1.Федір Достоювський народивсѐ 30 жовтнѐ(11 листопада)1821 року в багатодітній сім'ї лікарѐ
московської Маріїнської лікарні длѐ бідних. Батько письменника походив зі старовинного
литовського роду і був сином свѐщеника, матір — із заможної купецької сім'ї. Перші 16 років
життѐ Достоювський провів у скромній казенній квартирі при лікарні. Атмосфера в домі була
досить важкоя. Ще в ранньому віці майбутній письменник відчув деспотичний характер батька і
пізніше не лябив згадувати про нього. В одній з чорнових нотаток до роману «Підліток»
Достоювський писав: «Є діти, ѐкі з дитинства вже замисляятьсѐ над своюя сім'юя, з дитинства
ображені неблаговидністя батьків своїх...» Це письменник сказав про себе самого.
Дитинство письменника багато в чому скрашувала дружба зі старшим братом Михайлом. Їх
об'юднували спільні зацікавленнѐ, обидва вони рано прилучилисѐ до літератури і часто
обмінявалисѐ враженнѐми від прочитаного. Почуттѐ дружби та прихильності брати зберегли на
все життѐ.
2. Початковим навчаннѐм Достоювського займалисѐ спочатку батьки та платні вчителі. У 1833
році він разом із братом Михайлом продовжив освіту у приватних пансіонах. Незабаром післѐ
смерті матері, навесні 1837 року, батько відвіз двох найстарших синів Михайла та Федора в
Петербург длѐ підготовки до вступу в Головне інженерне училище, куди майбутній письменник
був зарахований у січні наступного року. Роки, проведені в училищі, були длѐ Достоювського
роками напруженого внутрішнього життѐ.
Окрім вивченнѐ спеціальних предметів, він із захопленнѐм займавсѐ словесністя, історіюя та
маляваннѐм, але особливу увагу приділѐв читання. В одному із листів до брата Достоювський
писав, що протѐгом одного літа ним були прочитані «весь Гофман, російський і німецький, майже
весь Бальзак.., «Фауст» Гете та його дрібні вірші... також Віктор Гяго». У ці роки він відкрив длѐ
себе Гоголѐ. Саме Гоголя Достоювський зобов'ѐзаний тій гострій увазі, з ѐкоя він почав
приглѐдатисѐ до навколишнього життѐ, бачачи його повсѐкденний трагізм. На період навчаннѐ в
інженерному училищі припадаять і перші літературні спроби Достоювського. Відомо, що він у цей
час написав історичні трагедії «Борис Годунов» і «Маріѐ Стяарт», ѐкі не збереглисѐ.
У 1839 році несподівано помираю батько,— за офіційноя версіюя, від апоплексії. Проте, ѐк стверджували, його вбили власні селѐни-кріпаки. У цьому був переконаний і Федір Достоювський.
Саме тоді, за свідченнѐм сучасників, з ним трапивсѐ перший приступ важкої хвороби — епілепсії.
У 1843 році Достоювський закінчив училище і був зарахований на службу в Інженерний
департамент, але через рік вийшов у відставку в чині поручника. Тоді ж за невелику одноразову
суму відмовлѐютьсѐ від спадкових прав на тульські маютки, вирішивши розпочати нове життѐ —
життѐ професійного письменника.
3.Живучи в Петербурзі, Достоювський уважно вглѐдаютьсѐ в навколишня дійсність столиці
миколаївської імперії, з усіма її контрастами та суперечностѐми. Майже рік письменник працявав
над своїм першим романом «Бідні ляди», опублікованому в «Петербурзькому збірнику» (1846).
Його поѐва принесла Достоювському славу продовжувача традицій Гоголѐ. У центрі цього роману
в листах — історіѐ чистого,піднесеного коханнѐ чиновника Макара Дювушкіна та Вареньки
Доброселової, розкрита з надзвичайноя теплотоя та ліризмом. Роман «Бідні ляди» відкривав
цілий цикл творів Достоювського, присвѐчених життя різних верств населеннѐ Петербурга:
«Двійник» (1846), «Хазѐйка» (1847), «Неточка Незванова»(1849).
