Аналізуючи статтю Мирослави Шевчук «Іван Некрашевич: думки ювілейні і не зовсім» ми дізнаємося багато чого нового із життя та творчості Івана Некрашевича. Головною проблемою виступає у статті таке питання як специфіка творчості письменника. У вузівському підручнику, за яким і досі навчаються студенти, про І. Некрашевича говориться як про «видатного представника української прогресивної літератури другої половини 18 ст., одного з найталановитіших творців сатирично-гумористичних віршів періоду зародження і перших років становлення нової української літератури». М. Шевчук має сумніви щодо цього судження. Перший сумнів полягає в тому, чи насправді він був «видатним»? Детальне знайомство з його творчістю дає змогу переконатися, що він був одним з багатьох поетів, який не шукав літературної слави, а просто писав для себе при можливості. Таких людей в Україні було безліч, але, за щасливим вироком долі,саме його творчість є найбільш збереженою та дослідженою. Та й і перші дослідники творчості поета не вважали його видатним. Значення ж його в тому, що він був характерним репрезентантом конкретної верстви письменства, і саме через це і треба уважно вивчати його творчість, щоб «через одиничне досягнути загальне». Другий сумнів М. Шевчук висловлює щодо «гумористично-сатиричних» творів Некрашевича. Поглянувши на весь його творчий доробок , ми переконуємося, що жоден твір не є гумористичним.
Отож, твори Некрашевича стали одним з явищ загальної культури українського бароко в його низовій формі. Він зробив небагато – залишив нащадкам збірник своїх творів, я якого можна дізнатися, чим жила людина тієї доби. А ще оповів про боротьбу в людині душі й тіла, низького й високого, і, мабуть, хотів, щоб до його тихого слова прислухалися й нащадки.
