Основним універсальним засобом спілкування людей, висловлення їх думок, почуттів є мова (усна і письмова).
За допомоги мови ми здобуваємо знання, зберігаємо їх у нашій пам'яті, передаємо їх іншим.
Формою існування мови є мовлення.
Мовлення - це реалізація мови людьми в процесі спілкування, тобто процес реалізації мовної діяльності. Мовець використовує засоби спілкування (звуки, слова та їхні форми, сталі звороти, моделі речень, тексти) для передавання певного змісту, до якого можуть входити, крім думок, почуття і волевиявлення.
Спілкува́ння визначається як передача інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу.
Спілкування і мовлення взаємопов'язані. Мовлення неможливе без мови, а мова створена для того, щоб здійснювати процес спілкування(комунікативну діяльність).
Отже, мова - це система засобів спілкування, мовлення - вибір цих засобів у процесі спілкування, спілкування - процес обміну інформацією за допомоги мови, тобто мовленнєва діяльність.
2.Види спілкування зі слухачем.
У процесі спілкування люди використовують такі його види:
1) вербальне — основним засобом є слово;
2) мануальне (від лат. manualis — ручний) — засобом спілкування є рухи рук (жести);
3) матеріальне — одна людина спілкується з іншою за допомогою певних матеріальних речей (іграшки, одяг, продукти харчування та ін.); цей вид спілкування опосередковано об'єднує багатьох людей різної статі та професій у своєрідних, часто безпосередньо не бачених партнерів;
4) технічне — радіо, кіно, телебачення, телефон тощо; тут технічні пристрої допомагають людям спілкуватися один з одним, а також із колективами, зближуючи між собою багатьох людей;
5) біоенергетичне — пов'язане із сприйняттям біоенергетичних полів партнерів безпосередньо або на відстані. Цей вид спілкування ще мало вивчений і приховує в собі багато загадок.
Названі види спілкування діють не завжди автономно. У багатьох випадках люди у процесі спілкування використовують одночасно різні види, тим самим збагачуючи своє спілкування
3. Прийоми активізації уваги слухачів.
Оратору доводиться постійно підтримувати увагу аудиторії. Відомі деякі прийоми активізації уваги аудиторії.
Створення проблемних ситуацій, гіпотез, які варто вирішити разом зі слухачами (зовнішні прийоми: давайте перевіримо, розглянемо), створення парадоксальної ситуації. Гумористичні зауваження, жарт, каламбур.
Питання до аудиторії, риторичне питання, питально-відповідний хід.
Використання місцевого матеріалу як аргументу при розкритті якої-небудь проблеми. Немаловажливу роль відіграють міміка, жести. Положення рота, брів і очей прекрасно передає емоційний стан і такі почуття, як сум, радість, ворожість, злість. Відомо, що посмішка – одне із самих головних виражень людського контакту.
Щоб промова була успішною (ефективною), оратор повинний враховувати особливості аудиторії, перед якою він виступає.
Відмінна підготовка – це основа впевненості в собі. Найголовніший прояв майстерності публічного виступу – це контакт з аудиторією. Це взаєморозуміння між ними. Інтелектуальне співпереживання – це спільна розумова діяльність. Оратор викладає тему, а аудиторія стежить за ходом його думки.
Емоційне переживання – оратор і аудиторія повинні відчувати ті самі почуття.
– Тиша в залі, уважна, "робоча" тиша, коли слухають, затаївши подих, боячись пропустити хоч одне слово.
– Позитивна реакція на слова оратора: якщо звучить жарт, то зал сміється, якщо серйозне обговорення – відразу запановує тиша.
– Зовнішнє вираження уваги – зосереджені погляди, поза, вигуки схвалення, оплески.
– Упевнена, природна поведінка оратора. Він часто звертається до слухачів. Тримає весь зал у полі зору.
– Щира, дійсна повага до слухачів, визнання в них партнерів, товаришів по спілкуванню.
– Цікавий зміст бесіди, актуальність обговорюваної теми.
– Особистість оратора. Він повинний бути людиною ерудованою, принциповою.
Людина з такими моральними установками викликає повагу в аудиторії..
Комунікативність – найважливіша якість промови. Досвідчені оратори повинні виступати з опорою на текст. Написаний текст потрібно добре осмислити: проаналізувати, виділити основні положення, назви, значеннєві частини, пронумерувати питання, продумати зв'язку між ними, прочитати кілька разів. Таким текстом легко користатися під час виступу.
– Необхідно налагодити зоровий контакт з аудиторією. Не можна говорити в простір. Не слід дивитися убік, у підлогу, собі під ноги, на стелю, у простір, на один із присутніх у перших рядах. Рекомендується дивитися на слухачів, переводячи погляд з одного на інший, щоб відчути контакт зі слухачами.
– Впевнена поведінка оратора.
- Зовнішній вигляд оратора .
5. Поняття норми мовлення, основні норми української літературної мови.
Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють такі мовні норми:
1) орфоепічні - регулюють правильну вимову звуків, наголошення слів;
2) лексичні - встановлюють правила слововживання;
3) граматичні - передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень;
4) стилістичні - визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення;
5) орфографічні - охоплюють правила написання слів та їхніх частин;
6) пунктуаційні - регулюють вживання розділових знаків
Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.
У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів, які підлягають нормуванню, змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі зафіксовані у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках із української мови.
Культура писемного й усного мовлення всіх мовців полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами, послідовно їх дотримуватись. Використовуючи мову у повсякденному житті, люди, залежно від потреби, вдаються до різних мовних засобів. Зважаючи на зміст і мету висловлення, а також на індивідуальну манеру та уподобання у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найприйнятніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації наявних у мові варіантів слів, форм, словосполучень, конструкцій речень. Отже, тексти - художній твір, наукова стаття, протокол, газетний репортаж, - написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.
У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).
Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.
Українська літературна мова як форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які обов'язкові для всіх її носіїв. Унормованість - одна з основних ознак літературної мови.
6. Комунікативні ознаки культури мовлення.
Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Правильність — одна з визначальних ознак культури мовлення. Вона являє собою правильну вимову звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.
Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови.
Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.
Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.
Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення — це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень.
