Формально початок радянській музиці був покладений Постановою ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року "Про перебудову літературно - художніх організацій". Так як нове музичне мистецтво знаходилося в стадії початкового становлення, воно охоплювало собою досить обмежене коло жанрів - в основному жанри, що спиралися на інтонаційність повсякденності - хорові та пісенні. Тільки у другій половині 1920-х років почалося інтенсивне опрацювання симфонії та опери. Творчі пошуки були спрямовані на втілення актуальних для того часу, модернізацію жанрових модусів. На початковій стадії свого становленя радянське мистецтво, незважаючи на псевдопролетарську риторику, мало спиратися на академічні і фольклорні традиції як на набільш потужні складові сучасного тоді мистецтва. І саме традиційні чинники стали найбільш визначними в подальшому розвитку радянської музики.
Основним, що давало радянській музиці глибоко своєрідних рис, був метод соціалістичного реалізму.
Починаючи з другої половини 1930-х років музичне мистецтво радянської України розвивалося переважно у руслі соцреалізму, що став єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва, тоді як митці, що відходили від цього методу піддавались жорсткій критиці й переслідуванням. Зокрема нещадній критиці на пленумах Спілки композиторів піддавалися твори Б.Лятошинського і Л. Ревуцького, причому останній після 1934 року практично припинив творчу діяльність, обмежившись викладацькою та редакторською роботою.
1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли композитори, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Ґодзяцький, Володимир Губа. В ці ж роки продовжують працювати композитори Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинського.
Григо́рій Гу́рійович Верьо́вка (* 13 (25) грудня 1895, Березна — † 21 жовтня 1964, Київ) — український композитор і хоровий диригент, педагог.
Верьовка як композитор працював переважно в царині хорової масової пісні, займався обробками народних пісень. Твори Верьовки широко популярні, багато які з них стали істинно народними. Ним написані пісні, присвячені своєму народу, рідній землі, зокрема: «Ой, як стало зелено», «Ой чого ти земле, молодіти стала» і інші, а також жартівливі пісні, з них українська народна пісня «І шумить, і гуде». Також віддав належне ідеологічному дискурсу, створивши пропагандистські пісні, зокрема «Клятва», пісні, що оспівують каторжну працю на будівельних об'єктах ГУЛАГ СРСР: «Дівчата з Донбасу», «Пісня про Волго-Дон», «Шахтарочка».
Серед творів великої форми кантата «Ми ковалі своєї долі» на слова поета Павла Тичини.
Верьовка створив також обробки пісень російських повстанців-комуністів: «Вперед, народе, йди», «Карманьйола» та інші, а також обробки українських народних пісень: «І шумить, і гуде», «Ой чого ти, земле, молодіти стала».
Народний хор рік від року вдосконалював майстерність. У кожній з країн, де проходили виступи, хор співав українські пісні, старанно уникаючи російського репертуару.
Бори́с Ми́колайович Лятоши́нський (* 22 грудня 1894 (3 січня 1895), Житомир — † 15 квітня 1968, Київ) — український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І. Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є. Станкович, О. Канерштейн.
З дитинства вчився грати на скрипці і фортепіано, виявляв велику творчу обдарованість. Закінчив юридичний факультет Київського університета та Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. Пізніше Б. Лятошинський викладав музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а ще згодом — веде клас композиції. Першими його випускниками були згодом відомі митці — музикознавець І. Ф. Белза і композитори Г. П. Таранов, П. Т. Глушков.
20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів (С. Прокоф'єв, І. Стравінський, М. Мясковський), так і західних (А. Шенберг, А. Берг, Б. Барток, А. Онеггер та ін.). Очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича, на засіданнях якої митці знайомилися з музикою XX ст. У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів.
30-ті роки — важливий етап у творчій біографії Лятошинського. Композитор знову звернувся до великих оркестрових форм, створив сюїту з своєї музики до кінофільмів (1931–1932) та Симфонію № 2 (1936). У цей час композитор писав також романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, зробив десять обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано, створив дві кантати («Урочиста кантата» і «Заповіт») і оперу «Щорс». Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Глієра, а у 1937 році блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. У 30-ті роки Борис Миколайович також пише музику для кінофільмів.
Творчу працю Лятошинському весь час доводилося поєднувати з педагогічною і музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність у Київській консерваторії. 1935 року Борису Миколайовичу було присвоєно звання професора. У 1935–1938 Лятошинський викладав паралельно у двох консерваторіях — Київській і Московській, де також обіймав посаду професора.
