Оскар Фінгал О’Флаерті Віллс Уайльд (Oscar Fingall O’Flahertie Wills Wilde) –
геніальний письменник, естет і просто дотепний ірландець. Народивсѐ 6 жовтнѐ
1854 року в родині дублінського лікарѐ-офтальмолога зі світовим ім’ѐм.
Післѐ школи навчаютьсѐ в коледжі Свѐтої Трійці в Дубліні, а потім в Оксфорді.
Письменник відрізнѐвсѐ від однолітків жагоя до знань, дотепністя,
ексцентричністя одѐгу, смаку і поведінки.
В стінах коледжу на Уайльда вплинула естетичне течіѐ «мистецтво заради
мистецтва» Уолтера Патера і Джона Раскіна. Через деѐкий час він і сам очолив групу
молодих та прогресивних лядей, що славлѐть «красу заради краси». У чомусь
Уайльд був близький і до естетичного руху “прерафаелітів”.
У 1881 році він видав збірку естетських і імпресіоністичних віршів під впливом
творчості Клода Моне і Уістлера.
В 1884 Оскар Уайльд одруживсѐ на Констанції Ллойд, від ѐкої мав двох синів.
Своя письменницьку діѐльність він почав ѐк критик і есеїст, пізніше з’ѐвилисѐ його
прекрасні казки (“Щасливий принц” та ін).
В 1890 році Уайльд написав свій знаменитий роман “Портрет Доріана Греѐ”.
Але його творчий геній найкраще відобразивсѐ в його п’юсах: ” Віѐло леді Віндермір
” (1892), “Жінка, не варта уваги” (1893), “Ідеальний чоловік” (1895) і в його шедеврі
“Як важливо бути серйозним” (1895 ). Всі його п’юси надзвичайно дотепні і блищать
оригінальними афоризмами і парадоксами.
У 1895 році письменник засудили до виправних робіт «за порушеннѐ моральності».
В листопаді 1895 року в його доставили в Реддінгскуя каторжну в’ѐзниця.
Післѐ суду все було скінчено. Друзі відсахнулисѐ від нього, книги були спалені,
дружина померла від горѐ, діти були віднѐті. Злидні і стражданнѐ стали долея
Оскара Уайльда і не покидали його до самої смерті.
У тяремній камері Уайльд, нарешті, зрозумів, що значить горе і соціальна
несправедливість. Розчавлений, зганьблений, він зібрав останні сили та написав
прекрасну поему “Балада Редінгської в’ѐзниці” і щиру сповідь “De Profundis…..”.
Звільнений у 1897 році, Оскар Уайльд жив у Франції до своюї смерті, ѐку наблизили
погане здоров’ѐ і бідність.
Помер письменник 30 листопада 1900 року в Парижі.
«Портрет Доріана Греѐ» (англ. The Picture of Dorian Gray) — юдиний роман Оскара
Уайльда, найвідоміший та найпопулѐрніший його твір. Вперше виданий 20 червнѐ
1890 року. Друга редакціѐ, у ѐкій автор дещо доповнив та змінив твір, дописав нові
розділи, вийшла у квітні 1891 року.
Роман розповідаю про молодого чоловіка на ім'ѐ Доріан Грей, портрет ѐкого писав
художник Безіл Холвард. Безіл був дуже вражений фізичноя красоя Доріана і
невдовзі закохавсѐ у нього, вважаячи, що Доріанова краса породжую нові тенденції
у його творчості. Розмовлѐячи у Безіловому саду, Доріан зустрічаю лорда Генрі Воттона, Безілового друга, ѐкий незабаром захопив янака своїми світоглѐдними
ідеѐми. Підтримуячи одну з нових ідей гедонізму, лорд Генрі вважаю, що юдиноя
річчя у світі, задлѐ ѐкої варто жити, ю краса. Усвідомляячи, що одного днѐ його
краса зблідне, Доріан бажаю прикувати своя душу до картини, бажаю, щоб картина,
намальована Безілом, старіла, а він залишавсѐ молодим завжди. Бажаннѐ Доріана
здійсняютьсѐ, що врешті приводить його до аморального життѐ. На картині
відображалисѐ всі вчинки Доріана, ѐк би вони мали відбитисѐ на його душі і тілі.
