Образи «Сіда» також характерні для класицизму, викликаючи захоплення і схиляння своєї героїчної цілісністю. Такий стиль зображення персонажів однією фарбою - або повністю позитивними, або негідниками без єдиної світлої риси - типовий для всієї творчості Корнеля, а створення образів лицарів без страху і докору диктувалося історичним періодом, який в той момент переживала Франція, що потребувала зразкових героїв. Расін рано полюбив поезію. Софокла та Еврипіда знав майже напам’ять. Грецький роман «Теаген та Харіклея», роман про ніжне романтичне кохання, який він прочитав випадково, його вразив. У 1660 році Париж урочисто відсвяткував весілля юного короля Людовіка XІV. З цього приводу поет написав оду- «Німфа Сени». Образи Теагена та Харіклеї, що так захопили колись юнака, не давали йому спокою. Він написав п’єсу на основі сюжету, що його захопив, показав п’єсу Мольєру, який був на той час директором театру Пале-Рояль. П’єса драматурга-початківця була слабкою, але Мольєру вдалося помітити в ній жаринку справжнього обдарування, і Расін почав працювати за порадами великого комедіографа. У 1664 році була поставлена його перша трагедія «Фіваїда». Через рік він виступив із трагедією «Александр», яка привернула до себе увагу усього Парижа. Її помітив і батько французької трагедії Корнель. Проте відгук його був суворим: у молодої людини гарний поетичний дар, але жодних здібностей у галузі драматургії — йому варто вибрати інший жанр. Не всі поділяли цю точку зору. Незабаром Расін залишив театр Мольєра, надавши перевагу театру Пті-Бурбон. Дружні відносини із Мольєром були назавжди розірвані. У 1667 році була поставлена «Андромаха». Це була нова трагедія, відмінна від тих, що створював Корнель. Французький глядач до цих пір бачив на театральних підмостках героїв вольових і сильних, таких, що вміють перемагати; тепер він побачив людей з їх слабкостями та недоліками. Через рік Расін виступив із п’єсою «Сутяги». У ній він використав мотиви аристофанівської комедії «Оси». Расін був прийнятий до Академії, до числа сорока визнаних видатних діячів культури нації. «Іфігенія в Авліді», яку драматург закінчив у 1674 році, принесла йому новий успіх. Вольтер вважав цю п’єсу найкращою. «Федра» (1677). Головне новаторство Расіна, звичайно, пов'язане було із характером Федри. Якщо у Еврипіда героїня сама звинувачувала Іпполіта перед його батьком — Тезеєм, то Федра Расіна благородна: вона лише піддалася умовлянням своєї няні, проте, зазнавши жорстоких моральних страждань, відкриває Тесею правду. Однак справа не лише у цих зовнішніх змінах. Федра Расіна— страждаюча жінка, а не злочинниця, вона, як писав про неї сам автор: "Ни вполне виновата, ни вполне невинна". її трагічна вина — у неможливості протистояти почуттю, яке сама ж вона називала злочинним. Напружена жагуча пристрасть героїні передана завдяки відточеній художній формі. Расін легко та органічно приймав правила класицистичних єдностей, не вдаючись до зовнішніх сценічних ефектів, зрозуміло, послідовно і точно розгорталася дія п'єси. її героїня постійно аналізувала свої почуття, хоча й не в силі стримати їх. Таким чином, Расін втілив у своїй трагедії не лише морально-психологічні конфлікти своєї епохи, а й відкрив загальнолюдські закономірності психології. На прохання Ані де Ментенон написав п’єсу «Есфір» (1689). У 1691 році Расін написав свою останню трагедію «Гофолія».Особливості творчого методу Ж. Расіна:― критика вишуканої літератури сучасності з її «досконалими героями»;― намагання повернути літературу до життя, до реальних людей, до реальних людських відносин;― утвердження права митця зображувати слабкості людської натури (зображення так званої «середньостатистичної людини»);― література і театр покликані морально виховувати читача;― правдоподібність сценічної дії;― обґрунтовування обов’язковості давніх сюжетів для трагедії;― показував людей такими, якими вони є, а не якими вони повинні бути;― створення не героїчних, сповнених пафосу трагедії, а трагедії любовно-психологічні, що відображали безсилля розуму перед пристрастю;― страждання кохання, душевна боротьба, внутрішні протиріччя психології людини складають основний зміст п’єс Расіна. 1667р. Расін поставив свою велику трагедію «Андомаха» яка мала величезний успіх.
Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху.
Головне новаторство Расіна, звичайно, пов'язане було із характером Федри. Якщо у Еврипіда героїня сама звинувачувала Іпполіта перед його батьком — Тезеєм, то Федра Расіна благородна: вона лише піддалася умовлянням своєї няні, проте, зазнавши жорстоких моральних страждань, відкриває Тесею правду. Однак справа не лише у цих зовнішніх змінах. Федра Расіна— страждаюча жінка, а не злочинниця, вона, як писав про неї сам автор: "Ни вполне виновата, ни вполне невинна". її трагічна вина — у неможливості протистояти почуттю, яке сама ж вона називала злочинним. Напружена жагуча пристрасть героїні передана завдяки відточеній художній формі. Расін легко та органічно приймав правила класицистичних єдностей, не вдаючись до зовнішніх сценічних ефектів, зрозуміло, послідовно і точно розгорталася дія п'єси. її героїня постійно аналізувала свої почуття, хоча й не в силі стримати їх. Таким чином, Расін втілив у своїй трагедії не лише морально-психологічні конфлікти своєї епохи, а й відкрив загальнолюдські закономірності психології.
37.
