До творчої спадщини письменника належать п’ять повістей, кілька драматичних творів, майже п’ятдесят оповідань, один том поезій і велика кількість публіцистичних, історико-літературних і науково-популярних праць.
Борис Грінченко в малих формах епічної творчості переважно послуговувався традиційними формами письма. Проте в його прозі головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини. У прозі дедалі більше імпресіоністична психологічна новела, в якій, відкидаючи описовість і докладну оповідність.
У центрі уваги творів Грінченка початку XX ст. — не так подія (як неправдою у бідної удови забирають хату — "Хата", чи як бідна дівчина — сирота, не знайшовши роботи, позбавляє себе життя — "Сама, зовсім сама"), як почуття, внутрішній стан людини, її реакція на цю подію. Тому подія, ситуація оповідання "Покупка" (син з батьком у крамниці купують обладунки на похорон сина) — лише привід розкрити, передати горе, душевний стан батька, у якого в розквіті літ помирає любимий син, і трагедію душі приреченого сина — закоханої в красу життя людини.
Оповідання раннього періоду творчості багато в чому позначені наслідуванням творчої манери Марка Вовчка ("Без хліба", "Нелюб"), І. Нечуя-Левицького ("Хата", "Катерина"), мотивів малої прози І. Франка ("Серед чужих людей"), однак і вони містять цілком самостійні, оригінальні художні рішення. Це стосується насамперед розкриття духовного світу персонажів, що зачіпав рух думки, почуття ("Сама, зовсім сама" — марення хворої Маринки, "Хата" — спогади Параски). Тут і надалі Грінченка-прозаїка приваблюють психологія доленосного вчинку, перебіг людських почувань у кризових морально-етичних ситуаціях.
Основний конфлікт оповідань — конфлікт людини зі своєю совістю. Позитивний герой малої прози утверджує християнські заповіді в конкретиці народнопоетичного ціннісного кодексу: любов до землі ("Батько і дочка"), любов до ближнього ("Панько", "Павло Хлібороб"), до всього живого ("Пан Коцький"), не убий ("Хатка в балці"), не вкрадь ("Без хліба"), не зрадь ("Зустріч").
Сатиричні оповідання Грінченка 900-х років ("Як я вмер", "Історія одного протесту", "З заздрощів") є певним продовженням іронічного пафосу оповідань 80-х років ("Зустріч"). Суть їх — в осміянні українського псевдопатріотизму, духовного рабства, ницості графоманства тощо.
Окрему групу складають оповідання для дітей ("Олеся", "Грицько", "Кавуни", "Украла"), де в строгій орієнтованості на вікове сприйняття читача викладено ту чи ту повчальну історію. Кращим серед них є оповідання "Кавуни" — переконливістю ситуації, психології вчинку, характеротворення дітей і дорослих. Тема дитинства порушується і в оповіданнях автобіографічного плану ("Чудова дівчина", "Ксеня", "Дядько Тимоха").
В дилогії «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами» Б.Г. описує життя трьох синів патріархального селянина Пилипа Сиваша, уособлює історичні долі різних прошарків тогочасного селянства. Старший син Денис – добрий господар, який прагне вийти в заможне коло. Середульший Роман відбивається від села в місто; менший син Зінько обираєє шлях,чесного, трудящого селянина. Найповніше зображений у повісті Роман, ще один представник «пропащої сили» (ця тема вже розроблялася ґрунтовно в літературі, наприклад, Панасом Мирним у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).