«Портрет Доріана Греѐ» відносѐть до одного із останніх творів класичного готичного
роману із помітним Фаустовим впливом. Роман сильно пов'ѐзаний із декаденством
та гомосексуалізмом, що післѐ першого виданнѐ викликало багато суперечок.
Однак, у наш час «Портрет Доріана Греѐ» відносѐть до «одного із сучасних
класичних творів Західної літератури».
Конфлікт краси й моралі в творі О. Уайльда Портрет Доріана Греѐ
Можна не довірѐти афоризмам, але вислів А.- Е. Екзяпері Усі ми родом із нашого
дитинства підтверджений усім життѐ Оскара Уайльда. Батьківський будинок у
Дубліні був відкритий длѐ ювропейських знаменитостей і відзначавсѐ вільними на
той час порѐдками. Так само і добрий хлопчик Оскар був не такий, ѐк його
однолітки — і в школі, і в Оксфорді. Таким він був майже до кінцѐ свого життѐ. І
тільки Рединзька вѐзницѐ виправила становище: вона зламала свого невільника. Бо
ж Уайльд завжди порушував встановлені норми заради краси, такої, ѐкоя він її
розумів.
Уайльд обожнявав красу. У майстерні Безіла Ворда, побачивши прекрасного
натурщика, Оскар вигукнув: Який жаль, що й йому не минути старості з її
потворністя! Безіл відповів, що був би ладний переписувати портрет щороку, тільки
б перенесені на нього зміни обличчѐ повертали моделі її красу.
Так почавсѐ Портрет Доріана Греѐ.
Нема потреби переказувати фабулу твору, бо вона вкладаютьсѐ у декілька слів:
створено портрет, ѐкий переймаю на себе роки й вчинки Доріана Греѐ. Два герої —
Доріан і лорд Генрі — понад усе ставлѐть саме красу. І коли життѐ суперечить їхнім
естетичним переконаннѐм, то вони не рахуятьсѐ з життѐм. Вони не хочуть розуміти,
що кожний крок лядини у реальному житті обовѐзково маю і моральний сенс.
Як це сумно! — промурмотів раптом Доріан Грей, ѐкий все ще не відвертав очей від
свого портрета. — Як сумно! Я постарія, стану огидноя потвороя. А мій портрет
буде вічно молодий. Він ніколи не стане старший, ніж цього червневого днѐ… Ох,
ѐкби могло бути навпаки! Якби старів цей портрет, а ѐ назавжди залишавсѐ
молодим! За це… ѐ віддав би усе на світі. Так, нічого не пожалів би! Душу б віддав
за це. Здавалосѐ, порожні лядські балачки, проте це виѐвлѐютьсѐ програмоя життѐ.
Він не хоче лябити просто дівчину: вона повинна бути великоя актрисоя, тобто,
пробачте на слові, мати естетичну цінність, а не життюву. І вперше на портреті
Доріана Греѐ зѐвиласѐ жорстка зморшка. І найбільше переживаннѐ в аматора краси
викликала не смерть дівчини, а неестетичні подробиці дій слідчих у газеті. І коли
Доріан убиваю творцѐ чарівного портрета, його найбільше непокоїть знов неестетичний виглѐд мертвого тіла при денному освітленні.
Але вбивство залишаютьсѐ вбивством так само, ѐк вина перед Сибілоя — виноя.
Підмінити реальне життѐ мріюя, хоч би ѐкоя красивоя, не вийде. І приходить кара
того самого часу, коли головний герой вирішив позбутисѐ портрета І почати нове
життѐ. Мистецтво не було дзеркалом, воно стало відбитком становленнѐ лядини ѐк
особистості і ѐк члена суспільства…
Отже, доходимо висновку: краса не може існувати поза моралля.