Багатство. Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.
Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови.
Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми.
7. Літературне мовлення і мова художніх творів.
Літературне мовлення - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності: державні й громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут. Літературне мовлення реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми.
Писемна форма літературного мовлення функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературного мовлення обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Українська літературне мовлення постійно розвивається та збагачується.
Унормованість - головна ознака літературного мовлення.
Мова художніх творів - це мовна форма вираження образного вмісту витворів словесного мистецтва. Художня виразність образу залежить від мотивованості в конкретному контексті використаних автором мовних засобів, матеріально ж вони можуть нічим не відрізнятися від словарних і граматичних засобів загальнонародної мови, а також від окремих фактів діалектної мови, просторіччя і жаргонів, ділової і наукової прози. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу, обурення, презирство, захоплення. Мова художніх творів образна, емоційна, експресивна, відзначається лаконізмом, небагатослівністю.
У художньому творі розрізняють мову автора і мову персонажів. Мова автора — це розповідь про явища, події, характери, вчинки персонажів, у ній є оцінка людей, фактів. Кожен талановитий письменник має свій мовний стиль, свої лексико-синтаксичні та інтонаційно-образні особливості.
Мова персонажів — засіб індивідуалізації. Вона зумовлена віком, освітою, професією, настроєм, темпераментом, культурою героя. Мова кожного персонажа повинна мати свою лексику, свою інтонацію, свою будову речень. Особливості мови персонажів виявляються у монологах, діалогах, непрямій мові.
8. Специфіка творів художньої літератури. Вплив мистецтва художнього слова на формування особистості.
Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які використовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або поряд з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку — з іншими типами словесного тексту: філософським, публіцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об'єднує авторські твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора.
Специфіка літератури є предметом дискусій і суперечок. Тому з'явилося кілька теорій: теорія образної специфіки літератури, теорія предметної специфіки літератури, теорія естетичної сутності літератури, теорія ідеологічної сутності літератури, теорія наслідування дійсності шляхом моделювання.
Однією з найдавніших є теорія образної специфіки літератури. її прихильники вважають, що специфічна властивість мистецтва полягає в його образності. Безперечно, образність - важлива особливість мистецтва, але специфіка мистецтва не лише в образності. Не кожна образна розповідь про події є художньою, мистецькою, образність характерна для людського мислення, образними є сни, спогади.
Російські літературознавці вважають, що специфіка творів художньої літератури у тому, що вона змальовує естетичні сторони життя. Естетичні властивості дійсності, на їх думку, є предметом художнього пізнання.
Прихильники теорії ідеологічної сутності мистецтва відстоювали думку, що мистецтво оцінює життя з позицій відповідної ідеології. "Мистецтво, — за словами Поспелова, — є перш за все пізнання соціальної характерності життя. Художник у виборі явищ життя виходить із своїх ідеологічних інтересів. І робить ці ідеологічні інтереси предметом осмислення і оцінки.
Представники теорії наслідування дійсності шляхом моделювання вважають, що художня творчість є специфічним способом образного моделювання дійсності.
Наукова модель має об'єктивний документальний характер. Такою є модель атома, створена Бором. Формули, графіки, трикутники, піраміди, скелети людей, птахів — це також моделі.
Жодна із згаданих теорій у повній мірі не розкриває специфіку мистецтва, але всі разом вони дають досить повне уявлення про особливості мистецтва.
Вплив мистецтва художнього слова на особистість
На протязі історичного розвитку людства мистецтво посідало одне з провідних місць у системі формування особистості людини. Його розглядали як частину світу, як певний духовний засіб пізнання навколишньої дійсності. Власне всім різновидам мистецтва надавали цілющого значення, вважали, що за його допомогою людина “очищає” своє тіло та душу. На сучасному етапі розвитку суспільства молода людина стикається у процесі життєдіяльності з різноманітними чинниками, що здійснюють негативний вплив на формування особистості. Суспільство, де етично-моральні норми, цінності втратили своє значення, а на перший план виступають псевдо норми, потребує особливого засобу формування свідомості у молодого покоління. Розкриття внутрішнього світу людини через її творчість виступає на сьогоднішній день основним пріоритетом, ціллю, метою життя в ідеалі багатьох людей.
Мистецтво на сьогоднішній період стає одним із засобів самореалізації особистості та способом вирішення життєвих труднощів сучасної людини. Його роль у вихованні підростаючого покоління неухильно зростає, оскільки протидіяти явищам бездуховності, аморальності можна лише шляхом формування усвідомлення важливості та пріоритету загальнолюдських цінностей, вдосконалення творчого потенціалу, прагнення до пізнання.
Проблема впливової сили мистецтва на людину не є чимось принципово новим для науки: про неї висловились відомі мислителі минулого, вона неодноразово ставилась самим життям, її значущість підкріплювалась науковими фактами. Однак процеси швидких соціальних змін, що відбуваються нині у світі і в нашій країні, зумовлюють нас по-новому оцінювати питання про соціальну ефективність мистецтва.
Розвиток людини — надзвичайно складний процес, в якому беруть участь багато факторів. Серед них помітну роль відіграє і художня культура — специфічна сфера діяльності з різнорідними і неоднозначними зв´язками з багатьма сферами суспільного життя. Розвиваючись під безпосереднім впливом ідеологічних і соціально-економічних процесів, художня культура, в свою чергу, має на них суттєвий вплив, і передусім тоді, коли вона виступає ефективним засобом формування людини.
Соціальна значущість мистецтва визначається рівнем впливу художніх образів на внутрішній світ людини, на всі напрямки її соціальної діяльності. Мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші і найособистіші складники нашої істоти. Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканину живих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини непомітно, як і на розум, почуття, волю.
11.Основні етапи роботи над текстом
Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим ґрунтовніша підготовка, тим вагоміше виглядатиме виклад, а отже — і переконливіше. Отож, для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так:
1. Вибір теми .
2.Формулювання мети.
3.Складання плану.
4. Збирання матеріалу.
5.Робота над конспектом.
6. Репетиція.
12.Експертні,перцептивні і сугестивні здібності мовця.
Виділяють такі здібності мовця:
1.Експертні.
2.Перцептивні.
3.Сугестивні.
