XX століття для української літератури – дуже плідна пора, яка дала нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів. Мистецькі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних уподобань літератури 20-х рр., однак об'єднуються на основі характерних для цієї епохи принципів змалювання людини й світу в провідних творах. Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-х років ХХ ст. стала концепція людини нової епохи, яка відчуває самотність та непотрібність і водночас є закоханою у життя. Поняття «відродження й становлення» є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, що відображає й романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття. На початку XX ст. українська проза вже досягла високого розвитку, відзначалася тематичним багатством, жанровою повнотою й стильовим розмаїттям. ЇЇ вершини - класичні твори М. Коцюбинського, І.Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, Марка Черемшини, Леся Мартовича та ін. Доба революції та громадянської війни перервала процес нагромадження змістового й зображального потенціалу української прози. На розвитку прози України 20-30-х років відбилася й та обставина, що ряд зрілих майстрів або опинилися в еміграції (як В. Винниченко), або, залишившись на батьківщині (С. Васильченко, М. Чернявський, Дніпрова Чайка, Л. Яновська, А. Кримський), важко адаптувалися до нових суспільних обставин. Швидше ця адаптація відбувалася у молодших представників демократичної інтелігенції – часто початківців, здебільшого учасників революційних подій. В чей час відбувається зміна поколінь. Основною формою художнього реагування на запити й імпульси життя стає поезія. У прозі спочатку розвиваються малі жанри, зокрема новела, нарис, етюд, ескізи, акварелі, оповідання. Новації митціву 20-х роках у жанрі новели були на стільки вагомими, що за- безпечили їйєвропейський рівень. Ці твори були національні за духом і модерні за формою та стилем.Уцей час розвивається реалістична новела з елементами імпресіонізму (Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний). З'являються новели й оповідання філософського спрямування (Валер'ян Підмогильний, Аркадій Любченко, Гео Шкурупій). Їх зміст тепер будувалися не на штучній інтризі, а на художній правді й простоті, на увазі до людської долі й аналізі її психіки. Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча у перші роки переважають експресивність (М. Хвильовий, І. Дніпровський, І. Сенченко), елементи імпресіонізму (Г. Косинка, почасти В. Підмогильний), орнаментальність в оформленні психологічної новели (М. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, П. Панч, О. Копиленко). З'являються оповідання з більш глибшим філософським забарвленням (А. Любченко), позначені романтикою духовного аристократизму (Ю. Яновський), цікаві експерименти в прозі роблять футуристи. Остап Вишня створює новий жанр — усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетону. Популярним жанрами стають нарис(О.Марямов, М.Йогансен); фейлетон(К.Котко, Остап Вишня, згодом Ю.,Ґедзь та інші). Ряд авторів еволюціонує до традиційного реалізму (П.Панч, А.Головко, К.Гордієнко). Основною темою „малої” прози залишалася традиційно тема села з осмисленням тих подій, які там відбувалися. Кожен із митців відображав їх у руслі власного стильового художнього мислення. Г.Косинка - імпресіоніст, слово якого колоритне, багато орнаментованеприніс в українську літературу не ідеалізацію патріархальності, не замилування усталеними звичаями та ідилією селянського побуту, а терпку правду про селянські злидні, про безпросвітність сільської бідноти". А.Головкові засоби імпресіонізму та символізмі дали можливість відтворити живі картини тогочасного життя на селі, сповненого драматизму і світлих сподівань на майбутнє. Великий романтик революції Микола Хвильовий, у творчості якого домінують засоби імпресіоністичного письма, розширив і оновив проблематику української прози, вийшовши за межі селянської теми. Він торкнувся теми революції й громадянської війни через призму національного й загальнолюдського. Традиції психологічної прози продовжив В. Підмогильний. Опрацьовуючи теми села, міста, громадянської війни митець завжди зосереджував увагу на людині пореволюційної доби, її відчуженості, самотності, усвідомленні нею абсурдності буття, пошуках своєї індивідуальності. Простота, лаконізм, насиченість розмаїттям деталей дійсності - основні ознаки творів П.Панча, в яких вимальовується часто залякане, глухе село, якому важко зорієнтуватися у подіях. Доля „маленької” людини у вирі суспільних подій, її здатність знайти себе в екстремальних ситуаціях — уцентрі творів із вигадливим сюжетом Ю.Смолича. Сатиричне гумористична проза цього часу представлена творами В.Чечв'янського Ю.Вухналя, Костя Котка. Та найбільшою популярністю користувалося гумористичне слово Остапа Вишні, 12 збірок творів якого вийшли в період з 1923 по 1930 роки, а у 1928 і 1930 років вийшло зібрання "Усмішок" у чотирьох томах. Невдовзі визначну роль у становленні та розвитку української прози 20-30-х років починає відігравати повість. Для цього був добрий грунт: адже в українській дореволюційній прозі повість - чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття і тематичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті- хроніки, соціально-побутової повісті, соціально-історичної, історично- пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті.Саме повість стала своєрідним «полігоном» для випробування нових композиційних та стильових пошуків української прози. З другої половини 20 років починає активний розвиток романістика. Тут варто відзначити романи „Американці” (1925) О.Досвітнього. „Останній Ейджевуд” (1926) Ю.Смолича, „Бур’ян” (1927) А.Головка та інші. З'являється низка романів, написаних на матеріалі революції та громадянської війни. У 30-ті роки чи не панівним жанром стає „колгоспний” та „виробничий” роман. Пояснення нових термінів: *Роман у новелах — складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи; складається з окремих новел, об’єднаних спільним задумом. **Маргінальна особистість – людина, що перебуває на краю, на межі різних систем – культур, соціальних цінностей, і яка зазнає їх суперечливого впливу. ***Фейлетон – сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури, що висміює негативні явища в суспільному житті. ****Усмішка –це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону». *****На́рис — малий оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події конкретних людей. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знавписьменник. ******Етюд — з франц. — вправа, вивчення — невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутрішній стан людини, нерідко на тлі співзвучного пейзажу Висновок: митці шукають нових форм і засобів, прагнуть передати суб’єктивне переживання людини, яка потрапила у веремію історичних подій; також продовжують розвиватись традиційні, класичні жанри: оповідання, новела, повість, роман. Головний об’єкт дослідження – душа людини, її підсвідоме (інстинкти).
