Той, кому випадало бодай раз послухати хоч одну оповідку Григора Тютюнника, не міг позбутися відчуття, що він сам щойно побачив і відчув усе розказане. Письменник володів особливим умінням помічати в народі колоритні постаті і мав своєрідний дар змальовувати їхні характери влучним словом.
Народився Григір Михайлович Тютюнник у селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській сім'ї. Навчався, як усі діти війни, з перервами, закінчив Зіньківське ремісниче училище, здобу впій спеціальність слюсаря. Деякий час працював на заводі, у колгоспі, на будівництві.
Після п'ятирічної служби в армії демобілізувався і почав працювати в депо. Водночас закінчував навчання у вечірній десятирічці.
Здобувши середню освіту, Григір Тютюнник вступив до Харківського університету. Навчаючись на передостанньому курсі, юнак почав виступати з новелами в пресі. 1962 року він закінчив університет і певний час працював учителем, потім — у газеті «Літературна Україна», у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка. Декілька років Григір Тютюнник перебував на видавничій роботі у «Молоді» й «Веселці», надаючи кваліфіковану творчу допомогу письменникам-початківцям.
Перша книжка Григора Тютюнника — збірка новел «Зав'язь» — побачила світ 1966 року. Згодом з'явилася нова книжка
«Деревій», до якої входили оповідання та повість. Далі письменник опублікував книжки «Батьківські пороги» та «Крайнебо».
1970 року Григір Тютюнник видав для юних читачів книжку «Ласочка» і відтоді почав активно працювати в дитячій літературі. Його перу належать збірки оповідань і казок «Лісова сторожка», «Степова казка», а також повісті «Климко», «Облога».
Чимало творів Григора Тютюнника — про дітей. Саме образ дитини для нього — найулюбленіший, адже дитина — чиста, довірлива, незіпсована. Очима дитини письменник бачить складний, дорослий світ, у якому доброта і любов мають стати святими законами людства. Тільки вони піднімуть людину до вершин благородства, сповнять її духовними силами та моральним здоров'ям.
Творчістю письменника захоплювалось багато читачів. У 1980 році йому було присуджено літературну премію імені Лесі Українки. Цього ж року талановитого прозаїка не стало. На жаль, у літературі часто буває так, що справжнє визнання запізнюється на роки. Ось і Григорові Тютюннику найвищу літературну відзнаку — Державну премію України імені Т. Г. Шевченка — було присуджено аж у 1989 році.
Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій — це те, чим найбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника, надаючи його слову цінності тривалої, неперехідної. Той, кого він зображує, правдивий кожним своїм жестом, психологічною деталлю, найкоротшою реплікою, поглядом, виразом обличчя. Діалоги Тютюнникових героїв вражають саме природністю, влучністю, бездоганною достовірністю. І внутрішнє життя їхнє викликає нашу довіру теж саме цими незрівнянними для художника якостями — правдивістю й природністю розвитку думки, повною відповідністю почуття тій чи іншій життєвій ситуації
Живописець правди — в такий спосіб можна визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю.
У 1966 р. вийшла перша книжка прозових творів "Зав'язь", яка стала справжнім явищем в українській літературі, зокрема, ліричного її напряму. Більшість творів були присвячені враженням і спогадам про зруйноване війною село. За, здавалося б, документальними штрихами побуту, малюнками щоденного буття проглядалися доля цілого покоління, образ "пасинка війни", психологія людської душі. Особливість творчої манери Григора Тютюнника полягає у простоті розповіді, ліризмі, що зумовлює глибинну поетичність творів. За лаконічними діалогами криється глибокий підтекст.
Особлива увага до українського села свідчила про те, що письменник відчував найскладніші процеси в Україні, бачив причини та перші наслідки деморалізації людини у вигляді руйнування традицій, у ставленні до цінностей життя, до праці, у витравлюванні почуття господаря на своїй землі. На думку Григора Тютюнника, утвердження споживацького ставлення до світу роз'єднує людей, підточує їх зсередини, руйнує взаєморозуміння. Можливо, саме тому відчуття свіжого і чистого подиху душі для письменника мало неабияке значення. При наявності близьких образів, подібних тем герої Григора Тютюнника вражають відчуттям глибокої індивідуальності.
На тлі безбарвних, заідеологізованих творів письменників-пристосуванців, які заполонили українську літературу, Григір Тютюнник вирізнявся вулканічним характером, відсутністю компромісів, щирістю і відвертістю життєвої позиції. Він бачив поступове виродження порожніх ідеалів в Україні, затягування культури кригою тоталітаризму, збільшення прірви між особистістю і державою, тому гостро відчував і зумів відтворити у своїх художніх творах психологічне відчуження людини. За таке відображення самобутнього, іноді наївного, відкритого, дитинного і воднораз незнищенного внутрішнього світу людини Григора Тютюнника порівнювали з Василем Шукшиним.
Перу Григора Тютюнника належить чимало яскравих творів, адресованих найменшим читачам.У набутку для малят митець порушував такі значимі питання, як: моральне становлення особистості; трагічна несумісність дитинства й жорстокості війни; визначення місця людини в навколишньому світі тощо.
Повість Григора Тютюнника «Климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Головний герой твору Климко це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.
Климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся у нього рішучості та милосердю .
Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з'явилося благородне бажання допомогти їй, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу.
Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг розплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.
Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців.
Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення Климка з торбиною солі на станцію, допомога радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: «Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль...».
Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги.
Григір Тютюнник ЛАСОЧКА
Головні герої: Арсен (старій чоловік, який має сім’ю і полюбляє ловити рибу) Ласочка (мале лисеня).
Сюжет розповідає як Арсен сидить ловіть рибу, раптом приходить лисеня і випрошує рибу, незабаром Арсен видресирував лисеня і назвав його ЛАСОЧКА. Ласочка допомагала ловити рибу, а коли прийшла зима Арсен хвилювався. З приходом весно він знову пішов ловити рибу та все озирається: чи нема, бува. Ласочки? Немає… а якось озирнувся стоїть лисиця і Ласочка. З того часу вони рибалили втрьох.
Це оповідання повчальне, на прикладі ставлення Арсена до звірят( він показує що є світі добрі і щедрі люди які можуть допомогти у разі необхідності. Ще це оповідання вчить любити та поважати тварин.
