У 1711 р. на запрошення Петра 1 Прокопович прибув до табору російських та українських військ, що воювали з султанською Туреччиною на річці Прут. Крім проповіді, виголошеної 27 червня 1711 р. на честь Полтавської перемоги,Прокопович написав ліричну поезію«За могилою Рябою», що є най ранішою спробою тонізації силабічного вірша. Переживаючи тимчасову поразку 40-тисячної російської армії, яка потрапила в оточення 200-тисячної турецької армії і вирвалась звідти лише завдяки військовому генію Петра 1, Феофан висловлює в цьому вірші патріотичні ідеї, впевненість і надію на майбутню перемогу росіян. Він дуже співпереживаючи описує битву руських воїнів з турками. Прокопович відтворює реалістичну картину бою, очевидцем якого він був сам.
У вiршi "Похвала Борисфену" вiн звертається до Днiпра, створює лiричний, в стилi українського бароко, образ рiдного міста, Києва. Невипадково це місто український письменник Валерій Шевчук назвав „законодавцем поетичних смаків та форм ХУІІ - ХУЛІ століть”, а ще „столицею давньої української поезії”. Образ Києва, його значущість як духовного орієнтиру сакралізується у давній поезії, зокрема творах Ф. Прокоповича. У вірші „Похвала Борисфену” це місто постає культуро центричним не тільки для міського простору, а й для народу, нації загалом: „Мати держави могутньої і батьківщини оздоба” . В. Шевчук звернув увагу також на змістові особливості поезії. Акцентував на відстороненому перебільшенні, але схвально зазначив про добре вироблений класичний вірш.Живучи в Москві і Санкт-Петербурзі, Ф. Прокопович весь час підтримує зв’язок з Україною, відгукується на тогочасне життя, соціальні та політичні події початку 18 ст. на Україні, пише вірш «Запорожець кающійся»(1734), в якому подає образ запорожця, що «попал в обмани» отаманів і гетьманів і «прогнітив самоджавця з малоразсудного серца». Запорізький козак розказує, що брав участь у повстанні Булавіна та зраді Мазепи, і твердо вирішує іти «на путь преждній», бо , визнавши свою провину, він сподівається, «что бог и цар милосердний:государ гнев свій оставит ,и бог меня не оставит». В цьому переконаний його «разум твердій». Вірш «Запорожец кающійся» теж характерний своєю тонічністю. Спадщина вітчизняного релігійного діяча Феофана Прокоповича (1681–1736) – представника і, водночас, реформатора києво-могилянських мистецьких традицій – справедливо вважається чи не найяскравішим прикладом носія нових літературних тенденцій, зокрема, тенденцій у сфері проповідництва, що їх, на нашу думку, можливо інтерпретувати як "постбарокові". Підставою для такого висновку слугують спроби мислителя дати об’єктивну оцінку сучасним йому релігійно-словотворчим арт-практикам та переглянути їхню придатність до адекватного вираження сакральних смислів. Ця інтенція, зокрема, постає компонентою духовно-естетичних інновацій по відношенню до барокових культурних традицій, сприяючи оформленню так званої ситуації "пост" – виходу за межі усталених норм естетики словесної творчості та підготовки базису для подальших змін в окресленій царині.