Експресивні — уміння образно і яскраво висловлювати думки з допомогою слова і невербальних засобів . Перцептивні -- виявляються в умінні проникати в душевний світ, об'єктивно оцінювати емоційний стан людини, виявляти особливості психіки.
Сугестивні -- виявляються в умінні мовця здійснювати емоційний вплив на людину.
13.Самооцінка, експертна оцінка виступу
Самооцінка — це своєрідний скелет особистості, на якому виростають м’язи здібностей і особистісних якостей людини. Нерідко можна зіткнутися із ситуацією, коли талановиті, але при цьому з низькою самооцінкою люди не реалізують свої здібності.
Можна запропонувати самому оратору оцінити після виступу деякі параметри свого ораторського досвіду.Для цього оратор повинен відповісти на наступні питання:
1.Чи вдалося завоювати увагу аудиторії?
2.Чи вдалося утримувати увагу протягом всього виступу?
3.Чи все сказав що хотів?
4.Чи не збивався і не відхилявся від теми?
5.Чи почував себе впевнено?
6.Чи хотів би ще развиступити?
На кожне питання треба відповісти на 10 балів, так-10, ні-1, якщо ви набрали менше 50 балів, оваш виступможна вважати невдалим.Порахуйте, за що ви отримали низькі бали, і працюйте над цим.
Можна оцінити виступ і ззовні. Експертна оцінка публічного виступу може бути проведена за наступною схемою:
1.Чи вдалий початок виступу?
2.Чи є драматизм у викладі?
3.Чи адекватна гучність?
4.Чи адекватний темп?
5.Чи адекватна мова і стиль виступу?
6.Чи вдало завершено виступ?
7.Чи вклався оратор до регламенту?
8.Чи добре тримався оратор?
9.Чи цікаво викладена тема?
10.Чи оригінальний стиль викладу?
Експертна оцінка публіцистичного виступу здійснюється зо 10 бальною шкалою, так-10, ні-1.Дана анкета може бути використана для всіх типів публіцистичного виступу. Вдалим можна вважати той виступ, в якому набрали не менше двох третин правильних відповідей.
14. Професійно – педагогічні вимоги до техніки мовлення майбутнього вихователя дошкільного закладу.
Вислів “мовлення вихователя”, як правило, використовують, коли говорять про усне мовлення. Факторами, які складають основу мовленнєвої майстерності є культура мовлення, дикція, володіння технікою мовлення, начитаність, вербальна (словесна) пам’ять, здатність до імпровізації. Аналізуючи мовлення педагога, часто використовують також вираз “комунікативна поведінка”.
Для того, щоб сприяти успішному виконанню педагогічних задач, мовлення повинно відповідати певним вимогам (або володіти необхідними комунікативними якостями). Основні вимоги до культурного мовлення: змістовність, правильність, точність, стилістична вправність, комунікативна доцільність, багатство, виразність, грамотність.
Вимоги до комунікативних якостей мовлення педагога зумовлені передусім його педагогічними функціями. Основні функції мовлення вихователя: 1) комунікативна – встановлення і регуляція взаємовідносин між вихователем і дитиною, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку дітей; 2) психологічна – створення умов для забезпечення психологічної свободи дітей, прояву індивідуальної своєрідності його особистості; 3) пізнавальна – забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації дітьми, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань; 4) організаційна – забезпечення раціональної організації навчально-практичної діяльності дітей.
Особливості мовлення педагога: професійне мовлення повинно відповідати вимогам культури мови; має бути своєрідною “словесною дією”; має вирізнятися спрямованістю, зверненістю до дітей.
Обов’язковою передумовою ефективності професійного мовлення вихователя є також володіння його технікою. До технічних показників виразного мовлення належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість.
15. Оволодіння елементами правильного дихання (фонаційного), ознайомлення з анатомією і гігієною дихального апарату.
Яке ж дихання є правильним? дихання, під час якого видих у 3-4 рази довший за вдих (якщо вдих триває 2-3 сек, то видих 6-8 чи 9-12 сек). Що ж до частоти дихання, то вважають, що воно має бути нечастимЩе одна беззаперечна істина - дихати треба носом. Бо лише цей орган призначений для дихання, а рот - для вживання їжі.
У разі нормального носового дихання повітря, проходячи через носові ходи, зігрівається і очищується від пилу. Крім того, у разі носового дихання повітря, подразнюючи рецептори слизової оболонки носових ходів, рефлекторно сприяє розширенню капілярів головного мозку і таким чином поліпшує його функції та посилює глибину дихання. Люди давно помітили, що коли дитина дихає тільки ротом, приміром, за наявності аденоїдів, то вона відстає в розумовому розвитку порівняно з іншими дітьми.
Порушення носового дихання, зумовлене аденоїдами, поліпами носа чи запальними процесами в придаткових пазухах носа (синусах), спричинює ослаблення вищої нервової діяльності не тільки у дітей, але й у дорослих.
Дихальний апарат це комплекс органів, які виконують функцію газообміну між зовнішнім середовищем і організмом. В дихальному апараті розрізняють повітроносні шляхи, що побудовані з трубок і проводять повітря (носова порожнина, горло, гортань, трахея, бронхи). І парні органи — легені, в яких відбувається газообмін.
Носова порожнина — початкова частина дихального апарату. Повітря з порожнини носа потрапляє через хоани в носову частину глотки, а потім в ротову частину глотки і в гортань. Гортань розташована на рівні 4-6 шийних хребців і зверху з'єднується зв'язками з під'язиковою кісткою. Скелет гортані утворюють хрящі. Усі хрящі з'єднані між собою суглобами і зв'язками. Порожнина гортані поділяється на три відділи: верхній, середній та нижній. Нижній відділ порожнини гортані безпосередньо переходить у порожнину трахеї. Трахея починається на рівні 7 шийного і закінчується на рівні 5 грудного хребця, де поділяється на два бронхи. Довжина її 8-15 см. Завдяки наявності в стінці хрящів трахея дуже пружна і еластична. До неї прилягає стравохід. Бронхи — правий і лівий, утворюються на рівні 5 грудного хребця. Бронхи йдуть убік і донизу, заглиблюючись у легені через їх ворота. Поступово їх діаметр зменшується. Таке розгалуження бронхів мае назву бронхіального дерева. Легені — права і ліва, розташовані у грудній порожнині.
