Початок 2000-х рр. позначився загостренням інтересу глядацької публіки до класичних мистецьких жанрів, зросла державна та філантропічна підтримка закладів культури, зокрема й театрів.
На сьогодні чотири драматичні театри мають звання «національних»: Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки (Київ), Донецький національний академічний український музично-драматичний театр (Донецьк), Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (Київ), Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької (Львів). Поряд із драматичними театрами, в Україні працюють театри музичного спрямування: оперні (у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку), музичної комедії (у Харкові та Одесі, а також театр оперети в Києві), дитячий музичний театр у Києві. Багатовікові традиції в Україні має театр ляльок, який за радянських часів традиційно вважався дитячим. Але й він зазнав певних змін. Ляльковий театр став уже не «казковим» дитячим театром, а звернувся до «дорослої» проблематики. Нині в Україні функціонують близько 30 державних, комунальних та декілька приватних лялькових театрів; проводяться популярні міжнародні фестивалі лялькарів: «Інтерлялька» (Ужгород), «Подільська лялька» (Вінниця), «Золотий Телесик» (Львів).
За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір.
Талановиті актори українського театру – Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хостікоєв, Н. Сумська, Б. Бенюк та ін. з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.
Зараз в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, які підтвердили свій авторитет у Європі: «Київ травневий», «Гоголь-фест» у Києві, «Золотий Лев» та «Drama.Ua» у Львові, «Тернопільські театральні вечори», «Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку.
Загалом, осягнути стан сучасного українського театру в ракурсі творчих звершень, а не інституційної статистики, можна лише при співставленні зі світовими сценічними тенденціями. Вся нинішня культура перебуває в стані рівноважної динамічності: мобільність знання, космополітичність митців, світове обертання грошового капіталу й комп’ютерних технологій. Застосування сучасних електронних засобів комунікації призводять до появи непересічного життєвого досвіду сучасної людини. А тому й мистецтво змушене шукати небачених до цього виражальних засобів. Це стосується й театру, котрий завжди чутливо реагував на будь-які соціальні пульсації життя.
Так, сучасний світовий театр перебуває на етапі стильової еклектики, коли окрема вистава збирає акторів з багатьох країн, при постановці застосовуються сучасні технології візуалізації та аудіалізації. Для вистави спеціально вибирається відповідний простір – майдан чи берег моря, чи руїни середньовічного палацу. Таке дійство готується спеціально і воно часто вже не може бути відтворене вдруге. Тому й глядач формується спеціальний – мобільний, зацікавлений, здатний до сприйняття, переживання, а потім самостійної рефлексії. Таке театральне дійство тяжіє до відтворення атмосфери середньовічного карнавалу. Деякі критики характеризують сучасний театр як «локальну девіацію» чи «порядок всередині порядку», чи «містерію руху, світла і звуку». Зважаючи на міжнародний склад акторів, полілінгвальну аудиторію, режисери таких постановок часто свідомо відмовляються від застосування діалогів будь-якою з мов, замінюючи їх якоюсь музичною ритмікою чи міжнародним «фонетичним салатом». Переважно такий театральний формат демонструється на фестивалях, чим і пояснюється їх зростаюча популярність, особливо у молодої, далекої від консерватизму, аудиторії.
Звісно, класичний театр, що передбачає сценічний формат у спеціальному приміщенні, нікуди не подівся. Він просто увиразнюється здобутками фестивальних виражальних відкриттів. Збагачуються декорації, наростає інтерактивна взаємодія залу та акторів або ж навпаки – актори ніби й не здогадуються про чиюсь сторонню присутність, імітуючи картинку екранного реаліті-шоу. Почасти постановка мобільна, кожна з її частин проходить в іншому приміщенні – в залі, вестибюлі, за кулісами, у гримерці, під сценою… Постановники жонглюють людською масою, виводячи на сцену то акторський натовп, то ставлячи моновистави. Театр стає різноманітним, він продукує враження, захоплюючи глядача спецефектами й полишаючи на самоті зі своїми інтерпретаційними здогадами. Так, цікавими є експерименти колективу «Сірого театру», що обрав для себе незвичний стиль – чуттєвий психоаналіз. У постановці «Фантазм» гра акторів органічно поєднується з роздумами у стилі психоаналізу Зигмунда Фрейда, дотепним гумором.
На противагу «інституційному театру» з випрацюваним каноном виражальних засобів, штатними акторами та власним приміщенням, запитуваними в «думаючої молоді» є постановки «пересувних» новаторських колективів. В нагоді їм стають творчі лабораторії, що надають приміщення для виступів та репетицій. В цьому контексті заслуговує уваги Національний центр театрального мистецтва імені Л. Курбаса в Києві, заснований 1994 року. Відсутність постійної трупи, поєднання постановок з дослідною роботою в галузях театральної педагогіки, експериментальної драматургії та історико-біографічних інтерпретацій забезпечили йому стійке амплуа «барометра сучасної української театральної сцени».
Майданчиком новаторських театральних рухів також є сцени Київського Будинку Актора, Молодого театру, Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Українське театральне життя, таким чином, теж долучається до світових мистецьких тенденцій. Тут мають місце як новаторські експериментальні постановки, так і класичні вистави у стилі сценічного реалізму. Головним дефіцитом театральної галузі є вже не фінансовий, а людський ресурс – сміливі, обізнані зі світовими процесами постановники та актори, з одного боку, й прогресивна зацікавлена публіка – з іншого. Адже театр - це вид мистецтва, котрий, можливо, як ніякий інший залежний від діалогічного формату митця й глядача.
Хоча Україна багата театральними колективами зі значним історичним стажем та мистецькими досягненнями, останнім часом все більшим попитом користуються постановки експериментальних студій, любительських колективів, труп, що працюють у перформативних жанрах. Так, популярними є вуличні театри, театр вогню, театр на ходулях, театр живих скульптур. Щодо останнього можна відзначити географічний чинник поширення: запитуваність у курортних містах. Однак, особливої уваги заслуговує євпаторійський колектив, знаний також за межами України, відзначений бронзовою нагородою на чемпіонаті живих скульптур у Нідерландах.
Театр живих скульптур репрезентує популярний у західноєвропейських країнах жанр перформативного мистецтва, де актори театру імітують скульптурну пластику, використовуючи грим та костюми, які б викликали асоціацію з бронзовими, золотими, срібними, мідними, бетонними, гіпсовими статуями.
Майстерність акторів виявляється у витримці та вмінні бути знерухомленими протягом тривалого часу, а для цього необхідна психологічна підготовка, котра полягає у вмінні контролювати власні емоції.
Урбаністичний перформатичний жанр також репрезентують театри вогню, ідея котрих сягає середньовічних міських карнавалів з вуличними цирковими номерами, представленими поглиначами кинджалів та жонглерами вогняних факелів. Одним зі знаних українських колективів цього жанру є луцький «Fire Dance», що обслуговує фестивалі, міські свята, розважальні заходи прикарпатських курортів України.
Нині театральна галузь ще працює над формуванням власного національного стилю, звертаючись до досвіду золотих сторінок у доробку корифеїв кінця XIX століття та авангардистських відкриттів 1920-х рр. Фестивальні рухи сприяють ознайомленню з досягненнями світових театрів.
