Григорій Сковорода належить до найяскравіших постатей в українській філософії та літературі. Його незвичайність у житті і творчості визначила межова ситуація між старою та новою епохами в історії України, давнім та новим її письменством. Сягнувши у своїх помислах життєво важливих, екзистенційно вагомих проблем людського буття, Сковорода і досі залишається актуальним – як особистість, мислитель, письменник.
Його постать повсякчас була привабливою для митців різноманітних жанрів. До його образу зверталися художники, скульптори, композитори та режисери, але наймайстерніше він був інтерпретований під пером письменників. Образ С. в художній літературі яскраво відтворили П. Куліш (поема ,,Грицько Сковорода’’), Тарас Шевченко (повість ,,Близнецы’’); зворушливо й велично сказав про Сковороду М. Рильський у ,,Слові про рідну матір’’; серед письменників-сучасників до образу С. звернувся В. Єшкілєв у романі ,,Усі кути трикутника’’.
Та найоригінальніше, на мою думку, він був зображений у поемі-симфонії П. Тичини, романі В. Шевчука та повісті Л. Ляшенка.
Отож почнемо з того, що у романі В. Шевчука предметом зображення письменника була друга половина життя Григорія Савича Сковороди: після повернення на Україну з Європи в 1753 році. Останні чотири десятиліття у житті видатного українського філософа були, можна сказати, основними щодо вияву його творчих, філософських і громадянських здатностей, були найбільш діяльними. Саме вони й ,,склали йому ім’я’’, знане в усьому світі, саме вони й виробили той ,,феномен Сковороди’’, над остаточною розгадкою якого б’ється ось уже скільки поколінь. Тут і справді є чому подивуватися: бо як це із сина простого укр. селянина зміг вирости такий філософ світового рівня, котрий, за словами його учня й послідовника Ковалинського, ,,достиг наверх наук, познавши дух природы’’, такий визначний діяч-просвітитель і гуманіст, такий митець.
В розгадуванні того ,,феномена Сковороди’’ роман В. Шевчука додав справді немало цікавого. З його сторінок постав живий образ великого гуманіста-філософа і митця, своєрідно побачений сучасним письменником, вельми цікаво і по-своєму трактований. До речі, й головна з філософських тез, сповідуваних Сковородою, - пізнай самого себе’’ - по-своєму актуальна і сьогодні. Цікаво, що ж вона означала для Сковороди? Відповідь на це запитання була продиктована прикладом його особистого життя: кожна людина має пізнати саму себе як особистість, щоб прожити своє життя свідомо, цілеспрямовано, здійснивши все те краще, на що вона ,,запланована’’ самою природою. І в цьому Г. Сковорода, можна сказати, виступив нашим справжнім предтечею.
Вельми промовисте ідейно-композиційне навантаження мав епіграф роману: ,,Світ ловив мене, але не спіймав’’. Афористично висловлена в ньому думка про ,,світ’’ склала основу конфлікту твору, визначила головну його ідейно-тематичну спрямованість . Автор знайшов вдале, відповідне їй композиційне рішення. Розділи роману він іменував ,,сітями’’. В основі кожної з 12-ти з них було покладено якусь з історій -,,спокус’’, якими пануючий світ намагався затягнути в свої сіті Сковороду. В сумі ж своїй ті історії-,,сіті’’ розкрили досить повну картину ІІ пол. життя Сковороди. Вони дали змогу читачеві простежити боріння, пошуки, устремління його духу, побачити, по-людськи відчути неординарну особистість великого гуманіста-просвітителя, глибше збагнути суть і значимість здійсненого ним в ім’я людини і рідного народу, любов і вірність яким він проніс через усе життя, в служінні яким – своїм словом, усім вченням і власним прикладом – бачив вищу свою мету.