Одним із найпоетичніших творів письменника цього періоду ю повість «Білі ночі» (1848),
головний герой ѐкої живе у фантастичному світі, створеному власноя уѐвоя. «У творах
Достоювського, — писав відомий російський Добролябов про творчість письменника 40-х років,
— ми зауважуюмо одну спільну рису: це — біль за лядину, ѐка не може, або, врешті, навіть не маю
права бути лядиноя справжньоя, повноя, самостійноя лядиноя...»
Навесні 1846 року Достоювський познайомивсѐ з колишнім службовцем міністерства
закордонних справ М. Петрашевським і незабаром став завсідником його п'ѐтниць». На
зібраннѐх, ѐкі відбувалисѐ на квартирі Петрашевського,обговорявалисѐ політичні, філософські та
соціально-економічні питаннѐ,обстояваласѐ відміна кріпацтва, реформи суду та друку,
пропагувалисѐ ідеї утопічного соціалізму. У 1849 році Достоювський ѐк член гуртка
Петрашевського був заарештований і засуджений до страти. 22 груднѐ 1849 року на
Семенівському плацу в Петербурзі над Петрашевцѐми здійснили обрѐд підготовки до страти, і
лише в остання хвилину їм повідомили остаточний присуд. Достоювського,зокрема, засудили до
чотирьох років каторжних робіт і вічну солдатчину. На каторзі письменник провів десѐть років, із
них чотири — у в'ѐзничних кайданах і ще шість — рѐдовим солдатом гарнізону поблизу
монгольського кордону. Пережиті роздуми та муки він змалявав у «Записках з мертвого дому»
(1862), порівнѐвши їх зі стражданнѐми лядини, похованої живцем і позбавленої особистості.
4. У 1859 році Достоювському дозволили піти у відставку та повернутисѐ в Петербург, де він
спробував продовжити літературну кар'юру. За час перебуваннѐ в Сибіру він одруживсѐ із вдовоя
відставного чиновника Маріюя Ісаювоя, але цей шляб виѐвивсѐ нещасливим: вона померла від
туберкульозу в 1864 році.
Першим твором, опублікованим Достоювським післѐ поверненнѐ із Сибіру, був роман
«Зневажені та скривджені» (1861), в основі сяжету ѐкого лежать трагічні історії двох сімей: бідного
дворѐнина Іхменюва та фабриканта-англійцѐ Сміта, розорених та знедолених багатим
авантяристом кнѐзем Валковським. Розробка теми «Зневажених та скривджених» була
продовжена і чи не з найбільшоя художньоя силоя втілена в романі «Злочин і кара» (1866) — в
одному із найскладніших і найдовершеніших творів Достоювського, навколо ѐкого і по сьогодні
триваять суперечки. Як відзначав письменник, його новий роман -— це «психологічний звіт одного злочину», ѐкий вчинив бідний студент Родіон Раскольников, убивши стару лихварку та її
сестру. Це вбивство — не звичайний кримінальний злочин заради збагаченнѐ і навіть не заради
того, щоб допомогти своїм рідним: матері та сестрі. Родіон Раскольников учинив його післѐ
тривалих і болісних роздумів про своя доля, про доля всіх «зневажених та скривджених», про
соціальні та моральні закони, за ѐкими живе лядство. Спираячись на історичні приклади
(Магомет, Наполеон тощо), головний герой дійшов висновку, що всі ляди поділѐятьсѐ на
незвичайних, ѐким заради високих цілей «все дозволено», і звичайних, ѐкі повинні терпіти та
підкорѐтисѐ.
Щоб випробувати себе, перевірити, чи може він стати «надлядиноя», хто він — «воша, ѐк усі,
чи лядина», «тремтѐче створіннѐ чи право маю», Раскольников зважуютьсѐ на злочин. Лише
значно пізніше головний герой усвідомляю тупиковість своюї теорії, ѐка ігнорую непорушний
моральний закон про свѐтість лядського життѐ. З ціюї точки зору в романі чітко простежуютьсѐ
заклик Достоювського до подоланнѐ егоїзму, до христиѐнської лябові до ближнього, до
очищувального стражданнѐ. Ціюя ідеюя керуятьсѐ й інші герої роману — Порфирій Петрович («В
стражданні ю ідеѐ»), Сонѐ Мармеладова («Стражданнѐ прийнѐти та спокутувати себе ним, ось що
треба»). До такого ж висновку в епілозі роману приходить і каторжанин Раскольников.
