УР не належать до самостійних синт. одиниць. Це монопреднкативні структури, тому вони за граматичною будовою є простими реченнями. Складні ж речення поліпредикативні. У сучасній синтаксичній теорії єдиного визначення УР немає.
УР пов'язується з Напівпредикативністю — це додаткове до основного висловлювання повідомлення про співвіднесеність висловлюваного до дійсності, спосрігається насамперед у відокремлених означеннях. Розрізняють два її види: пряму і непряму. Пряма напівпредикативність реалізується як власне напівпредикативність і додаткова дієслівна предикативність. Непряма напівпредикативність має два різновиди: згорнута і прихована. Наявність напівпредикативності в УР дозволяє визначати позицію ускладнених речень як проміжну між простими і складними структурами. Так, ближчими до простих є речення, ускладнені однорідними членами та звертаннями, речення зі вставними і вставленими структурами, а з відокремленими членами — стоять ближче до складних. (стоять дерева – 1 предикативність. Стоять дерева. Вони є німі і сірі – 2. Стоять дерева, німі і сірі – 1,5). Характеризуються особливою інтонацією, що на письмі передається через розділові знаки.
Однорідні члени речення мають диференційні ознаки: позицію одного члена речення; пов'язані сурядним зв'язком; відносяться до одного із членів речення; часто мають однакові морфологічні форми івиражають однотипні поняття. Федір Іванович Буслаєв називав конструкції з рядами стягненими реченнями, а відповідні члени речення кваліфікував як стягнені підмети, присудки, означення, додатки, обставини. Олександр Матвійович Пєшковський стягненими називає речення, що містять у своєму складі однорідні члени. Олександр Савич Мельничук розглядає однорідність у розділі про синтагматичне членування речення і вводить поняття про однорідні синтагми. Анатолій Панасович Загнітко трактує ряд як тип конструкцій з паралелізмом, що співвідносяться з поняттями сурядності та однорідності. Б. Кулик, Іван Романович Вихованець, Г. Козачук усі речення з однорідними членами розглядають як прості ускладнені.
Відокремлені члени - Це смислове та ритмічно-інтонаційне виділення другорядних членів речення для посилення їхнього значення у семантико-граматичній структурі речення.
Можна трансформувати в підрядну частину складного речення чи в окреме просте речення. Відокремлюються тільки ті другорядні члени, що не мають тісних синтаксичних звязків з словоформами, до яких належать (не відокремлюються, наприклад, прямі додатки).
Означеннями Відокремленими можуть бути непоширені і поширені узгоджені та неузгоджені означення, які у реченні виділяються з смислового боку та інтонаційно. Відокремлення означень залежить від кількох чинників: від категоріальних властивостей означуваних слів і означень, від ступеня поширеності означень, від їхньої позиції щодо означуваного слова тощо.
Відокремлюються у таких випадках: коли означуване слово виражене займенником; дієприкметник і весь зворот у постпозиції, або у препозиції, якщо віддалений; означення у постпозиції, якщо перед означуваним словом вже є означення; неузгоджене, що вживається поряд з узгодженим тощо.
Обставни Відокремлюватися можуть обставини: а) виражені дієприслівниковими зворотами, одиничними дієприслівниками; б) прислівниками та іменниками в непрямих відмінках у таких випадках: можуть відокремлюватися обставини, які уточнюють значення попередньої обставини; обставини з допустовим значенням тощо.
Відокремлені означення та обставини способу дії, міри і її ступеня можуть мати порівняльне значення і приєднуватися до основного речення за допомогою сполучників як, мов, мовби, мовбито, немовбито, наче, наче.
Додатки Відокремлені додатки — це виділені інтонаційно (па письмі — пунктуаційно) відмінкові форми іменників з прийменниками (крім, опріч, за винятком, замість, на відміну від) або прислівниковими сполученнями, що мають значення включення, винятку, заміни. Відокремлені додатки не мають об'єктних значень, не пов'язані з дією як предмет, на який переходить дія або який є результатом дії, і сам термін «відокремлені додатки» також умовний. Не всі граматисти визнають наявність «відокремлених додатків». Слід визнати те, що підстава для виділення їх не стільки внутрішня, смислова, скільки зовнішня.
