Поема — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери. Назва «поема» загальна, у літературознавстві частіше йдеться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну,дидактичну, бурлескну, драматичну тощо.
Еле́гія-— один із жанрів, лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.
• Ліричний вірш задумливого, сумного характеру. В античній поезії — вірш будь-якого змісту, написаний двовіршами певної форми.
• Вокальний чи інструментальний твір задумливого, сумного характеру.
• Смуток, меланхолія.
Медитація — процес самозаглиблення з метою самовдосконалення, при якому людина залишається на самоті зі своєю свідомістю, і бачить у своїй душі Бога. Медитація є частиною релігійного ритуалу.
Мета́фора ( — перенесення) — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастним порівнянням.
Си́мвол (знак) — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. В українських піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна та ін. Символ дав митцеві можливість сконцентрувати в образі широке коло життєвих явищ, дозволяє гранично «згущати» і перебільшувати зображуване.
Гіпе́рбола (перебільшення) — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «височенний як дуб».
Антитеза проти-ставлення) — це стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Наприклад: «Думав, доля зустрінеться — спіткалося горе» (Т. Шевченко).
Ри́тміка (мірний, рівномірний) — вчення про ритм.
Цей термін у віршознавстві вживається у двох значеннях: лад ритму певного віршового твору чи сукупності творів; розділ віршознавства, спрямований на вивчення ритміки у різних системах версифікацій (розміри, рими, строфи тощо). Дослідження ритміки розпочалися ще задовго до н.е., породивши чимало наукових напрямів, відмінних філософськими та методологічними позиціями.
Її внутрішню природу пов'язують з музикою або зі стопою (теорія стоп), або з інтонацією чи фіксуванням масового повторення однорідних елементів (статистичний метод) і т.п., однак поки ще не існує інтегрованої системи ритміки (ритмології).
Містерія — жанр релігійної драми XIII — середини XVI століття, що поширюється в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах і особливо у Франції. Містерія постає, з одного боку, з літургійної драми, з іншого — з так званих «мімічних містерій» (міських процесій на честь релігійних свят або урочистих з'їздів до міста королів). Як і в літературній драмі, основними групами містерій були різдвяні й великодні. Але до подій, пов'язаних з народ¬женням і воскресінням Христа, долучалися також усі події Старого й Нового Заповітів, що мали у свою чергу зв'язок з ними.
Притча (давньорос. притьча — те, що притичеться, приміряється до чо¬гось і таким чином отримує своє значення) — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчаль¬ного характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття. Жанр притчі оформлюється в усній народній творчості й генетично веде своє походження, як вважають окремі дослідники, від так званого аполога(казки про тварин), з якого розвинулася й байка, за жанровими ознаками най¬більш споріднена з притчею.
ПРИТЧЕВІСТЬ (від притча) — використання в тв. худож. л-ри поетики притчі. Літ-знавче
поняття виникло в наш час. Про нього стали говорити у зв’язку з філос. прозою XX ст., зокрема,
з появою «нового латиноамер. роману” і породжених ним засад худож. зображення —
«космобачення» (“космопогляд ”), магічний реалізм, «барочний роман’. “концептуальна
проза» тошо. Як явише П. існувало з давніх-давен і було пов’язане з дидактичною л-рою, зокрема, з такими проз, жанрами, як аполог, байка, притча,повчальна повість; лір., як повчання, послання,
гнома, драм. — мораліте, шкільна драма тощо.
Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого — на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану.
Послання — епістолярно-публіци-стичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру вважають рим¬ського поета І століття до нашої ери Горація.
Алітерація (— стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку (П.Тичина: "Рокотання-ридання бандур"). Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні А. з асонансами (Т.Шевченко: "Гармидер, гамір, гам у гаї"). Подеколи поети, звертаючись до А., досягають віртуозності у версифікаційному аспекті.
Афоризм — короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній ("Поспішай повільно" — Октавіан Август). А. завжди містить у собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю судження. Тому часто А. називають "крилатими словами".
Інвектива— творчий прийом, що полягає в гостро сатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ, відомий з античної доби (ямби Архілоха, промови Демосфена, сатиричні діалоги Лукіана, епіграми Катулла та Марціала тощо).
Балада - Первісно - це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. Пізніше - це невеликий фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називали маленькою поемою: «балада так належить до поеми, як оповідання до роману» (Г. Шенгелі). Тепер балада — це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту: «Це сумовиті лірично-епічні пісні про незвичайні події, життєві конфлікти... з трагічним кінцем».Балада виникла у XII столітті в народному мистецтві Провансу.
Псалми — жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, при-писуються біблійному цареві Давиду. В цей біблійний текст увійшло 150 псалмів. У східнослов'янських культурах Псалтир став відомим з XI століття й використовувався з навчальною метою: за ним вчили грамоті і співам, намага-лися тлумачити виражені в ньому ідеї та образи. Висока мистецька довершеність псалмів Псалтиря, їхній тонкий ліризм постійно спонукали поетів середньовіччя й більш пізніх часів до наслідування їхнього змісту.
Оповідання — невеликий за розміром епічний жанр художньої літе ратури. «Обсяг життя», який може бути «схоплений» жанром оповідання, практично не обмежений, але найбільш традиційні риси естетичної вибірковості опо¬відання «тяжіють» до зображення, в основу якого покладений певний випадок із життя або яка-небудь акцентована особли¬вість людського характеру.
Новела — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.
Історична повість - епічний прозовий твір, сюжет якого побудований на історичному матеріалі. Тут широко представлені важливі події, видатні діячі минувшини на широкому тлі сучасних їм епох. І звичайно, таким творам притаманний історичний колорит. Він передбачає наявність таких прикмет минулого, як імена історичних героїв, давні географічні назви, описи старовинних звичаїв, вживання історизмів та архаїзмів.