Не менш важливими та проблемними творами в літературній спадщині Достоювського стали
романи «Ідіот» (1868) і «Біси» (1871-1872). Трагедіѐ особистості, біль за лядину знаходѐть виѐв у
романі «Підліток» (1875).
5. У 1867 році Достоювський одруживсѐ зі своюя стенографісткоя Анноя Сніткіноя, ѐка стала
длѐ нього по-справжньому близьким і відданим другом. У тому ж році, щоб позбавитисѐ
кредиторів, сім'ѐ Достоювських надовго виїхала до Західної Європи, живучи в Німеччині,
Швейцарії, Італії. Лише наприкінці 1871 року, післѐ того, ѐк письменникові вдалосѐ частково
сплатити борги, він зміг повернутисѐ до Петербурга.
Останній роман Достоювського «Брати Карамазови», над ѐким письменник працявав останні
два роки свого життѐ, став своюрідним підсумком його творчості, де з граничноя повнотоя та
ѐскравістя окреслене все коло морально-етичних, філософських і соціальних питань, ѐкі
хвилявали письменника.
Історія сім'ї Карамазових Достоювський наче співвідносить зі сучасноя йому історіюя світу,
повсяди бачачи хаос, деградація, цілковиту втрату моральних норм і духовних цінностей.
Федір Достоювський помер 28 січнѐ 1881 року від прогресуячої хвороби легень через кілька
місѐців післѐ свого полум'ѐного виступу в пам'ѐть О. Пушкіна.
І.Франко назвав Достоювського (порѐд з Л. Толстим) найгеніальнішим російським
письменником, відзначивши, що саме «в глибині та тонкості психологічного аналізу, в тій
несхибній ѐснозорості у сфері найтемніших глибин лядської душі лежить безсмертна вартість тих
письменників».
Головний герой роману «Злочин і кара» — відрахований з університету за несплату за навчаннѐ
студент Родіон Раскольников, ѐкого «допікали злидні». Він змушений був животіти на горішньому
поверсі в кімнатці, ѐку Достоювський (часто вустами героїв) порівняю то з шафоя, то з труноя, то з
собачоя конуроя. Недаремно сам Раскольников післѐ того, ѐк скоїв злочин, говорить Соні про
тісний зв'ѐзок між тим, де лядина мешкаю, та її умонастроѐми й світовідчуттѐм: «Ти ж була в моїй
конурі, бачила... А чи знаюш, Соня, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум гнітѐть! О, ѐк ненавидів ѐ ця конуру!»
Читач одразу помічаю разячий контраст між, з одного боку, вродоя Родіона, ѐкий «був напрочуд
гарний із себе, з прекрасними темними очима, темнорусѐвий, стрункий, на зріст вище
середнього», а з іншого — його жалягідним одѐгом: «Він був так погано вдѐгнений, що інша,
навіть звична до всього, лядина посоромиласѐ б удень виходити в такому лахмітті на вулиця».
Цей портретний штрих ю своюрідним натѐком на певну роздвоюність, «розкол» у його особистості.
Родіон належить до так званих «нових лядей»: він столичний студент, знавець новітніх наукових
теорій і соціальних учень. Походить Раскольников зі збіднілої інтелігентної сім'ї, його покійний
батько посилав до журналу свої вірші та прозу, а отже, був лядиноя не просто високоосвіченоя,
а й творчоя. Мати — жінка суворих моральних правил, до того ж побожна, а сестра Дунѐ —
дівчина горда, чиста і готова заради ближніх на самозреченнѐ. Вочевидь і Родіон був вихований
на цих моральних нормах і релігії (мати в листі згадую, ѐк він у дитинстві «лепетав молитви свої» в
неї на колінах). Це вже згодом, під впливом навчаннѐ і насамперед ідейної ситуації в Петербурзі
середини XIX ст., Раскольников відкинув усі ці поглѐди ѐк застарілі, ѐк пута, що сковуять видатну
особистість. Треба також наголосити, що Родіон мав рішучий характер, недаремно Пульхеріѐ
Олександрівна каже, що він «спокійнісінько б переступив через усі перешкоди». Крім того, уже на
початку роману ми бачимо, що Раскольников трагічно самотній.
