Літопис – особливий жанр художньо-історичної прози, в якому опис ведеться за роками і в багатьох місцях подається в художній формі, що був поширений на Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі. Писалися переважно церковнослов'янською мовою, з численними вкрапленнями місцевої лексики. В інших християнських країнах подібні давні твори мають назву «хроніки», які писалися, як правило, латиною. Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо».
Традиція літописання склалася в Києві у X ст., але згодом поширилася практично на всі райони Русі. Літописи писалися в Новгороді, Переяславі, на Волині, у Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших удільних князівствах, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі. Практично усі літописи в своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою "Повість минулих літ", де широко подані загальноруські історичні явища і події. Близько середини XII ст. відбувається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стає місцева історія.
Поступово окремі хронікальні записи, повісті, сказання, повчання об'єднувалися в літописні зводи — своєрідні історичні хрестоматії. Вони мали різних авторів, неоднакові стиль викладу і характер інформації, але завжди несли на собі відбиток їхніх упорядників. Останні не тільки редагували своїх попередників, а й доповнювали їхні повідомлення новими фактами, скорочували або й вилучали небажану інформацію, осучаснювали виклад згідно з існуючими політичними уподобаннями. Робота ця виконувалась переважно не з власної ініціативи книжників-ченців, а на замовлення князівської влади.
«Іпатієвське зведення» або «Руський літопис» - обєднання Повісті минулих літ, Київського літопису та Галицько-Волинського літопису в одне літописне зведення здійснене приблизно в 20х роках 15 століття, який практично викладає всю історію Русі. Повість минулих літ, автора Нестора Літописця, писаний в 11 століті починає утвердження держави Київська Русь як самостійної, самодостатньої, з власною історією, незалежною від Візантії. Утверджується божественне благословення Русі – Нестор стверджує, що русичі – Яфетові внуки (Яфет – син Ноя). Київський літопис є другою частиною Іпатієвського зведення, описує події від 1111 до 1200 року – історія князівських міжусобиць. В цьому літописі під 1987 р. вперше згадується слово «Україна» в зв’язку з смертю Леоніда Глібовича. Галицько-Волинський літопис- охоплює події від 1201 до 1292 року, описує події часів галицько-волинського князівства. Для всіх трьох складових частин характерний патріотизм, висока громадянська позиція авторів.
Продовженням традиції літописання стали козацькі літописи.
