В Україні, як і в інших державах на теренах колишнього СРСР, протягом останніх двох десятиліть тривав складний процес інституційних структурних і когнітивних змін у сформованій за радянські часи державно-адміністративній, специфічно організованій науковій системі. Становлення нової наукової системи, що організується та фінансується в суверенній державі, в умовах переходу до ринкової економіки та демократичних принципів керування відбувалася повільно. Причини полягали, перш за все, в глибокій економічній кризі, що за порівняно незначний час існування Нової України призвела до економічних втрат. Причиною негативних процесів, що супроводжувала трансформацію вітчизняної наукової системи, була її слабка підготовленість до швидкоплинних радикальних перетворень суспільства та запровадження нових функціональних механізмів (в політиці — перехід від тоталітаризму до демократії, в економіці — від адміністрування до ринку, в науці — від державного управління до автономії, самоорганізації і комерціоналізації)[7]. Однак, попри ці причини, українській науці вдалось зберегти повноцінну за секторальним розрізом структуру (академічний, галузевий, вузівський та заводський сектори науки), успадковану від СРСР. За структурною повнотою в Європі Україну випереджають тільки Франція, Велика Британія, Німеччина і Росія.
Кількість публікацій українських учених в реферованих виданнях свідчить про їхню здатність генерувати та засвоювати нові знання, забезпечувати розвиток та якість освіти, підтримувати певний інтелектуальний рівень українських еліт. Попри деякі недоліки в науковій сфері, все ж нині українська наука посідає гідне місце на міжнародній арені. Вітчизняні науковці демонструють свою конкурентоспроможність у виконанні спільних міжнародних наукових проектів.