1939 року Лятошинського обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він обіймав до початку війни.
Характеристика творчості.
Для симфонізму Лятошинського характерна підвищена насиченість фактури, драматичність, музична мова, непозбавлена модерністичних рис (через що його звинувачували у «формалізмі») і впливів Малера, Вагнера з одного боку, та французького імпресіонізму й слов'янського мелодизму — з іншого[6]. Серед композиторів, музика яких мала вплив на Лятошинського Леонід Грабовський називає Ліста, Вагнера, Бородіна, Скрябіна, Лисенка, Леонтовича, Дебюссі, Стравінського, Берга, Бартока, Шимановського[7].
Авторський стиль Лятошинського пройшов кілька етапів, від захоплення модернізмом до поступового спрощення, «демократизації» музичної мови в умовах ідеологічного тиску на митця за його надто сміливий авторський стиль (яскравий приклад тому — вимушена заміна трагічного фіналу Третьої симфонії на урочисто-переможний[6]).
Ранній період
Його перші твори (зокрема, струнний квартет ор. 1, d-moll) виявляють значний вплив композиторів-кучкістів. Цим творам властива поміркована гармонічна мова (чітка акордова будова і ладотональна логіка), ясний рельєфний ритм і випукла мелодія.
Дальший період творчості Б. Лятошниського (ор. 5—18) характеризується зростаючою самозаглибленістю, пориванням у світ індивідуальних емоцій із забарвленням романтичного пасеїзму. Такі романси, як «Проклятое место» (на слова Ф. Геббеля), «Цветок самоубийцы» (Г. Гейне), «На кладбище» (І. Буніна), цикл «Лунные тени», «Камыши», «Подводные растения» (К. Бальмонта) та інші, написані близько 1921 р ., виявляють впливи «сучасництва» з його загостреними засобами музичної мови, з тяжінням до нервової, напруженої ритміки, до перенесення опорних функцій тризвуків на великий септакорд, нонакорд та інші складні гармонічні співзвуччя. У цьому розумінні особливо показові його фортепіанна соната ор. 13, фортепіанний цикл «Відображення», ор. 16, друга соната для фортепіано, ор. 18 і т. ін.
Зрілий період
Починаючи з сонати для скрипки і фортепіано ор. 19, де знов виразно виступають життєві колізії, композитор поволі позбувається світу ілюзорних образів — його мелодика стає безпосереднішою, гармонія упевненішою. Композитора починає приваблювати гігантська боротьба за перебудову життя.
Творча перебудова композитора особливо яскраво виявляється, починаючи з увертюри на чотири українські теми, ор. 20 (1926 р.) для великого оркестру. Тут прояснення його стилю пов'язане з використанням засобів виразності народної пісні. Ще більше це помітно в дальших творах — у трьох п'єсах на теми таджицьких народних пісень для скрипки з фортепіано, ор. 25 і особливо в першій опері композитора «Золотий обруч» за історичною повістю І. Франка «Захар Беркут» (1929 р.).
Від вишуканих, рафінованих романсів через зв'язок з народною піснею композитор прийшов до створення своєї Другої симфонії (1935 р.), в якій прагнення дати героїчні образи боротьби, що стверджує життєві ідеали, стає вже основним. Ще ширше, ніж у «Золотому обручі», Лятошинський використав українські народні пісні в опері «Щорс». Водночас опера пронизана наскрізним оркестровим розвитком, має розгалужену систему лейтмотивів. Особливо виділяється увертюра, симфонічна картина бою з V акту і заключна сцена з хором. Останній номер позначений напруженим оркестровим розгортанням. З великою трагедійною силою звучить у хорі пісня «Козака несуть».
Використання українського народного мелосу спостерігаємо в камерно-інструментальних жанрах, зокрема у Тріо № 2, Українському квінтеті, Струнному квартеті № 4, Сюїті для струнного квартету на українські народні теми.
Живий зв'язок з життям, метод художньої правдивості, що стали характерними для композитора, забезпечили його місце як одного з визначних українських композиторів. В той же час музиці Лятошинського інколи закидають певну перенасиченість, якою характеризується його музична мова.
Велика музична спадщина Б. М. Лятошинського є золотим фондом української музики. Симфонічний оркестр Держтелерадіо нині (Національна радіокомпанія України), під керівництвом народного артиста України Вадима Гнєдаша, був першим інтерпретатором творів Б. М. Лятошинського. Його симфонії, симфонічні поеми, хорові, камерні та вокальні твори записані в фонд українського радіо і складають золотий запас українського мистецтва.
