Початок XX століття став світанком нової доби, що написала на своїх знаменах гасла гуманізму і демократизму, соціальної рівності і загального поступу людства. Мистецтво того часу, відкидаючи мертве і застаріле, нагромаджуючи живе і плодотворне, укріплює корені нового. Розвиваючи ці процеси, воно не випадково звертається до прогресивних народних традицій. Народне мистецтво, й архітектура зокрема, привертають усе більшу увагу професіоналів, живлячи їх пошук творчої самобутності, національної виразності. Досить згадати пошуки національно-романтичної архітектури, що ними захоплюються У. Морріс, Ф. Уебб, Н. Шоу та інші в Англії або І. П. Ропет, В. А. Гартман, В. О. Шервуд у Росії в другій половині XIX ст. Вони позитивно впливають на своїх сусідів, пробуджуючи і в них бажання розробляти нові теми в архітектурі та мистецтві.
До подібних явищ можна віднести і первісток української народностильової архітектури — "будинок для гостей" у Лебединцях, споруджений у 1854— 1856 рр. за проектом петербурзького академіка Є. І.. Червінського (1820 — кінець XIX ст.) на замовлення Г. П. Ґалаґана (1819—1888).
Це перший приклад архітектури, в якому вдало було поєднано традиційні народні і новітні раціоналістичні починання. Образ будинку ввібрав у себе все найкраще із об'ємної композиції хат, їх пластичного декору, а також новітні принципи раціонального конструктивного розв'язання, невимушеного в своєму мальовничому абрисі плану, заснованого на новому розумінні функцій приміщень і їх просторових зв'язків між собою.
Знадобиться майже п'ять десятиріч накопичення сил, знань про народне мистецтво, розвитку будівельної техніки з її увагою до нових конструктивних і об'ємнопросторових розв'язань, нарешті, конче потрібними будуть значні суспільні зміни, завдяки яким проблема національної за формами архітектури буде поставлена на питання денне, щоб створити необхідні умови для формування самобутньої галузі національного зодчества на початку XX ст., яка дістане назву "український архітектурний стиль".
Саме в період після 1903р., коли В. Г. Кричевський (1872—1952), натхнений С. І. Васильківським (1854— 1917) та О. Г. Сластьоном (1855—1933), створить перший твір українського архітектурного стилю — будинок Полтавського губернського земства, почнеться цей дивовижний 14-річний марафон творчого змагання між архітекторами і художниками Полтави, Львова, Харкова, Києва, Катеринослава, Чернігова, Одеси, в якому кожен з учасників спробує зробити свій внесок у розвиток української народностильової архітектури. Завдяки їхнім пошукам створено більше 500 будинків у різних містах і селах України, опубліковано ряд теоретичних праць з даної проблеми, буде зроблено ряд доповідей, відбудеться кілька диспутів, виставок і конкурсів.
Український архітектурний стиль охоплює сільські і міські школи, клубно-освітні, кооперативно-торговельні і житлові будинки, заклади сільськогосподарської науки, лікарняно-оздоровчі, залізничного транспорту, промислові і господарські, культові споруди, а також виставочно-музейні будинки, намогильні пам'ятники та меблі. Все це свідчить про значне розмаїття типів будинків, споруд і виробів, призначених не для задоволення потреб елітарних груп, а для використання їх широкими верствами народу.
Характерні риси українського архітектурного стилю початку XX ст. виявилися у вирішенні дахів, які були переважно високої чотирисхилої форми і нагадували обриси дахів народних хат. Ця тема дістала багатоваріантне розв'язання, йдучи від простого до ускладненого і експресивно загостреного. Баштоподібні виступи також нерідко увінчували пірамідальні дахи, іноді із заломами або грушоподібними банями, навіть з маківками. Часом застосовували трапеційної форми фронтони або ж трикутні щипці біля коньків даху. В багатьох випадках будинки набували активного і романтичного за характером силуету, що виділяло їх серед оточуючої забудови. Прообразикласичної народної хати, дзвіниці чи дерев'яної церкви діставали іноді механічне відтворення або ж оновлення, переробку та розвиток архітектурних форм, але завжди так, що зв'язок з першоджерелом не втрачався, завдяки цьому форми ставали символічними знаками, що підкреслювали приналежність будівлі до українського архітектурного стилю.
Можна стверджувати, що на початку XX ст. сформувалися її головні стильові напрями — декоративно-романтичний, раціоналістичний, необароковий, неокласицистичний. Формування це проходило в загальному руслі розвитку ідей, якими була тоді захоплена вся світова архітектура, від еклектизму, модерну, неокласицизму до раціоналізму. Розвиток розглядуваного напрямку спирається на багатющі традиції народної архітектури, накопичені за віки. Цю спадщину переосмислювали і пристосовували до вимог сучасного життя, нової техніки і нового стилю доби. Нерозривний зв'язок з народною архітектурною творчістю, з національними джерелами образотворчого мистецтва завжди декларували теоретики і практики народно стильової архітектури від Л. М. Жемчужникова, О. Г. Сластьона до О. П. Новицького чи Д. М. Дяченка.
