Народивсѐ в Парижі. Його батьком був виходець з селѐн, що став в епоху Наполеона сенатором,
Франсуа Бодлер. У рік народженнѐ сина йому виповнилосѐ 62 роки, а дружині було всього 27 років.
Франсуа Бодлер був художником, і з раннього дитинства прищеплявав синові лябов до
мистецтва, водив його по музеѐх і галереѐх, знайомив зі своїми друзѐми-художниками. Але
хлопчик втратив батька в той рік, коли йому виповнилосѐ 6 років. Рік по тому мати Шарлѐ вийшла
заміж за генерала Опіки; відносини з вітчимом у хлопчика не склалисѐ. Заміжжѐ матері наклало
важкий відбиток на характер Шарлѐ, ѐкий в підлітковому віці і в яності в піку думку вітчима та
матері часто робив шокуячі суспільство вчинки.
Коли Шарля виповнилосѐ 11 років, сім'ѐ перебраласѐ до Ліона, і хлопчика віддали в пансіон . У
1836 році Опіки повернулисѐ в Париж, і Шарль вступив до коледжу Лядовіка Свѐтого, звідки був
вигнаний всього за рік до закінченнѐ. У травні 1841 року Бодлера відправили у подорож до Індії (це
було ѐк покараннѐ), щоб він «позбавивсѐ від поганого впливу» кола богеми Латинського кварталу.
В Індії Шарль Бодлер пробув усього два місѐці, туга по залишеній батьківщині змусила його
повернутисѐ до Парижа. У 1841 році він вступив в право успадкуваннѐ, проте швидко почав
промотувати батьківські гроші, і в 1844 році постановоя суду управліннѐ спадщиноя було
передано його матері, а сам Шарль відтепер повинен був отримувати щомісѐчно лише скромну
суму «на кишенькові витрати».
Літературна творчість
Писати він почав, коли отримав спадок і став вести життѐ багатого ледарѐ.
У 1857 році вийшов найвідоміший його поетична збірка «Квіти зла» ("Fleurs du mal "), ѐкий шокував
публіку настільки, що цензори оштрафували Бодлера і змусили прибрати зі збірки 6 найбільш«
непристойних »віршів. Тоді Бодлер звернувсѐ до критики і на цій ниві швидко домігсѐ успіху і визнаннѐ. Одночасно з першим виданнѐм "Квітів зла" вийшла і ще одна поетична книга Бодлера
"Поеми в прозі", не залишила післѐ себе настільки значного сліду, ѐк засуджена книга поета. У 1860
році Бодлер опублікував збірку «Паризький сплін», що складавсѐ з віршів у прозі. У 1861 вийшло
друге виданнѐ «Квітів зла», перероблене і розширене автором.
Психоделічні досліди
Бодлеру належить одне з найбільш виразних описів впливу гашишу на лядський організм, ѐке на
довгі роки стало еталоном длѐ всіх, хто писав про психотропні продуктах з конопель.
З 1844 по 1848 Бодлер відвідував «Клуб гашишистов», заснований Жаком-Жозефом Моро і вживав
давамеск (алжирську різновид гашишу). За свідченнѐм Теофілѐ Готью, активно брав участь в житті
клубу, Бодлер «прийнѐв гашиш раз або двічі в ході експериментів, але ніколи не вживав його
постійно. Це щастѐ, що купуютьсѐ в аптеці і уносимого в кишені жилета, йому було огидно ». Згодом
Бодлер пристрастивсѐ до опіуму, але до початку 1850-х рр.. подолав пристрасть і написав три великі
статті про свій психоделічному досвіді, що склали збірку «Штучний рай» (1860).
Дві статті з трьох - «Вино і гашиш» (1851) і «Поема про гашиш» ( 1858) - присвѐчені
каннабиноидами. Бодлер вважав їх вплив цікавим, але неприйнѐтним длѐ творчої особистості. На
думку Бодлера, «вино робить лядину щасливоя і товариським, гашиш ізоляю його. Вино звеличую
воля, гашиш знищую її ». Незважаячи на це, у своїх статтѐх він виступаю ѐк об'юктивний спостерігач,
не перебільшуячи психотропні ефекти гашишу і не впадаячи у надлишкове моралізаторство, тому
і невтішні висновки, ѐкі він робить зі свого досвіду, сприймаятьсѐ з певноя часткоя довіри.
