Народився Євген Гуцало 14 січня 1937 року в селі Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50-х років, найкращий школяр села вирішив вступати до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов по конкурсу. Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М.Гоголя. І з 1955 року він почав здобувати вищу освіту в колишній колегії Павла Галагана. У 1959 закінчив історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. з 1961 року, Євген Гуцало почав працювати в«Літературній Україні», потім у видавництві «Радянський письменник». Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині В 1962 році вийшла друком перша його повноцінна — збірка оповідань «Люди серед людей» Після поїздки до Франції видає книги «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші твори. Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників. На початку 1970-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні», дилогія «Сільські вчителі» та «Шкільний хліб». Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. У 1981 р. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на юрі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через 20 років після першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики. 4 липня 1995 року, на 58 році життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала.
Не можна допускати, щоб учні спрощено сприйняли Юркову поведінку як негативну, а вчинки Тосі і її саму як цілком позитивні. Легко помітити, що письменник з симпатією починає розповідь про Юрка, веселого, енергійного, життєрадісного хлопчика. Мов завзятий рибалка, хлопець здатний і на дотепну вигадку. Тосі цікаво слухати його небилиці про сома і крокодила, якого він нібито спіймав на вудку. З іншого боку Юрко хвальковитий, бо заявляє дівчинці: «Мене ніхто ніколи не обдурив і ще й не обдурить». Чи правий Юрко, що не хоче бути в товаристві Тосі, яка йому набридла зі своїми запитаннями? Напевно, в цій ситуації неправі обоє. Юрко — тому, що проявив нетактовність щодо Тосі, а Тося — тому, що її набридливість — ознака невихованості.Що ж до подальших вчинків Юрка, то їх треба розглядати як необдумані, ненавмисні. Так, сім'я дикої качки майже гине з його вини.Велику чуйність і турботу до каченят проявляє Тося. Та вчитель мусить підвести дітей до розуміння того, що Тося вчасно і наполегливо не запротестувала проти вчинку Юрка. Дівчинці було сумно. Вона відчувала, що каченятам буде недобре, але разом з тим у її душі жевріла надія, що хлопцеві «вдасться їх доглянути й приручити». Але, як тільки Тося переконалася, що каченятам загрожує смерть у неволі, її дії стають рішучими. Доцільно поставити перед учнями проблемне питання.Хоча думки дітей розійдуться, все ж таки висновок напрошується сам, коли простежити за переростанням сумнівів дівчинки у протест проти жорстокого ставлення до природи. Дівчинка чинила б впевнено.
Доцільно також звернути увагу на переживання Юрка у кінці твору, попросити прочитати відповідні уривки. Очевидно, він зрозумів свою провину і, мабуть, хотів сказати про це Тосі, але боявся, що дівчинка не підійде.
Юрко йшов старим дубовим лісом, вдихав свіже повітря й радів, що рано встав і сам іде на риболовлю.
Тільки закинув вудку, як почув ззаду гупання. Він так і знав, що приплететься Тося, як збиралася. Настрій у нього одразу зіпсувався. Звинуватив дівчину, що саме через неї не ловиться. Поверталися з річки вдвох. Юрко почав розповідати, як вони з батьком піймали величезного сома. Тося захоплено слухала, а хлопець натхненно вигадував далі.
Раптом діти побачили, як поміж кущів іде дика качка з каченята ми. Юрко побіг і почав ловити пташат. Качка-мама кричала з відчаєм, намагаючись захистити своїх діток. Тося теж просила Юрка випустити каченят — вони ж без води не можуть, але той не слухав, сказав, що риби не наловив, то хоч дикі качки будуть, він їх приручить.
Вдома Юрко випустив каченят, намагався їх напоїти, нагодувати, але ті були налякані й нічого не хотіли. Хлопець вирішив, що каченята його бояться, й гайнув гуляти з хлопцями. Тося теж хотіла піти бо любила розповіді Юрка — їй здавався чарівним той світ знань, що відкривався перед нею.
Юрко ж не любив, що за ним нав'язливою тінню волочиться якесь дівчисько.
Тося пішла подивитися на каченят, а ті ледве дихали. Дівчинка зібрала їх у пазуху й побігла до річки. Пустила на воду, а пташенята не могли вже й пливти. Не з'являлася й мама-качка. Юрко привів хлопців показати диких каченят, але побачив порожній ящик. Здогадався, що це Тосина робота, і, подумки погрожуючи дівчинці, побіг на річку. Там грізно закричав на Тосю, а хлопці, зрозумівши, у чому справа, теж кинулися в річку, підштовхували й підтримували каченят, щоб попливли.
Після того Юрко не товаришував із сільськими хлопцями. А скоріше, вони з ним.
Перед від'їздом бігав на річку, сподіваючись побачити качку із живими каченятами. Але не побачив. І Тося не підійшла попрощатися.
Хлопчик відчув пекучий сором...
