Романтизм приніс новий стиль і новіші світоглядні вимоги.
У центрі російського романтизму стояли дві великі постаті,: Пушкін і Гоголь.
У цьому часі (1815—1845) всі вони спочатку були однозначними противниками класицистичної поетики Просвітництва, яка в принципі була не єдиною в рамках класицизму. На противагу класицистичній поетиці, яка вимагала суворої прив’язаності до художніх норм, захищала ідеал гармонійної краси і прозорої чистоти та надавала перевагу формально завершеним і цілісним творам (у Росії — лише з 1790 р.), романтизм захищав вільні форми, відкриті горизонти і нескінченні перспективи. Він протиставляв раціональному світолюдському сприйняттю переконання про різноманітність буття. Важливішою за раціональність була для романтиків духовна глибина, в існування якої вони передусім вірили. На противагу прогресивному оптимізму Просвітництва вони розглядали історію як фатальну гру різних сил, спроможну призвести не тільки до підйому, а й до занепаду в тій історії. Тому вони могли також і в минулому, і в «низьких верствах» сучасності (у «простому народі» з його забобонністю та «примітивним» мистецтвом) знайти щось особливо цінне.
У світогляді класицистів можна було натрапити на будь-які політичні відтінки — від правовірного й безцеремонного монархізму до радикального заперечення російської монархістської традиції (О. М. Радищев). На противагу їм романтики утворили значно міцнішу світоглядну єдність.
сьогоднішній поділ романтиків на «реакційних» і «прогресивних» не відповідає суті цього напряму. У своєму філософському і релігійному світосприйнятті вони були «антипросвітниками», але, на противагу неісторичному просвітництву, «традиціоналістами»; вони прагнули знайти традицію (чи їй відповідну онтологічну стійкість) або у глибині людської душі, або в глибині минулого (в Росії рідше в середньовіччі, яке так високо цінували західноєвропейські романтики); крім того — в «народній душі», в «народному дусі» чи у загадках мистецтва. Вони вірили в те, що таємні, приховані сили та долі є потужніші за ті, що бачаться на передньому плані та видаються явними.
Але піднесення романтизму порівняно швидко загасло, і його віра в свої ідеї порівняно швидко втратила притягальну силу та вплив на літературний процес.
Вирішальну роль тут зіграли пізня форма романтизму, той художній напрям (він у Росії був напевно сильнішим, ніж у Європі), який через так звану «натуральну школу» (не плутати з натуралізмом) спричинив народження нової, «реалістичної» літератури.
Раніше поділяли на: консервативний і революційний.
Романтизм в російській літературі сповідував свободу особистості, її внутрішню незалежність, свободу самовираження, заохочував найменший вираз індивідуальності. цим принцип.відповід. поез. Державіна: мовні образи, застосовувані ним, ліричність, що поєднується з емоційної напруженості. У той же час існувала група літераторів «Арзамас», в яку об’єдналися карамзіністи..
Історики літератури ділять російська романтизм на такі періоди:
- початковий період (1801 -- 1815), поезія Жуковського і Батюшкова
- період зрілості (1816 - 1825) Пушкін, в першу чергу як автор "Південних поем".
- період післяжовтневого розвитку.
Виділ. активний і пасивний романтизм, або цивільний і психологічний.
До початку другого десятиліття романтизм займає ключове місце в динаміці літературних напрямів в Росії, виявляючи більш-менш повно свою національну своєрідність. Ризиковано зводити це своєрідність до якої-небудь межі або навіть до суми рис; перед нами швидше напрямок процесу, а також його темп, його форсування - якщо порівнювати російський романтизм з "романтизму" європейських літератур.
Лірична творчість М.Лермонтова. Поеми Мцирі і Демон.
У своїх віршах поет описував багато тем;тема волелюбності, тема Батьківщини, природи, любові й дружби, поета й поезії, Захопл. ром. літ. Росії й Західної Європи ( Дж. Г.Байрон, А. С. Пушкін і інше). Все це сподвигло Лермонтова на напис. таких ром. поем як «Черкеси», «Ізмаїл - бий», «Литвинки
«Демон» - підс. у розв. рос. ром. жанру. В «Демоні» Лермонтова знайшли відбиття біблійний міф про скинення з небес злого духу й легенди кавказького народу, що безсумнівно додало сюжету поеми алегоричний характер. Лермонтовский Демон, як це властиво будь-якому романтичному персонажу, засуджує людську сутність і сам мир зокрема: «Де немає ні щирого щастя, Ні довговічної краси...» Саме ж відношення Демона до дійсності Лермонтов висловив у двох рядках: «І все, що перед собою він бачив, Він нехтував иль ненавидів...» Але Демон крім абсолютного заперечення ще відкинув і ідеали прекрасного: «... і вес прекрасне хулив» Все це привело Демона до внутрішнього спустошення, самітності й безперспективності й саме таким герой з'являється на самому початку поеми
«Мцирі». В основі сюжету цієї поеми лежить традиційна романтична ситуація - втеча з неволі.Ця тема дуже часто проходить через всю творчість М. Ю. Лермонтова. Воля для Мцирі - вище благо, головна цінність життя, її зміст. Час, проведений у монастирі, він уважає лише подобою життя. Три дні волі стали щирої, єдино можливої для волелюбної, вольової особистості життям: Ти хочеш знати, що робив я На волі? Жив - і життя моя Без цих трьох блаженних днів Була б печальней і хмурній Неспроможної старості твоєї Ці три дні повної, абсолютної волі дозволили героєві довідатися себе. Він згадав дитинство: раптово відкрилися йому картини дитинства, проведені в батьківському будинку: І згадав я батьківський будинок, Ущелина наше й навкруги У тіні розсипаний аул... Максимального наближення Мцирі до "дикої природи" протиставлена гранична ворожість Демона до "земного". Мцирі розуміє голоси природи.
У його ранніх віршах виражене досить глибоке сприйняття індивідуальності людини, його внутрішнього миру. Людина й мир - от те, що насамперед хвилювало молодого поета.
62.