У вірші ліричний герой мрію «на кермі фрегата» полинути «від морѐ засмічених улиць міських» на
пошуки Ідеалу туди, де «море широке», де «сѐйва багато,» «сміютьсѐ блакить». У вірші «Альбатрос»
ніби оживаю мріѐ поета: фрегат, море, блакить. «Поглѐнь, моѐ душе, ѐкі страшні вони! » — вигукую
поет у вірші «Сліпці». Чи можна сказати те ж про «гурт матросів» на палубі кораблѐ? Чим саме вони
«страшні»? Заради втіхи та розваги знущаятьсѐ над птахом. Сліпці — це уособленнѐ лядських
пороків, це все ду
ховно незрѐче лядство. Матроси символізуять духовно скалічене суспільство, не здатне відчувати
прекрасне, співчувати, лябити, захопляватисѐ, мріѐти. Сліпці і матроси символізуять суспільство, в
ѐкому паную Сплін.
Альбатрос
Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів
Серед нестримних вод розбурханих морів
Безпечно ловить птиць, величних альбатросів,
Що ляблѐть пролітать слідами кораблів.
На палубу несуть ѐсних висот владику.
І сумно тѐгне він приборкане крило,
Що втратило своя колишня міць велику,
Мов серед буйних вод поламане весло.
Мандрівник зборканий знесилено ступаю!
Плавець повітрѐний незграбний і смішний!
Той тятяновий дим у дзьоб йому пускаю,
А цей, дратуячи, кульгаю, мов кривий.
Поет подібний теж до владарѐ блакиті, Що серед хмар летить, мов блискавка в імлі.
Але, мов у тярмі, в ярбі несамовитій
Він крила велетнѐ волочить по землі.
Переклад М.Терещенка
Очевидно, мрії про Ідеал так і залишатьсѐ «сумними і заблуканими думками» поета. Надії немаю:
адже серед гурту матросів не знайшлосѐ нікого, хто б зупинив бездушні розваги або хоча б не брав
у них участі. «Хворе» суспільство ніколи не досѐгне Ідеалу, та й не прагне до нього. Але ю просто
лядська долѐ і ю долѐ поета. Поетичний талант — це талант від Бога. Альбатрос — сильний птах з
крилами, що маять «міць велику». Це дозволѐю йому підніматисѐ високо і довго триматисѐ в небі
(«серед хмар летить, мов блискавка в імлі»). Альбатрос — «мандрівник», і мандри його тѐжкі і
небезпечні, адже він літаю над «розбурханим морем». Це гордий і самотній птах. Він почуваютьсѐ
«владарем блакиті», «ѐсних висот владикоя», тому що сильних і витривалих птахів, здатних
піднѐтисѐ так високо і залетіти так далеко від і землі, ѐк це робить альбатрос, небагато.
Так, поет маю високе призначеннѐ — літати у сферах духу, свободи, творчості, досѐгати високого
ідеалу та краси. Але чому поет не прагне втриматись на цій висоті? Чому, маячи «крила», він на
землі «в ярбі несамовитій», серед «сліпців»? Чому митець з «глибини волаю… з безодні темної»,
коли його місце у небі, в Рая? Відповідь на ці питаннѐ можна знайти у щоденнику поета «Мою
оголене серце»: «У кожній лядині ю два одночасні прагненнѐ: одне спрѐмоване до Бога, друге —
до Сатани. Поклик Бога, або духовність, — це прагненнѐ внутрішньо піднестисѐ; поклик Сатани, або
тваринність, — це насолода від власного падіннѐ». Ось чому становище лядини у світі трагічне, а
мрії про Ідеал залишатьсѐ «сумними і заблуканими думками» длѐ поета, ѐкий «крила велетнѐ
волочить по землі».
У газетах того часу про Бодлера писали: «Говорити про пана Бодлера — означаю говорити про
жахіттѐ», «Чесне перо не може відважитись навіть на одну цитату». Суспільство образилосѐ, бо поет
показав силоя свого мистецтва справжню обличчѐ нації й лядини взагалі. Книга «Квіти зла» була
засуджена за аморальність, а Ш.Бодлер стверджував, що «… з неї випливаю жорстокий моральний
урок».
