причини, як-то пробудження селянської стихії, стислі строки формування армії, наявність незаконних збройних формувань, самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, слабкість державного апарату і центральної влади, вплив підривної більшовицької пропаганди, внутрішні суперечності між українськими політичними силами.
У травні 1920 р. Червона Армія вступила у війну з Польщею, намагаючись захопити столицю і створити необхідні умови для проголошення там радянської влади. Однак ця спроба військової закінчилася невдачею. Через неузгодженість у діях військ армія М. М. Тухачевського була розгромлена недалеко від Варшави. У березні 1921 р. був підписаний Ризький мирний договір, за умовами якого до Польщі відійшла значна частина території України та Білорусії.
Головною подією завершального періоду Громадянської війни став розгром Збройних сил півдня Росії на чолі з генералом П.М. Врангеля їм. Війська Південного фронту під командуванням М.В. Фрунзе в листопаді 1920 р. повністю оволоділи Кримом.
Протягом 1920-1921 рр.. за допомогою загонів Червоної Армії завершився процес радянізації на території Середньої Азії та Закавказзя. До кінця 1922 р. припинилися бойові дії на Далекому Сході. 14 листопада Далекосхідна Республіка (що існувала як буферну державу з 6 квітень 1920) воззєдналася з РРФСР.
Селянство на завершальному етапі громадянської війни
Громадянська війна закінчилася, але селянські виступи тривали. У Тамбовської губернії у серпні 1920 р. спалахнуло антибільшовицьке повстання, очолений есером А.С. Антоновим, на боці якого до початку 1921 р. виступило дві армії за 20-25 тис. чоловік кожна. У січні 1921 р. почалося Західно-Сибірське повстання, яке охопило Тюменську, Омську, Челябінську, Єкатеринбурзькую губернії. Тут у збройній боротьбі брало участь понад 100 тис. селян. Поширеними формами опору політиці продрозверстки були також саботаж, приховування хлібних запасів, ухилення від призову в армію, терор проти комуністів, розгром комун.
58.
