Історіософське світобачення Т. Г. Шевченка мало свої особливості.По-перше, в центрі його осмислення історичного минулого й сьогодення була Україна. Характерно, що від початку й до кінця своєї поетичної спадщини Шевченко твердо визначив для себе знакові прикмети України. Такими неповторними стали образи: «широкий, дужий» Дніпро, степ, червона калина, високі могили. Широкий Дніпро, степ та червона калина символізували історичне безсмертя української землі, її народу, означали його природну силу й цілісність. Образ високих могил – це символ історичної пам’яті, шани до минувшини, втраченої волі. Усі згадані символи об’єднуються в єдиний світоглядний ряд, створюючи своєрідне україноцентричне історіософське бачення. По-друге, історіософію Т. Г. Шевченка слід визначити не тільки як україноцентричну, а й українолюбну. Адже для Т. Г. Шевченка Україна –яку він називає «моєю», «своєю», «милою», «славною», «широкою». Для мислителя Україна є неповторною й унікальною в світі: Нема на світі України, немає другого Дніпра. Шевченків український патріотизм є одним з основоположних, наріжних особливостей його історіософії, яка є українолюбною.
У ранній період своєї творчості Т. Г. Шевченко зробив чимало історіософських спостережень й узагальнень стосовно українсько-польських історичних взаємин. У поезії «Тарасова ніч» Кобзар показав ряд народних ватажків, які очолювали повстання козаків та селян від кінця ХVІ ст. до першої половини ХVІІ ст. включно. Серед них поет назвав С. Наливайка, Т. Федоровича (Трясила), П. Бута (Павлюка).
Хронологічно ці діячі уособлювали досить широкий період – від кінця ХVІ ст. до середини ХVІІ ст. включно, що свідчило про тривалість українсько-польського історичного протистояння. Такий же висновок Т. Г. Шевченко зробив і в поезії «Треті півні», де йшлося про «катування» України «ляхами», про спротив українців польському загарбанню. Яскравим свідченням цього стала Коліївщина 1768 р., на чолі якої були ватажки гайдамаків І. Гонта і М. Залізняк. Згадуючи про ці факти в поезіях «Могили синіють», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці», «Епілог», Т. Г. Шевченко таким чином розширив історичний час боротьби проти Речі Посполитої до другої половини ХVІІІ ст. включно. Прикметно, що український поет-мислитель точно передав історичний колорит тієї епохи, надзвичайну напруженість, драматизм.Проблема осягнення цього історичного вибору Б. Хмельницького й українського народу стала об’єктом історіософського тлумачення Т. Г. Шевченка.
Творчість Т. Г. Шевченка є переконливим свідченням того, що він усвідомлював причини перетворення Гетьманської України на пересічну провінцію Російської імперії. Головним винуватцем вважав російське самодержавство. У комедії «Сон» (1844) Т. Г. Шевченко не пошкодував епітетів щодо провідників російської монархії. Особливо гостро він охарактеризував Петра І, «що розпинав нашу Україну» та Катерину ІІ, яка «доконала вдову сиротину». Обох російських самодержців український поет назвав «катами» і «людоїдами». У поемі-містерії «Великий льох» Т. Г. Шевченко продовжував визначати місце і роль Катерини ІІ в українській історії, вказуючи, що ця цариця – «лютий ворог України, голодна вовчиця! у вірші «Стоїть в селі Суботові ...» Тарас Григорович не тільки констатував сьогодення України в образі домовини, а й передрікав, щ Церков-домовина Розвалиться ... і з-під неї Встане Україна.