У профілактиці запальних захворювань органів дихання велике значення має дотримання режиму дня, заняття фізкультурою, загартовування, лікування хвороб, що послаблюють дитячий організм (таких, як недокрів'я, рахіт, гіпотрофія). Активний руховий режим, досить вільний одяг, що не утрудняє рухи грудної клітки, дихальні вправи в комплексі ранкової гімнастики, фізкультурні заняття, масаж і пасивна гімнастика у грудних дітей, хороша вентиляція приміщень стимулюють повітрообмін і кровотік в легенях, сприяючи таким чином профілактиці запальних явищ.
Велику роль у попередженні захворювань органів дихання і голосового апарату відіграє правильне дихання - через ніс. При носовому диханні повітря, перш ніж потрапити в гортань, бронхи та легені, проходить через вузькі покручені носові шляхи, де очищається від пилу, мікробів та інших шкідливих домішок, зволожується і зігрівається.
16. Різні групи вправ з дихання
Оскільки звуки мови утворюються при видиху, його організація найбільш важлива для постановки голосу. У легенях не повинно бути надлишку повітря, яке у такому разі прагне вирватися назовні, примушуючи надмірно напружуватися голосові зв'язки, і не повинно бути дефіциту повітря, оскільки це може викликати несприятливі наслідки в легенях. Навчитися вірно використовувати повітря, що видихається, — одне із складних завдань.
Вправа 1. Зробіть вдих на рахунок 1, 2, 3, 4, на 5, 6 — затримайте дихання, на рахунок 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 — видих.
Вправа 2. Повторіть завдання вправи 1, але при видиху рахуйте вголос: 7, 8...15.
Вправа 3. Зробіть короткий вдих, трохи затримайте дихання, при видиху почніть рахувати: 1, 2, 3, 4 і так далі. Темп рахунку не прискорювати, повітря не добирати.
Вправа 4. Вимовіть скоромовку-лічилку, зробивши вдих в місці, вказаному *, і продовжите на видиху, наскільки вистачить повітря: "Як на горі, на пагорбі стоять тридцять три Єгорки*: раз — Єгорка, два — Єгорка, три — Єгорка і так далі".
Вправа 5. Кожну строфу приведеного нижче вірша “Будинок, який побудував Джек” в перекладі С.Я.Маршака вимовіть на одному видиху, не добираючи повітря. Зверніть увагу на положення тіла: обов'язково стоячи, спина пряма, руки уздовж боків або за спиною, голова не опущена і не задерта вгору.
Ось будинок, що побудував Джек..
- А це пшениця, Яка в темній коморі зберігається В будинку, що побудував Джек.
- А це веселий птах синиця, Яка часто краде пшеницю, Яка в темній коморі зберігається В будинку, що побудував Джек.
- Ось кіт, який лякає і ловить синицю, Яка часто краде пшеницю, Яка в темній коморі зберігається В будинку, що побудував Джек.
- Ось пес без хвоста, Який за комір тріпає кота, Який лякає і ловить синицю, Яка часто краде пшеницю, Яка в темній коморі зберігається В будинку, що побудував Джек.
- А це корова безрога, така, що Буцнула старого пса без хвоста, Який за комір тріпає кота, Який лякає і ловить синицю, Яка часто краде пшеницю, Яка в темній коморі зберігається В будинку, що побудував Джек.
- А це старенька сива і строга, Яка доїть корову безрогу, таку, що Буцнула старого пса без хвоста, Який за комір тріпає кота, Який лякає і ловить синицю, Яка часто краде пшеницю, Яка в темній коморі зберігається В будинку, що побудував Джек.
- А це ледачий і товстий пастух, Який свариться з корівницею строгою, Яка доїть корову безрогу, таку, що Буцнула старого пса без хвоста, Який за комір тріпає кота, Який лякає і ловить синицю, Яка часто краде пшеницю, Яка в темній коморі зберігається В будинку, що побудував Джек.
-Ось два півні, Які будять того пастуха, Який свариться з корівницею строгою, Яка доїть корову безрогу, таку, що Буцнула старого пса без хвоста, Який за комір тріпає кота, Який лякає і ловить синицю, Яка часто краде пшеницю, Яка в темній коморі зберігається В будинку, що побудував Джек.
17. Дикція
Дикція – це чітка правильна вимова кожного мовленнєвого звука, правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення.
Дикція – це важливий компонент культурного мовлення: уміння правильно вимовляти всі голосні і приголосні звуки.
Дикція залежить від злагодженої і енергійної роботи всього мовного апарату, який включає губи, язику, щелепи, зуби, тверде і м'яке небо, маленький язичок, гортань, задню стінку глотки (зів), голосові зв'язки. Активну участь в мові беруть мова, губи, м'яке небо, маленький язичок і нижня щелепа, тому їх можна тренувати.
Помилки вимови різняться і виникають унаслідок певних органічних і неорганічних вад у побудові мовленнєвого апарату.
Неорганічні вади можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Виразність і чистота дикції досягаються правильністю артикуляції, тобто чіткістю роботи органів мовлення та їх рухів під час вимовляння звуків.
Вдосконалення дикції пов'язано перш за все з відробітком артикуляції — рухи органів мови. Цьому служить спеціальна гімнастика артикуляції, яка включає, по-перше, вправи для розминки мовного апарату і, по-друге, вправи для правильного відробітку артикуляції кожного голосного і згідного звуку.
Необхідно:
– контролювати мовлення щодо темпу, пам’ятаючи, що при нормальному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70-75 слів, що становить 8-10 речень;
– уникати монотонного мовлення, яке з’являється при “розтягуванні” фрази;
– не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у фразах;
- пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність дихання і володіння голосом, що, безсумнівно, можливе лише внаслідок серйозних тренувань;
- – дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату. Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюються фізіологічними причинами, вольовою спрямованістю звука, етикою. А ще – добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час.
Вправи для виправлення дикції.
Вправа 1.
Витягнути губи «трубочкою» вперед (як для вимови звуку «у») і одразу ж активно розтягнути їх у сторони, ніби усміхаючись, не оголюючи зубів.
