Найбільш вагомий вклад в розвиток економічної думки стародавнього світу внесли античні мислителі, насамперед грецькі філософи. В античній Греції склались особливі умови господарювання, внаслідок яких основними галузями економіки стали ремесло і торгівля, а не сільське господарство. Це й обумовило більш системний характер економічної думки Греції. Вона розвивається як складова частина філософських систем античних філософів.
Однією з видатних постатей серед представників давньогрецької економічної думки є Ксенофонт (430 – 354 рр. до н.е.). Саме він ввів поняття економіка. Сучасна назва економіка походить від давньогрецького „ойкономія”. Перш частина слова походить від „ойкос”, що означає „дім”, а друга, за різними версіями, від „ном” – „закон” або „нем” – „регулювати”, „організовувати”. В буквальному перекладі слово економіка означає „наука про дім”, „мистецтво управління домом”. Ксенофонт дає різнобічні рекомендації по раціональному веденню господарства. Він був першим автором, який почав всебічно вивчати поділ праці. Він вказував на його велике значення для економічного розвитку. Господарську діяльність він розумів як процес створення корисних речей, споживчих вартостей. Ксенофонт вперше приділив увагу двом сторонам товару: його корисним властивостям (споживчій вартості) та здатності до обміну (міновій вартості).
Найбільш видатною постаттю античної економічно думки є Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.). Його погляди, в значній мірі, аж до виникнення меркантилізму визначали спосіб економічного мислення, а його розуміння економічних категорій було сприйнято і розвинуто економічною наукою. Найбільш відомими трактатами Арістотеля є „Нікомахова етика” та „Політика”.
Арісотель розділяв господарську діяльність на економіку та хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво ведення господарства. Хрематистика – мистецтво накопичення грошей, мистецтво наживи. Економіка і хрематистика існують разом та доповнюють одна одну. Проте, якщо перша заслуговує похвали, то остання всякого засудження. Арістотель вважає, що прагнення до накопичення грошового багатства немає меж й пробуджує ненависть в суспільстві. З цих позицій він засуджує лихварство та торгові спекуляції. Його ідеалом є невелике натуральне господарство, засноване на праці рабів. Поділ суспільства на класи Аристотель пояснював природною нерівністю людей, а підпорядкування одних іншим вважав природним законом.
Виступаючи прихильником натурального господарства, Арістотель розумів важливість торгівлі для доставки товарів та більш повного забезпечення потреб. Арістотель розділяє дві сторони товару: споживчу вартість і мінову вартість. Арістотелю належить першість в аналізі такого явища як ціна. Її він зводив до пропорції в обміні одного товару на інший. На думку Арістотеля обмін повинен бути еквівалентним й здійснюватись за справедливою ціною. Проте критерії справедливості обміну він трактує неоднозначно. З одного боку, Арістотель зводить його до співвідношення праці витраченої на виготовлення товару, тобто він підходить до трудової теорії вартості. З іншого боку, загальною мірою для визначення пропорції обміну він вважає потребу. На практиці ж для зручності як мірило вартості використовують гроші. Гроші, на його думку виникають як результат угоди між людьми для спрощення товарообміну. Таким чином, Арістотель є основоположником раціоналістичної концепції грошей.
Особливості соціально-економічного розвитку відображає й економічна думка Стародавнього Риму. З ІІІ ст. до н.е. Рим стає потужною державою, яка швидко розвивається. Основу економіки Риму становить рабовласницьке господарство. Проте на відміну від Греції, основною галуззю економіки Риму було землеробство, представлене крупними рабовласницькими латифундіями. Захисником рабовласницького господарства виступив Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.). Його ідеалом було натуральне господарство, яке повністю задовольняє свої потреби. Він не вважав за доцільне використовувати найману працю, а надавав значної ваги правильній організації і регламентуванню праці рабів задля збільшення доходу. Катон радив тримати рабів у строгості й забезпечувати їх максимальне завантаження. Рабів він розглядав як знаряддя праці, які ставив нижче худоби.