Раскольников: «На ѐкий бруд здатне, однак, мою серце»
Здаютьсѐ, Раскольников постійно виправдовую свою прізвище, настільки «розколота» його душа.
По суті, це добра лядина: він віддаю останні гроші родині Мармеладових, вступаютьсѐ за
незнайому дівчину, рѐтуячи її від зазіхань хтивого нахаби, згодом, уже в процесі слідства,
з'ѐсовуютьсѐ, що, ризикуячи життѐм і отримавши серйозні опіки, Родіон урѐтував з палаячого
будинку незнайомих йому дітей. Тому тим гостріше постаю запитаннѐ: ѐк же трапилосѐ, що гака
гарна лядина змогла опустити сокиру на голови беззахисних жінок? Раскольников і сам
усвідомлявав уся жахливість та огидність свого вчинку: «О Боже! ѐка усе це гидота! І невже,
невже ѐ... ні, це нісенітницѐ, це безглуздѐ! — додав він рішуче. — І невже такий жах міг спасти
мені на думку? На ѐкий бруд здатне, однак, мою серце! Головне: брудно, паскудно, гидко,
гидко!..» — автор підкресляю гостру внутрішня боротьбу, що відбуваласѐ в душі Родіона. Однак
він не міг виразити словами свого хвиляваннѐ: «Почуттѐ безмірної огиди, ѐке починало гнітити
його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досѐгло тепер такої сили і такої виразності, що
він не знав, куди подітисѐ від своюї туги».
Отже, з одного боку, Раскольников великодушний, добрий, готовий допомогти незнайомим
лядѐм, навіть ризикувати заради них життѐм, віддати їм останню, а з іншого — він зарозумілий,
пихатий, нетовариський. Усе це контрастні штрихи до портрета величної та неоднозначної постаті,
створеної геніюм Ф. Достоювського.
«...Двох убив, за теоріюя»
Варто зауважити, що саме тоді набула популѐрності теоріѐ, згідно з ѐкоя злочинці уѐвлѐлисѐ
переважно лядьми хворими та звироднілими, неповноцінними, такими собі духовними та
фізичними виродками, покидьками суспільства і дегенератами (лядьми з ознаками
виродженнѐ). Проте Ф. Достоювський мав докорінно іншу думку щодо цього питаннѐ. Недаремно
ж Лужин говорить про зростаннѐ кількості злочинів, скоюних представниками вищих, освічених
класів суспільства. У романі «Злочин і кара» вбивцея стаю не ѐкий-небудь недолугий деградант чи інтелектуальний нікчема, а талановитий студент-інтелектуал: молодий, здоровий, розумний,
красивий, освічений, з вольовим характером і неабиѐкими здібностѐми (твори його батька до
друку так і не потрапили, а статтѐ Родіона була не лише надрукована, а й викликала жваве
обговореннѐ).
Та й саме вбивство він робить не длѐ свого особистого благополуччѐ, а длѐ родини, длѐ допомоги
таким приниженим і ображеним лядѐм, ѐк Мармеладови. Мета нібито благородна і висока.
Однак допомога лядѐм длѐ «ідейного» злочинцѐ — не головне.
Особливість злочину Раскольникова полѐгала в тому, що він скоїв його не тільки і не стільки через
економічні причини («середовище заїло»), а заради ідеї. Напівголодний, озлоблений на ввесь
світ, охоплений ѐкоясь хворобливоя лихоманкоя думки, Раскольников напружено продумав
своя теорія в абсолятній самоті, у тісній затхлій комірчині петербурзького горища: «Я тоді, мов
павук, у своюму кутку сховавсѐ». Головне в ідеї Раскольникова — презирство до лядей і
суспільства, бажаннѐ володарявати над їхнім «мурашником», сатанинська гордість і деспотизм:
«Влада даютьсѐ тільки тому, хто зважитьсѐ нахилитись і взѐти її».