Вправа 2.
Витягнути губи «трубочкою» вперед. Робити ними колові рухи праворуч, потім ліворуч. Нижня щелепа при цьому нерухома.
Вправа 3.
Вимовляти у швидкому темпі склади (за таблицею складів0, добираючи повітря після кожного рядка
Бі, бо, бе, бу, би, ба
Ві, во, ве, ву, ви, ва
З цими ж голосними вимовляти всі приголосні абетки.
18. Методика тренування вимови приголосних і голосних звуків
Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова плангарантійний витяг видавець мудрість. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:
1. Голосні [а], [і], [у] - в усіх позиціях вимовляються виразно:
2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]:
[зоузул'а] - зозуля; [гоулубка] - голубка.
3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:
[е] - з наближенням до [и] [ме"та] - мета; [ре"агувати] - реагувати; [вантажеин': а] - вантаження.
[и]-з наближенням до [е] [висдаток] - видаток; [обвиенувачеин': а] - обвинувачення; [си*сте"матичний] - систематичний.
Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]: [мажоритарна] - мажоритарна.
Тренування приголосних починається з установки мовного апарату в правильну фонетичну позицію і тренування чіткого проголошення кожного з цих звуків. Другим етапом є поєднання цих окремих звуків у поєднанні між собою і з додаванням голосних звуків за спеціальною тренувальною схемою.
Розглянемо декілька вправ, з допомогою яких тренують вимову приголосних звуків.
Вибухові звуки П – Б
Вони вимагають особливо щільної змички мовних органів і активного подолання цієї перешкоди – «вибуху» змички сильним струменем повітря, що видихається.
«Пробка»
Перевіримо, наскільки добре підготовлені губні м’язи до утворення вибухових звуків «П» і «Б». Щільно стисніть губи, навіть трохи натягніть їх краї на зуби, трохи прикусивши їх. Повітрям, що знаходиться в порожнині рота, (не роблячи видиху!) різко прорвіть змичку, як ніби вистрілює пробка, затиснута губами.
Не звільняйте губи, нехай їх змичку розірве повітряний струмінь.
«Вибух»
Вистріліть «пробку» тепер уже активним видихом: ППП! Не напружуйтеся, щільно стиснуті лише губи. Не прагніть набрати якнайбільше повітря. Справу вирішує не кількість, а енергійність поштовху (удар діафрагми) і точне фокусування видиху на кінчиках губ. Не допускайте в кінці голосного звуку, у вас не повинно виходити «ПХ» або «ППИ…».
Досягнувши чіткого вибуху на звуці «П» (не дивуйтеся, якщо це не вийде відразу, потрібне щоденне наполегливе тренування, у тому числі і гімнастика губних м’язів), включайте разом з видихом і звук голосу – «БББ». Тренуйте обидві приголосні в парі, зберігаючи при цьому чітку диференціацію по дзвінкості: «П» – «Б», «П» – «Б», «П» – «Б».
Настільний теніс
Уявіть собі, що кисть вашої правої руки – ракетка для гри в настільний теніс. Тренуйте удар ракеткою по уявному кульці, відбиваючи його тильною стороною кисті – ППА!ППЕ!ППО!ППУ!ППИ! Хай кожен звук, як м’ячик, дзвінким вибухом летить вперед вгору. Слідкуйте за тим, щоб голосні вибухали на губах.
Відпрацювавши ці поєднання, включіть на видиху звук голосу: ББА!ББЕ!ББО!ББУ!ББИ!ББІ! З’єднайте глухий і дзвінкий звук в пару – ПАББА! ПЕББЕ! ПОББО! ПУББУ! ПИББИ! ПІББІ! Подвоюйте дзвінкі приголосні, ставлячи наголос на першому складі. Виконуйте вправу легко без зайвої напруги.
21.Пізнання структури речення і його вплив на осмислення тексту
Речення –це мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє.
Структура тексту- поняття, формування якого ще не завершено, хочаструктура єприродною властивістю.
Основні ознаки структури тексту:
-цілісність та звязність( окреслює смислове поле тексту)
Структура тексту- це звязний тип організації смислового змісту тексту.
23. Логічний наголос. Засоби донесення логічних центрів.
Логічний наголос — це знаходження в реченні (тексті) найголовніших (ключових) слів, найбільш важливих для передачі висловленої думки. Логічний наголос відтворюється різними способами: з уповільненою вимовою слова, підвищенням чи пониженням голосу, вимовленням його пошепки і т. п.
Є наголос для всього тексту — це логічний центр (найголовніші, ключові слова у тексті). Він визначається залежно від головної думки тексту. Може вміщувати одне слово, одне речення, кілька слів, що розкривають задум автора. Вони можуть позначатися пунктиром (слабкіші), однією лінією та двома (найважливіші слова). Визначення логічних наголосів у реченні відбувається через аналіз (смисловий) змісту. Нерідко логічний центр для тексту збігається з логічним наголосом у реченні, в синтагмі (збігаються слова).
24. Допоміжні (невербальні) засоби емоційної виразності.
Невербальна комунікація відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Здебільшого люди контролюють своє мовлення, але на підставі аналізу їх міміки, жестів, інтонації можна оцінити правильність, щирість мовної інформації. До засобів невербальної комунікації належать:
1. Мова тіла: а) статична експресія — фізіогноміка (експресія обличчя й фігури, зумовлена будовою тіла); артефекти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика); система запахів (природні, штучні); б) динамічна експресія — текесика (система дотиків, потиску руки, поплескування); просодика (характеристика голосу, темп, тембр, висота, гучність, наголошування, акцент);екстралінгвістика (використання пауз, покашлювання, сміху, позіхань, плачу); кінесика (комунікативно значущі рухи): виражальні рухи (міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода); контакт очей (спрямованість руху, частота контакту, тривалість); авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи — почісування, потирання рук).
2. Міжособистісний простір: а) дистанція; б) взаємне розміщення під час спілкування.
3. Часові характеристики: а) час спілкування; б) запізнення; в) затримка дій.
Не всі з цих засобів рівнозначні, проте кожен з них легко зчитується учнями, підсилюючи або нейтралізуючи враження від слів і дій педагога.