Гео́ргій Іларіо́нович Ма́йборода (18 листопада (1 грудня) 1913, Пелехівщина — †6 грудня 1992, Київ) — український радянський композитор, брат композитора Платона Майбороди.
Георгій Майборода вніс значний внесок у розвиток української музики. Працював у різних жанрах, переважає героїко-патріотична тематика. Значне місце у творчості композитора займала поезія українських поетів — Тараса Шевченка та Івана Франка та інших.
Народний артист СРСР (з 1960 року). Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (за 1963 рік). Нагороджений орденом Леніна і орденом Трудового Червоного Прапора.
Писав опери (Милана (1957), Арсенал (1960), Тарас Шевченко (1964), Ярослав Мудрий (1973)), твори для оркестру (4 симфонії (1938, 1953, 1978, 1986), симфонічна поема «Лілея» (1939, за мотивами Т. Шевченка), симфонічна поема "Каменярі (1941, за мотивами І. Франка), Гуцульська рапсодія (1949, ред. 1952), сюїти із музики до трагедії Шекспіра «Король Лір» (1959), концерт для голосу з оркестром (1969)), твори для солістів хору і оркестру( Кантата «Дружба народів» (1948), Вокально-симфонічна поема «Запорожці» (1954)), створив хори на слова В. Сосюри та М. Рильського, писав романси, пісні, обробки народних пісень, Музику до драматичних спектаклів, фільмів:
«Якби каміння говорило» (1958), «Солдатка» (1959), «Таврія» (1959), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), «Родина Коцюбинських» (1970), «Ніна» (1971), «Довга дорога в короткий день» (1972).
Плато́н Іларіо́нович Ма́йборода (нар. 1 грудня 1918, Пелехівщина — пом. 8 липня 1989, Київ) — український композитор, народний артист УРСР (з 1968 року), лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка (1962), народний артист СРСР (з 1979 року). Брат композитора Георгія Майбороди.
Автор численних пісень і хорів, обробок народних пісень, а також ліричних пісень — в тому числі «Рушничок», «Якщо ти любиш», «Ми підем де трави похилі», «Київський вальс». В творчому доробку також симфонічна поема «Героїчна увертюра», вокальна-симфонічна поема «Тополя» (слова Тараса Шевченка), музика до драм. спектаклів, а також до фільмів.
Вокально-ораторіальні твори: вокально-симфонічна ораторія «Дума про Дніпро» (слова А. Шияна і Т. Масенка, 1954), поема «Тополя» (сл. Т. Шевченка, 1966), 2 кантати (1956, 1974);
-для симфонічного оркестру — «Героїчна увертюра» (1947);
-пісні (понад 100) —«Розлягалися тумани» (сл. О.Новицького), цикл про Героїв Соц. Праці (сл. О.Ющенка), «Колгоспний вальс», «Білі каштани», «Київський вальс», «Пролягла доріженька», «Ми підем, де трави похилі», «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), «Ти моя вірна любов», «Гаї шумлять біля потоку», «Моя стежина», «Пісня про козацькі могили», «Пісня про вчительку» та інші (всі на слова Андрія Малишка), «Друзі хороші мої» (сл. Т.Масенка), «Якщо ти любиш» (сл. М.Нагнибіди), «Партизанська дума» (сл. Михайла Стельмаха), «Виростеш ти, сину» (сл. В.Симоненка), «Тополина баркарола» (сл. В.Сосюри), «Рідна земле моя», «Подвиг» (обидві на сл. Д.Луценка), «Не збивай, зозуле, цвіту» (сл. М.Ткача),«Я до тебе у пісні іду» (сл. Т.Мезенцевої) та ін.;
-пісні для дітей;
-обробки народних пісень;
- музика до театральних вистав, кінофільмів:
«Долина синіх скель» (1956), «Далеке і близьке» (1957), «Гроза над полями» (1958), «Зміна починається о шостій» (1958), «Літа молодії», «Одеса» (1959), «Кров людська — не водиця» (1960, думи), «Дмитро Горицвіт», «Українська рапсодія» (1961), «Люди не все знають» (1964), «Дума про Британку» (1969), «Абітурієнтка» (1973) «Прощайте, фараони!» (1975), «Прості турботи» (1975), «Дипломати мимоволі» (1978),' «Оглядини» (1979), «Візит до Ковалівки» (1980).
Записи українських народних пісень.
