Правобережжя:
Після завершення війни між Польщею та Туреччиною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому пол. сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела повстання під проводом С. Палія (1702-1704): Київщина, Брацлавщина, Поділля, Волинь, яке у 1704 за наказом Мазепи було придушено. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.
Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони поч. ств. в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, викликали соц напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у 1-ій пол. XVIII ст. (1-ша згадка про гайдамаків-1714), який охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма на-визвольної боротьби укр народу проти пол гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла 3 хвилі піднесення: 1734—1738 pp, 1750, 1768. Пол шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, наз. його учасників «гайдамаками» (від тур. «гайда» — гнати, переслідувати).
1-ше велике гайдамацьке повстання 1734 очолив сотник Верлан (Брацлавщина, Поділля, Волинь). Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдавії. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750, але його також було придушено. У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні й нагадало пол можновладцям буремні роки Нац-визвольної війни під проводом Б Хм. То була Коліївщина.
Зх-укр.землі:
У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти пол сваволі опришки. Слово пох від лат. opressor — знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків дають джерела XVI ст. Великого розмаху рух опришків набрав у 30- 40-х рр XVIII ст., коли його очолив О. Довбуш. Його походи тривали протягом 1738—1745 pp. Безстрашний ватажок повсталих селян протягом тривалого часу був грозою для пол шляхти. Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти РП. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після його загибелі.
Незважаючи на поразку нац-визвольної боротьби на правобережних та західноукр землях, підвалини РП були розхитані. Польщу роздирали вн. Соц. й нац.. суперечності, вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи РП (1772, 1793, 1795), у результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі укр землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.