Пантоміміка — виражальні рухи всього тіла або окремої його частини.
Міміка — виражальні рухи м'язів обличчя.
Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — відстань між тими, хто спілкується.
25. Партитура тексту, принципи створення партитури тексту, значення її у виразному читання твору.
Створення партитури логічного читання відбувається в такій послідовності:
1) з'ясування головної думки тексту;
2) обгрунтування логічного центру (головні слова в залежності від основної думки тексту);
3) визначення місць логічних пауз;
4) виділення логічного наголосу в реченнях;
5) знаходження додаткових наголосів у логічних ланках, позначених паузами;
6) встановлення мелодики читання залежно від місця логічного наголосу;
7) інтонувапня читання відповідно до змісту й структури тексту.
Опрацювання партитури (розбивки) виразного читання тексту відбувається після опрацювання фактичного його змісту (шостий етап роботи над текстом). За допомогою партитури вчитель може працювати над виразністю в структурі уроку. Опрацювання партитури — це не тільки виразність, а й подальше усвідомлення змісту тексту — співвідносять ідею (головну думку) із словами тексту, виділяють найголовніші (ключові) за смислом слова тощо.
Партитуру (розбивку, розмітку) для виразного читання вчитель може складати разом з учнями або дати свою. Це залежить від мети навчання та підготовки класу.
Наводимо далі зразок партитури логічного читання текстів.
Верба — мов дівчина золотокоса
— головна думка — любов до рідного краю;
— логічний центр — на Батьківщині: бо Батьківщина — це найдорожче для нас (позначено двома лініями);
— логічні паузи позначені | , || (у кінці речень, на розділових знаках та синтагматичні);
— знаходження логічного наголосу для речення та додаткових, виділені однією лінією та пунктиром (слабкіші);
— встановлення мелодики читання залежно від місця логічного наголосу:
— інтонування: тон читання — розповідний, спокійний; третій абзац — спочатку із сумом, далі — із сподіваннями.
Наводимо далі партитуру (розбивку) виразного читання вірша.
Методика опрацювання партитури:
— головна думка вірша — наступила зима, все заснуло;
— логічний центр — прийшла зима... , усе заснуло..., зачарувала все..., підкреслюємо двома горизонтальними лініями; визначаємо також слова, що пояснюють (розкривають) логічний центр — білим полотном, блискучим снігом; сонце не так дивиться, як літом, не таким блискучим світом; замовкла річка; верболіз, окутий снігом і морозом; дрімають тополі; очерет дріма;
— логічні паузи позначені | , || (у кінці речень, на розділових знаках та синтагматичні);
— знаходження логічних наголосів для речення та додаткових, позначено однією лінією і пунктиром (слабкіший);
— встановлення мелодики читання: ↗, ↗ ↘,↘;
— інтонування: тон розповідний, спокійний; читають повільно, зачаровано.
Такою партитурою (розміткою) вчитель керується, коли читає текст перший раз, щоб забезпечити відповідне наслідування учнями.
Після складання партитури проводимо спеціальне читання (партитурне) для її запам'ятовування: читають текст всі хором (вчитель голосніше); знову читає вчитель і весь клас пошепки, напівголоса; читання учнями за записом на платівці (з паузою після кожною речення, її заповнюють діти); вчитель і учні, що добре читають; читає хороший учень і посередній в парі; індивідуальне чигання — оцінки і т.п.
Досвід свідчить, що логічна розмітка (партитура) тексту доступна молодшим школярам. Вони з цікавістю знаходять «головні слова» в тексті, в реченні, пояснюють позначення, вчаться відтворювати все в своєму мовленні. Якщо складна партитура виразного читання, то вчитель дає її заздалегідь опрацьовану. У решті випадків треба партитури складати разом з учнями.
26.Врахування жанрових особливостей, х-ру персонажів, темпоритму розвитку сюжетної лінії,авторських коментарів
Жанрові особливості казки:
Мають традиційний початок (зачин) і кінцівку;
Кінцівка має сатиричну або повчальну спрямованість;
Потрійність;
Символіка чисел;
Типізація персонажів;
Діалог – один із засобів типізації персонажів;
Невизначеність часу і місця дії;
Форми звертання: зменшено-пестливі (кумонько, зайчику-побігайчику, лисичко-сест-ричко), згрубілі (вовчище, вовчисько, хвостище-помелище);
Велика кількість прислів’їв, приказок, загадок, примовок;
Щасливий кінець: перемога добра над злом;
Ритмічні і пісенні частини в монологах героїв («Я Коза-Дереза, півбока луплена…»);
Формули простору і часу («Вправо підеш – щастя зустрінеш, вліво…», «Чи довго, чи коротко…»);
Обожнювання природи;
Зображення фантастичних подій;
Розвиток темпоритму вистави – хвилеподібний процес, де наростання і спади складаються із суми темпоритмів дій, епізодів, сцен. Темпоритм вмієї пєси – це темпоритм її наскрізної дії і підтексту.
Авторський коментар – тлумаченням автором певних слів, фрагментів чи сюжетних ліній свого твору у виглядів приміток та пояснень.
28.Засоби передачі прямої мови
Прямою мовою називають чуже мовлення, передане дослівно, з усіма граматичними, інтонаційними та стилістичними особливостями («Про здоров’я людини треба турбуватися в першу чергу», — сказав незнайомець). Пряма мова може складатися з одного слова, одного речення і з кількох речень. Пряма мова супроводжується реченням, що вказує на те, хто є мовцем та адресатом, за яких обставин вона висловлена. Таке речення називається словами автора. Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, у середині прямої мови, після неї, а також включати в себе пряму мову. Пряма мова і слова автора поєднуються за змістом та інтонаційно, тобто без допомоги сполучників. Інтонація слів автора завжди розповідна, а інтонація прямої мови може бути розповідною, питальною, спонукальною, окличною та неокличною.
Діалог — це пряма мова, що передає розмову двох осіб. Слова кожної особи, яка бере участь у розмові, називаються репліками. Слова автора супроводжують репліку, якщо не зрозуміло, кому належить пряма мова.
33. Особливості розказування байки.