У поемі-симфонії П. Тичини, яка композиційно поділяється на дві частини, зображене життя Сковороди-мандрівника, з його злетами і падіннями, кепкуванням і возвеличенням, розчаруваннями і захопленнями. Сковорода» — це велика поетико-драматична панорама, на широчезній площині якої автор прагнув показати цілу епоху, зображену в різноманітних художніх ключах: реалістичному, символічному, гостро гротескному, фантастичному. Психологічний реалізм і мальовнича зображувальність перших розділів дедалі частіше змінюються буянням умовних форм — алегорії, гротеску, прийомів театру масок, пародіюванням форм бароко і рококо, причому все це подано в примхливих переплетіннях з найвищим ступенем стилістичної напруженості.
Сюжетно автор поділив твір на дві частини, відповідно до часу, впродовж якого він його створював. Отже, перша частина охоплює 1920-1922 роки і описує деякі пригоди з життя Г. Сковороди, зокрема подає широку панораму його життя при КПЛ, на прикладі конкретних ситуацій пояснює філософське прочитання афоризмів, побіжно змальовує його оточення, подає сцену чергового відходу героя в мандри та крізь призму людських переживань і почуттів, змальовує стосунки С. з його ученицею Маринкою. Саме завдяки їх наявності ми довідуємося, що С. у душі мав глибоку приязнь до своєї ніжної і тендітної вихованиці, ділився з нею набутими знаннями, намагався передавати їй свою життєву мудрість, застерігав від лиха, але в кінці ця глибока приязнь переросла у болючу ненависть, оскільки Маринка вчинила страшний гріх: вона стало братовбивцею. Такого вчинку від ніжної учениці С. аж ніяк не сподівався. Звісно, ми не можемо трактувати образ головної героїні як цілком негативний чи позитивний, скоріше у цьому творі він є суперечливим, адже Маринка теж була жорстоко збезчещена ненажерливими ворогами України (події у творі відбуваються під повстання ,,Коліївщина’’), а в результаті, як бачимо, стала їх прихильницею.
ІІ частина роману охоплює період 3 1920 по 1940 рр. В цій частині автор подавав короткі історії з життя Г. Сковороди, які певним чином ілюстрували його характер, демонстрували стійкість і чоловічу безкомпромісність. Саме ця частина допомогла нам краще спізнати С. передусім як особистість з твердим характером і стійкою силою волі. Особливо цікавою серед цих історій була історія про ,,Сковороду і біснуватого’’.
Під ретроскопом Єшкілєва вимальовувався живий і неоднозначний Сковорода, з людськими страхами й грішними думками, самодостатній і самотній персонаж, котрий проживав як гру «життя того, хто присвятив себе пошукам Живого Бога». Та він «не є українським Сократом, — що переконливо аргументував Чижевський, — бо для Сократа характеристична — поруч з етичним патосом — якраз висока оцінка раціональної форми. Сковороду можемо скоріш назвати українським досократиком». А це означає, що до складного філософського інструментарію він ставився по-своєму — «як дитина грається з ним й будує не раціональні конструкції, а фантастичні символічні будови, які, щоправда, не є ані беззмістовні, ані безвартісні». Сковорода по життю шукав цілісності,притаман ної вищій реальності, на противагу «профанному світові», якому була чужа священна єдність протилежностей — coincidentia oppositorum (визначення Бога в філософії М. Кузанського). Бог Сковороди — той, який не має імені, недосяжний і невимовний: «Бог ловить вірою, ловить таємно й суєвірством…».
Володимир Єшкілєв безкомпромісно ділить людей теперішнього світу, як і сучасників Сковороди, на втаємничених, причетних до гностичних секретів минувшини, та незрячих профанів. Персонаж роману Павло Вигилярний, який не з власної волі став «спадкоємцем» Сковороди, пройшов — знову-таки не самовільно — шлях від профана до повноважного містика. Цією пригодою автор прозоро натякнув на те, що непосвяченим не зрозуміти «справжнього Сковороду» — посвяченого гностика, тільки з іншої епохи.
Отже, творчість Григорія Сковороди – це глибоко продумана цілісність, справжній естетичний феномен доби. Багато письменників різних народів і різних поколінь неодноразово зверталися до його постаті у свої творах і кожен переінтрепретовували її по-різному, вносячи щось нове і досі не знане. Таким чином, ми остаточно пересвідчилися, що Г. С. все життя ,,учив, як жив, а жив, як навчав’’.