Використання дешевої праці рабів сприяло розвитку великих рабовласницьких латифундій. Й хоча праця вільних землеробів була більш продуктивною ніж рабська, дрібні землеробські господарства розорювались, не витримуючи конкуренції з латифундіями. Ця обставина знайшла відображення в реформаторських ідеях братів Гракхів: Тіберія (163 - 132 рр. до н.е.) та Гая (153 – 121 рр. до н.е.). Вони виступили на захист малоземельного і безземельного селянства, висунувши проект аграрної реформи. В ньому вони пропонували обмежити велике землеволодіння й зміцнити становище селянства.
Шляхи зміцнення рабовласницького господарства в умовах розвитку товарних відносин здійснював римський вчений Варрон (116 – 27 рр. до н.е.). Він засуджує тих рабовласників, які відійшли від управління справами й живуть у містах. Для збільшення урожайності пропонує впроваджувати досягнення агрономічної науки, збільшувати інтенсивність виробництва, вдосконалювати методи експлуатації рабів, використовувати матеріальну заінтересованість. Головну мету господарства він вбачав в зростанні його прибутковості, підвищенні ефективності. Рабів Варрон відносив до сільськогосподарських знарядь – таких, що розмовляють.
В І ст. н.е. рабовласницьку господарство крупних латифундій переживало кризу. Назріла необхідність реформування системи господарювання, яка відобразилась в творах письменника й агронома Колумелли. Він виступив з критикою великих латифундій, які були неефективні. Причину він вбачав у тому, що раби працюють погано, обманюють власника, тому виступив з підтримкою колонату, за передачу земель в оренду вільним працівникам.
4. Економічний розвиток східнослов'янських племен та його особливості
Українці становлять етнічну гілку східного слов’янства і пройшли тривалий та складний час еволюції від найпростіших до висококультурних форм людських спільнот. Предками українців були праслов’яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано.
Частина вчених вважає, що праслов’яни почали формуватися як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у II тис. до н. е. й відносять до них племена тшинецько-комарівської культури (ХV-ХІ ст. до н. е.). Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби, коней і свиней.
3 плином часу тшинецько-комарівська спільність розпалася на окремі племінні об'єднання. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільність, (відому під назвою племен білогрудівської культури (ХІ-ІХ ст. до н. е.). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільність, на базі якої пізніше утворилися східні слов'яни. Білогрудівці займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством, займалися прядінням, ткацтвом.
Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської культури успадкувало населення чорноліської культури Х-VІІІ ст. до н. е.). Чорноліські племена займали лісостепові простори поміж Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип'яті. Розвивалися традиційні види господарства.
Із занепадом Скіфії у II ст. до н. е. на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об'єднання пшеворської культури (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.)- До його складу входили також і слов'янські племена венедів. Це перша відома нам назва слов'ян.
Майже одночасно з пшеворським сформувалося племінне об'єднання зарубинецькоі культури (III ст. до н. е. — II ст. н. е.). У його складі разом з іншими східнослов'янськими народами беруть свій початок і українці.
Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн Південно-Західної Європи та античних міст-держав Північного Причорномор'я завозили фібули, скляне намисто, різні вироби з бронзи й заліза, з країн Західної Європи — кераміку й бронзові вироби. Натомість у Північне Причорномор'я і Грецію вивозили продукти тваринництва, мисливства і, можливо, частково рільництва.
Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня й етнічної визначеності, що почали виділятися із племінного об'єднання венедів. З часом це привело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів і антів. Склавіни проживали в основному за межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти, яких М. Грушевський вважав безпосередніми предками українського народу» займали землі на схід від них. У IV ст. вже існувало велике антське державне об'єднання, яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії та далі на Балкани.
Тема 4. Господарство та економічна думка суспільства Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – ХV ст.).
- Становлення та розвиток феодальних відносини в країнах Європи.
- Особливості аграрних відносин в українських землях.
- Розвиток міст, ремесел торгівлі та фінансів у Європі в середні віки.
- Розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу та фінансів в українських землях.
- Економічна думка періоду середньовіччя.
1.