Ба́йка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршований твір повчального змісту, з яскраво вираженою мораллю. Байка складається з двох частин:
1) зображення подій чи розповіді про них;
2) повчання (мораль), яке містить у собі поради, головну думку твору.
Для першого ознайомлення з тестом припустимо запропонувати дітям мовчазне читання з виконанням певного завдання: поділити текст на дві частини (байка "Чиж та Голуб") або виділити місце в тексті, де автор малює, як діють персонажі твору (байка "Лебідь, Щука і Рак").
Робота над байкою включає такі компоненти:
1) сприйняття конкретного змісту;
2) усвідомлення композиції;
3) з’ясування характерних рис дійових осіб, мотивів їх поведінки;
4) відповіді на запитання;
5)визначення головної думки байки;
6) розкриття алегорії;
7) аналіз моралі.
34. Основні поетичні жанри та форми
Основні жанри:
Акровірш — вірш, в якому перші літери кожного рядка, прочитувані згори вниз, утворюють слово або речення, найчастіше — ім'я того, кому присвячується акровірш.
Альба — поетичний жанр провансальських трубадурів, ранкова пісня.
Балада — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом.
Верлібр — вільний вірш, неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр),
Дума- жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліричного епосу (проміжне положення між епосом і поезією).
Елегія — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.
Епіграма — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом).
Газель — ліричний вірш, що складається не менше як з трьох, не більше як з дванадцяти бейтів (двовіршів), пов'язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га тощо
Хайку — жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої півстрофи танка, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.
Гімн як жанрова форма поезії еволюціонував з культових пісень, завершуваних молитвою до культового божества
Ідилія — одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий твір, в якому поетизується сільське життя.
Канцона — одна з форм середньовічної лірики, що походить від кансони трубадурів Провансу: пісня про лицарську любов, пов'язана з культом дами.
Мадригал — світський літературний та музично-поетичний пісенний жанр епохи Відродження.
Ода — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.
Пастурель — різновид кансони, пісня-оповідь про зустріч ліричного героя (як правило, лицаря) з пастушкою (pastoure).
Пісня — усамостійнений ліричний жанр, що походить від пісні, як музичного жанру
Поема — як правило великий за обсягом ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.
Романс — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом.
Рондо — назва ліричного жанру зі строгою строфічною організацією, який виник у середньовічній французькій поезії.
Рубаї — чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими).
Серенада — лірична вітальна пісня, поширена в Італії та Іспанії.
Сірвента – один з найважливіших жанрів поезії трубадурів XII-XIII ст. Формою нагадувала любовну кансону.
Сонет — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед тощо.
Танка — п'ятивірш, що складається із чергування п'яти- та семискладових рядків (5—7—5—7—7). Заключні, завершальні рядки танка називаються аґеку.
Тріолет — восьмивірш за схемою римування на дві рими: абааабаб.
Шарада — різновид версифікаційної гри, котрий полягає у відгадуванні закодованих слів чи виразів, сприяючи розвитку інтелекту та активізації мовного поля під незвичним, асоціативним кутом зору.
Основні форми:
Наративна поезія - вірш, який розповідає історію.
Епічна поезія - один із різновидів поеми, в якій порушуються важливі проблеми минулого, сучасного і майбутнього.
Драматична поезія
- внутрішнє (суб'єктивне) стає зовнішнім, реальним (об'єктивним).
- Розвивається певна, реальна дія, що виходить із різних суб'єктивних свідків і об'єктивних сил.
- Тут бачимо самий процес початку будівництва і виникнення дії з індивідуальних воль і характерів.
Сатирична поезія - це здебільшого гумористичні та бурлескні вірші, вірші-травестії, пародії, сатири
Лірична поезія - близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації.
Поезія прозою - короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування — до поезії.
Спекулятивна поезія - це все те, що ми звикли називати фантастикою — те, що може існувати, але поки не існує, або те, що не може існувати взагалі.
36. Загальні вимоги щодо виконання лірики
Лірика — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, у якому осмислюється сутність людського буття. Лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань). Ліричний вірш — це сплав певних картин життя, через які автор висловлює свої погляди на дійсність.
Виразно прочитати поезію і правильно передати її ідейно-художній зміст допоможе вміння заглиблюватись в її поетичні образи, спостерігати, як одна за одною вимальовуються картини або як змінюються почуття, настрої ліричного героя, чим вони викликані та як усе це безпосередньо виражено в контексті твору. Важливо з’ясувати, що хоче сказати поет, який характер має мова вірша і як вона виражає авторську ідею. Звідси випливає висновок, що, готую-чись до виразного читання поезії, слід сприйняти її в органічній єдності змісту та форми.
Виразне читання поезії напам’ять — досить цікавий процес, який вимагає застосування певних знань, умінь, навичок, що здобуваються й виробляються в процесі практичної діяльності протягом тривалого часу. Тому перш ніж учити вірш напам’ять, слід уважно і вдумливо перечитати його, зрозуміти зміст, уявити, які ліричні образи та герої постають у ньому, відчути красу віршової мови, її мелодику, близькість до музики.
Для виразного читання ліричних творів слід дотримуватись:
Ритмомелодики (ритм і мелодика) — побудова речень мови за інтонаційними (понижен-ня і підвищення голосу) і ритмічними (питальні, окличні, розповідні речення) моделями.
Міміки —уміння виражати думки й почуття, створювати образи за допомогою рухів рук, обличчя.
Паузи — тимчасова зупинка в мові.
Логічний (смисловий) наголос — вирізнення підсилювальною інтонацією найважливішого щодо сенсу слова в реченні.
Темп — ступінь швидкості виконання художнього читання.
Жест — рух (дія) для вираження емоції чи інформації замість розмови або під час розмови.
40. Колективне читання.
Колективне читання – це одна з форм читання, суть якої полягає в тому, що учасники читання попередньо опрацьовую літературу, а пізніше обговорюють її проблему, мету та ін..
Воно корисне, якщо не порушує самодіяльності учасників, головним чином коли кожен учасник попередньо сам пропрацював питання або книгу так, як було зазначено вище. При іншій постановці колективне читання може не принести належної користі ...