Вставні і вставлені конструкції Слова, словосполучення, речення, які граматично не пов'язані з членами речення, надають, йому чи окремим його членам різних смислових відтінків, виражають додаткові повідомлення, уточнення.
Не вступають з іншими словами в реченні ні в підрядний, ні в сурядний зв'язок. характеризуються відносною відокремленістю. Ф. Буслаєв називав їх вставними реченнями. О. Пєшковський виділив вставні слова і словосполучення. О. Шахматов кваліфікує вставні компоненти як «редуковані за своїм смислом речення». І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська під вставними компонентами розуміють такі форми, які вводяться на семантико-комунікативному рівні для вираження ставлення до повідомленого з погляду його ймовірності чи неймовірності. Уперше в мовознавчій науці речення із вставленими словами виокремив Олексій Олександрович Шахматов. Поняття «вставлені речення» впровадили Б. Кулик та Л. Кадомцева.
За смисловою функцією: а) вставні слова і словосполучення, що виражають модальну оцінку: впевненість, невпевненість, передбачення, можливість, вірогідність — безумовно, звичайно; виражають почуття людини у зв'язку з повідомленням : радість, здивування, співчуття, застереження тощо — на щастя; привертають, активізують увагу співрозмовника — чуєте, знаєте; вказують на джерело повідомлення — як кажуть; допомагають упорядкувати думки, пов'язати їх між собою — по-перше, зрештою; виражають емоційність вислову, підкреслюють експресивність — пробачте, легко сказати . Пов'язуються переважно з загальним змістом усього речення, суб'єктивне ставлення мовця до висловленої думки.
б) вставлені конструкції не мають модальних значень, не вказують на джерело повідомлення, на зв'язок та послідовність думок тощо. Вставлені конструкції роблять лише побіжні зауваження, додаткові повідомлення, які доповнюють, уточнюють зміст усього речення чи окремого його члена, а у зв'язку з цим вони не можуть починати речення, тому переважно стоять у середині, в кінці. З основним реченням граматичного зв'язку не мають. Це бувають окремі слова, словосполучення, прості і складні речення. Вони приєднуються до основного. Головою в такт мелодії кивав (Це взагалі була його питома риса)... (Рил.).
Звертання Слово або сполучення слів, які називають того (що) — особу, предмет, до яких звернена мова, називається звертанням.Основна функція — привертати увагу того, до кого звертаються, до повідомлення, тому у ролі звертань часто вживаються імена, прізвища, назви осіб за спорідненістю. Виражається кличним відмінком у формі однини чи множини. За формою вираження звертання поділяються на непоширені і поширені. Можуть утворювати синонімічні ряди.
Реченням, ускладненим звертаннями, властивий різний ступінь напівпредикативності. Мінімальний ступінь напівпредикативності мають інтерпозиційні звертання, виражені іменником без супровідних залежних слів: Чого ти, сину, став такий смутий. Своєрідний тип звертання становлять вокативні (звертальні) речення, які, називаючи адресата, передають модальне або емоційно забарвлену думку — оклик, незадоволення, обурення, скаргу, радість, прохання, докір, переляк, заборону тощо: Лукашу!.. Ані руш! - оклик; Ех, ти, Векша, Векша! Що ж ти так!... — осуд.
Термін «звертання» уперше вжито в «Исторической грамматике русского языка» Ф. Буслаева. Щодо граматичного зв’язку звертання з членами речення, більшість мовознавців як зарубіжних, так і вітчизняних його не визнавали (А. Шлейхер, Ф. Бопп, Г. Курціус, Ф. Міклошич, В. Вундт). Першим у вітчизняному мовознавстві наявність граматичного зв’язку Кл. відмінка іменника (фактично звертання) з присудком у спонукальному реченні довів О. Потебня.