На еволяція Родіона суттюво вплинули модні годі книжки та журнали, новітні природничі науки,
соціальні теорії та політичні ідеї, усе те, що Ф. Достоювський позначаю короткоя формулоя —
«вченнѐ, думки, системи» (детальніше див. у розділі «Філософські та соціальні витоки теорії
Родіона Раскольникова»),
Зауважимо також, що реакційна та антигуманна, проте струнка і по-своюму логічна теоріѐ
Раскольникова протистоїть спрощеній (чи спрощено ним сприйнѐтій) думці «демократа»
Лебезѐтиикова про те, що «все залежить від середовища, а сама лядина ніщо». Особисто длѐ
Родіона не існую жодних бар'юрів: ані громадської думки, ані сумліннѐ, ані «морального закону в
ньому» (І. Кант), ані релігії — він «переступив» через усі ці «перешкоди» (згадаймо, що слова
«переступ», «злочин» і рос. «преступление» ю семантично близькими, синонімічними).
Родіон Раскольников не хотів чекати приходу пророкованого соціалістами-утопістами
«загального щастѐ», він прагнув «усього і зразу» (зокрема, «зразу весь капітал»). Йому кортить
негайно перевірити своя силу і сміливість, з'ѐсувати, хто ж він такий: «тремтѐче створіннѐ» чи
«той, хто право маю»? Тож Родіон іде на злочин заради нічим не обмеженої влади над
«мурашником» (тобто над тим-таки лядським загалом, суспільством). На його внутрішню
переконаннѐ, він — лядина незвичайна, зі своїм «новим словом» (згодом Ф. Ніцше назве таких
особистостей «надлядьми»), а тому, ѐк йому здаютьсѐ, що хто-хто, а особисто він маю всі підстави
«дати собі дозвіл переступити через кров», інакше кажучи, він, нібито, маю право на протиправні
дії, тобто — злочин.
Кожний персонаж роману мав свій шлѐх і своя правду, недаремно ж їхні голоси и утворяять не
«унісонний спів», а саме «поліфонія». Проте всі вони, так чи інакше, але пов'ѐзані з
Раскольниковим і його злочином, ѐкий ще тугіше закручую пружину сяжету. Особливо цікавими й
психологічно витонченими ю діалоги Родіона з розумним і досвідченим слідчим Порфиріюм
Петровичем, ѐкий і нині може слугувати прикладом інтелектуального детектива (таким собі
російським Шерлоком Холмсом). Злочинець відчув «смак гри», став ходити буквально по лезу
ножа (а сам Достоювський відчуттѐ адреналіну в крові знав дуже добре). Однак Порфирій
Петрович «переграв» його не лише ѐк слідчий («Та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили...
— додав він (Порфирій. — Авт.) майже пошепки, цілком переконано»), а й ідеологічно, довівши абсолятну неприйнѐтність теорії Раскольникова.
Як бачимо, Родіон — лядина вольова, маю сильний характер, до того ж він не розкаяютьсѐ у
вчиненому злочині («Злочин?Який злочин? — скрикнув він раптом в ѐкійсь несподіваній ляті, —
те, що ѐ вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, ѐку вбити — сорок гріхів
проститьсѐ, ѐка з бідних лядей сік смоктала, хіба ж це злочин?»). Показово й те, що, судѐчи з його
розмов, забитої ним Лизавети начебто й зовсім не існувало. Проте Раскольников недооцінив
своя лядську сутність, силу докорів сумліннѐ: «Я це повинен був знати, — думав він з гіркоя
усмішкоя, — і ѐк ѐ смів, знаячи себе, передчуваячи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив
заздалегідь знати... Е! та ѐ ж заздалегідь і знав!..» І за допомогоя Соні Мармеладової він
повертаютьсѐ до життѐ, перетворяютьсѐ з «надлядини» («звіра») на справжня Лядину.
Недаремно ж кажуть, що головноя заслугоя Достоювського-мислителѐ ю те, що він протѐгом
життѐ «шукав лядське в лядині».