Безсумнівно одне: взаємоспілкування будить думку, змагання, знайомить з новими, часто несподіваними точками зору, підтримує інтерес до різних питань науки, мистецтва і життя. У цьому відношенні гурток незамінний. Але до чого призведе все це - чи звернеться гурток у дійсне засіб справжнього самоосвіти або в лабораторію «нахапатися» різних «ідей» бюлетенів, фразерів, людей «з кашею і голові» і т. Д. - Це залежить від постановки роботи.
Якщо гурток бере який-небудь питання і учасник опрацьовує свій матеріал на зразок того, як описано вище, а потім вже ведеться обговорення, - така робота, звичайно, найвищою мірою бажана і надзвичайно корисна для учасників. Скажу - вона має величезне значення. Але вона не може замінити окремої роботи, а лише доповнює і покращує її.
37.Особливості цілісного сприймання ліричних творів дітьми дошкільного віку.
Одним із головних завдань уроків читання є прилучення дітей до світу
поезії, знайомство їх із віршованою мовою як своєрідним типом мови.
У початкових класах вивчається чимало віршованих творів, але
особливе місце посідають ліричні вірші. Як свідчить практика, робота
над ними викликає значні труднощі у молодших школярів. Це пояснюється
насамперед специфічними особливостями лірики як особливого роду
художньої літератури. У ліричному вірші передаються почуття, переживання
та думки автора. У ньому розкривається внутрішній стан ліричного героя,
його ставлення до певних подій чи явищ дійсності.
Для повноцінного сприйняття ліричних текстів учні повинні пройнятися
емоційним станом ліричного героя, пережити те, що його хвилює, тішить,
засмучує. Це важко для молодших школярів, бо їх емоційна сфера
недостатньо розвинута для того, щоб повною мірою співчувати тому, про що
йде мова в поезії. Головний напрямок роботи вчителя під час читання
ліричних віршів полягає в тому, щоб розвинути емоційний бік духовного
життя дитини, досягти зацікавленого ставлення до твору, що вивчається.
Таким чином, перше завдання, яке доводиться вирішувати вчителю під час
вивчення ліричних творів, - навчити дітей розуміти поетичний текст.
Друга трудність, яка виникає у процесі вивчення ліричних творів,
полягає в сприйнятті дітьми образності тексту. Таке сприйняття вимагає
певного рівня поетичного розвитку дитини, але, як свідчить практика,
образність поетичного висловлення думок не завжди доступна молодшим
школярам. Тому часто зустрічається "неправдива" виразність читання
ліричних творів, тобто неправильне використання виражальних засобів під
час читання, помилкове або неточне розуміння тих чи інших слів і
виразів. Ось чому вчитель повинен звернути особливу увагу на образність
мови ліричних віршів, включивши цю роботу як основну в аналіз твору.
Таким чином, друге завдання вчителя під час вивчення ліричних творів -
це поєднання роботи над образними засобами мови з аналізом змісту вірша.
Адже форма та зміст єдині, а вибір і використання певних виражальних
засобів відповідає ідейному задуму поета.
32.Педагогічна цінність казки і ефективність її життя у словесній дії.
Емоційно молодші школярі сприймають текст, у якому добро бере верх над злом або знедолені і бідні перемагають багатих і ситих. Педагогічна цінність казки полягає в тому, що в ній перемагає справедливість. Радість дітей слід усіляко підтримувати. Вияв радості — виховний момент. Учителеві залишається тільки підвести своїх підопічних до знаходження причин радості. Аналіз казок збуджує дітей до формулювання оціночних суджень. Це важливо для розвитку мислення молодших школярів. Наприклад, до наймолодших школярів автори читанки після прочитання переспіваної С.Черкасенком казки «Колосок» звертаються із запитаннями: «Як назвали мишенят? А як півника? Чому?» У відповіді дітей має прозвучати оцінка характеру казкових дійових осіб. У процесі розгляду казки «Біда навчить» можна запропонувати учням запитання: «Як ви гадаєте, чи було б весело горобцю, якби він попав у наш час? Чому?» Можна сказати, що в судженні дітей виявиться їх осудливе ставлення до нероб і прихильне до працьовитих людей. З освітнього погляду цінними є не тільки народні українські казки, а й казки інших народів світу. На прикладах таких казок можна переконатися в тому, що в них висміюється неробство й заздрість і славиться розум, кмітливість, розсудливість простого люду. Працюючи над казкою, не слід випускати з поля зору вимог, які ставляться до всіх уроків читання: домагатися усвідомлення змісту та на основі цього – реалізації виховного потенціалу народної казки.
10. Основні завдання читця і розповідача
Перш за все, скажемо про позу. Вона повинна бути природною, невимушеною, ненапруженою, без манірності. Не можна широко розставляти ноги або схрещувати їх, не варто похитуватися чи переступати з ноги на ногу, не можна занадто піднімати чи опускати голову, погляд не повинен завмирати в одній точці. Всі ці вади учнів-читців повинен виправляти вчитель.
Природніми мають бути також і жести. Якщо професійні читці зі сцени можуть собі дозволити більше рухів, то під час читання на уроці (як учнями, так і вчителем) жести повинні бути максимально стриманими, економними і добре продуманими. Жести застосовуються як допоміжний виразник ставлення читця до героїв і подій. З огляду на це слід уникати ілюстративних жестів, бо зайва, невиправдана жестикуляція псує враження і заважає виразності слова, відволікає увагу слухачів від тексту або й викликає сміх. З цієї точки зору не рекомендується також вчителеві під час читання ходити по класу.
Але не можна забувати, що неприємне враження справляє і читець з повністю застиглим виразом обличчя і ніби прикутими до тулуба руками.
А значить, щоб читець почував себе перед слухацькою аудиторією комфортно і природно, треба:
- добре володіти самим текстом твору, глибоко розуміти мету свого читання;
- перед читанням старанно продумувати не тільки інтонацію, але й позу, міміку, жести;
- намагатись якомога частіше читати перед слухачами, аби подолати скутість і страх – той психологічний бар’єр, який виникає у читачів-початківців перед виходом на сцену.
Завдання розповідача – повідомити про свою проблему. Завдання слухача – показати, що він зрозумів почуття того, хто говорить.
