7. Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик. 8. Показ на сцені людей різних соціальних прошарків, демократизація мови. 9. Зникнення чіткого поділ драматичних творів на комедію, трагедію та драму, поява трагікомедії. 10. Відкритий фінал, який спонукає до роздумів, дискусій.
Новаторським явищем у західноєвропейській драматургії межі століть була творчість бельгійця Моріса Метерлінка. Теоретик і творець символістської драми Метерлінк у кра¬щих своїх п'єсах ("Принцеса Мален", "Непрохана", "Сліпі", "Синій птах") створив особливий символістський "театр мовчання". За Метерлінком, душа драми — це врочистий і безупинний діалог людини та її долі, а це спілкування може відбуватися лише у мов¬чанні. Метерлінк відмовляється від реалістичного зображення дійсності, від подієвого ряду. Створені ним символічні образи дають змогу відобразити духовне життя людини. Символістка драма – це драма, у якій діючими особами є символічні образи, що дають змогу відобразити духовне життя людини. Отже, «нова драма» кінця ХІХ – початку ХХ ст. у центр уваги поставила особистість не як типового представника соціального прошарку, а як індивідуальність, духовне життя якої визначає загальну атмосферу епохи. Зовнішня дія поступилася внутрішнім конфліктам. Зникає чіткий поділ драматичних творів на комедію, трагедію та драму. Героями драматичних творів стають люди різних соціальних прошарків, мова персонажів стає більш демократичною. Фінал, як правило, відкритий, є своєрідним запрошенням до дискусії. Рання драматургія Метерлінка базувалася на естетичній теорії, яку він виклав у книзі "Скарби смиренних" (1896), зокрема в есе "Трагічне щоденного життя". У ньому письменник виклав основні принципи символістської "нової драми", а також дав назву своєму театру - "театр статичний", або "театр мовчання". Полемізуючи з традиційним поглядом на природу трагічного як на вічний розлад між пристрастю й обов'язком, Метерлінк вбачає сутність трагічного в "трагізмі повсякденності", в "самому факті життя". Завдання драматурга - зображувати не виняткові події, де все вирішує випадок, а душевне життя людини, яка прагне до вищих сфер буття. Для спілкування з "вищою духовною сферою", як для істинного спілкування людей між собою, слід оволодіти мистецтвом мовчання, навчитися вступати в "нечутний", внутрішній діалог один із одним (принцип "другого діалогу" в "театрі мовчання"). Як і для інших творців "нової драми", внутрішня дія, яка розкриває стан душі, для Метерлінка важливіша за дію зовнішню, яка фіксує поведінку та вчинки людини.
Одноактні "маленькі драми" "Непрошена" (1890), "Сліпі" (1890), "Сім принцес" (1891), "Пелеас і Мелісанда" (1892), "Там усередині" (1894), "Смерть Тентажіля" (1894) склали перший символістський період творчості Метерлінка (1889 - 1896). У них головним героєм виступає Невідоме, котре завдяки таланту драматурга зробилося ніби відчутним, стало реально присутнім на сцені. Класичним зразком символістської драми Метерлінка є п'єси "Непрошена" й "Сліпі", у яких відтворюється "трагедія кожного дня" - вторгнення Невідомого в повсякденне життя. В одній з них на сцені представлена група людей, у тривозі й надії, що очікують звісток про стан здоров'я жінки, що народила недавно, їхньої родички, що лежить у сусідній кімнаті. Зовнішній світ таїть у собі неясну, але погрозу, що відчувається гостро: раптово гасне лампа, під вікнами лунає брязкіт відточуваної коси, у саду вмовкають солов'ї й обсипаються троянди, чуються чиїсь кроки по будинку, тихо відчиняється двері, але ніхто не входить і т.п. У драмі "Сліпі" трагічний результат очевидний глядачеві з моменту підняття завіси. Священик, що вивів групу сліпих на прогулянку, раптово вмирає, а виходить, вони не зможуть знайти дорогу назад у притулок. Шість старців і шість жінок нерухомо й приречено чекають своєї долі. Навколо них такий же похмурий і застиглий світ: похмурий ліс під високим зоряним небом, самотні цвинтарні дерева, безмовність нічної темряви. Люди лякаються мирних шерехів, шелесту листів, лементу птахів; вони не знають, куди йти й що робити. Розпач і жах, їх що охопили, здаються цілком природними в положенні, у якому виявилися ці люди.
На початку 90-х років він переглянув свою символістську концепцію. І від "театру смерті" Метерлінк перейшов до "театру надії". Тож наступні п'єси Метерлінка відрізнялися від "театру мовчання". Наприклад, у п'єсі "Смерть Тентажіля" (1894) смерті протиставлене кохання. Сестри Тентажіля прагнуть визволити його з-під влади Невідомого. І це вже не статична драма - герої вступили у боротьбу з Невідомим. Тепер, на думку письменника, найважливішим стали "людство", часткою якого були "ми", а "бідність, праця без надії, злидні, голод, рабство" - це слова не Божої волі, а "наша власна справа". Письменник прагнув переробити містику, песимізм, оспівував активність, боротьбу, пізнання, а в плані естетичному подальший шлях драматурга пролягав від символізму до романтизму, від "театру смерті" до "театру надії". Найвідоміший твір цього періоду - "Синій птах". "Синій птах" - одна з найбільших за обсягом п'єс Метерлінка - шість дій на дванадцять картин. Сам сюжет твору нескладний. Дочка і син Дроворуба у різдвяну ніч засинають у своїх ліжках і побачили один прегарний сон. До них з'явилася маленька стара жінка у зеленій сукні й червоному ковпачку, одноока і кульгава. Це Фея Берилюна, яка послала дітей на пошуки Синього птаха. Він був їй потрібен для дуже хворої онуки. Сама Фея не могла покинути свого горщика із супом, що варився в печі. Ось чому вона відрядила на пошук дітей, давши їм чарівний зелений капелюшок з діамантом, який чудодійно повертав людям здатність бачити сутність речей, душі, всього, що їх оточувало, наділяло їх отим "ясновидінням", тією проникливістю, що за зовнішністю, за оболонкою осягало справжнього, найголовнішого. Кожна наступна картина п'єси розкривала специфічне бачення драматургом світу, його розуміння моральних обов'язків людей. Разом з дітьми у далеку дорогу вирушили Душі Світла, Хліба, Цукру, Кішка, Пес. Поруч з ними - Душа Вогню, що вилізла з вогнища, Душа Води, що з'явилася з крана, Душа Годинника. Глибоко символічною була сцена в чарівних садах, де зосереджені всі земні Радощі та Блаженства. Пізнання їх пізнанням самого себе. Щоб осягнути істину, потрібно мати силу волі побороти в собі слабкість, бути цілеспрямованим, твердим у досягненні мети, не піддаватися спокусі Блаженств, які могли зашкодити пізнанню істини, зробити неможливим справжнє щастя. Час у феєрії представлено не тільки в алегоричному образі, але й в інших проявах: у його конкретному прояві (дія п’єси — вечір напередодні Різдва, одна ніч — час сну); у властивому жанру умовному вимірі. Цей потік часу виходить за межі життєвого досвіду дітей. Так, подорож за Синім птахом відбувається уві сні. Час сну і сновидіння не збігається. Наприкінці п’єси на це вказано: пройшла і «тільки одна ніч», і цілий рік.
96.
