Давня українська література — це література українського народу ХІ-ХVIII ст. У давніх творах порівняно небагато письменників зазначали своє авторство. До найвідоміших імен, що дійшли до нашого часу, належать такі: Іларіон Київський, Нестор Літописець, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Лазар Баранович, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода. Існують різні підходи до визначення етапів розвитку давньої української літератури, проте останнім часом літературознавці здебільшого схиляються до періодизації Дмитра Чижевського: I період
XI ст. - Доба монументального стилю Виникнення рукописних творів: повчання, літопис, житіє тощо. Творам цього періоду властива зосередженість на змісті, простота композиції, уславлення «великодержавництва» й прилучення до правдивої віри («Поучення дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ» Нестора Літописця); II період
XII-XIII ст. - Доба орнаментального стилю «Олітературнення» жанрів попереднього періоду. Творам цього стилю властива мозаїчність композиції, використання символів, різноманітність тропів(Київський літопис, Києво-Печерський патерик, «Слово про похід Ігорів»)
Зі стилістичного боку, „творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „монументальність”, вибудована з окремих нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий” виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „моно тематичний”, з однією темою”
Отже, визначальними рисами монументального стилю є економність у використанні стилістичних елементів, обмеження кількості прикрас, простота синтаксису, зосередження на змісті, на його „діловому” викладі. Автори прагнули довести головну думку до афористичної формули, зробити її блискучою, довершеною з точки зору не тільки змісту, а й форми. У центрі так званих монументальних творів – одна тема. Навколо неї вибудовується струнка система деталей, які покликані розкрити головну ідею твору. Безперечно, що автори, які працювали у такому стилі, не ігнорували стилістичних прикрас. Але ці прикраси набували форми чіткої і логічно довершеної. Вони укладалися в систему. Особливо популярними у монументальному стилі є паралелізм, що веде до повторень слів, імен, а також алітерації, порівняння, епітети (їх небагато, але вони дуже яскраві, промовисті).
Основними ідеологічними рисами ранньої київської літератури були: ідеологія „великодержавна”, уявлення про династичну та державну єдність Русі, християнський оптимізм. Така світоглядна система цілком гармоніювала з „монументальною” формою подачі матеріалу.
Оригінальна література цього часу формувалася як продовження попередньої літературної традиції.
„Повість временних літ” – це складна система, що включає різні літописні під жанри. Починається викладом всесвітньої історії, з „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя (Хам, Сим, Яфет).
Починається „Повість” викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя.
Тут також розповідається про народи, які пригнічували слов’ян ще на Дунаї. Це були болгари, білі угри, волохи.
Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозданного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ.
Спираючись на народні перекази, Нестор вніс до „Повісті” оповідання про четверту помсту Ольги над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені Ольга зажадала по голубові. Прив’язавши до ніг голубів запалений труп, слуги Ольги випустили птахів....
У авторів „Повісті” виробилася своя „філософія історії”. Їх найбільше цікавить проблема походження добра і зла. Зло на світі сіє диявол, а добро – бог і його слуги.
Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо ж князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руської землі, він тоді вихваляється.
Образи „Повісті” витримано здебільшого в народнопоетичній або агіографічній традиції. Так, в епічному плані змальовується образи Олега і Святополка. Олег легко переборює всі перешкоди на своєму шляху, проганяє супротивників.
Образи Бориса і Гліба, Всеволода Ярославича, Ольги. Володимира Святославина наближені до образів житійної прози.
Портретна характеристика героїв у „Повісті” майже стандартна. Кількома штрихами автор змальовує зовнішні риси персонажів, а потім, розповідаючи про їхні вчинки, зосереджує увагу на моральних якостях.
У „Повісті” об’єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів’я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури – все це перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу з ворогами.
Своє "Повчання дітям” князь Володимир написав у досить поважному віці, однак адресував його не лише дітям, а й усім нащадкам князівсько-боярського стану, про що пише він сам: «Діти мої або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтеся з неї, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться». Володимир Мономах вважав, що виховувати дітей слід на позитивних прикладах батьків, дідів. Одним із основних засобів виховання князь вважав освіту: «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, — як батько мій, дома сидячи, знав п'ять мов, через те й честь йому була в інших країнах..». Повчання Володимира Мономаха – визначна пам’ятка педагогічної літератури. Великий князь радить своїм дітям любити Батьківщину, захищати її від ворогів, бути хоробрим, трудитися, бути гуманними, чуйним до людей, поважати старших, жаліти дітей, сиріт, поважати жінок: “Перш за все не забувайте убогих, а яко можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину. Хто б не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте і не веліть убивати його; якщо і завинив хто в смерті, не губіть християнської душі.«Велесова книга». Велесова книга викладає історію східних слов'ян (іменованих, зокрема, русами та русичами) від міфологічних пращурів до варяга Ерека (деякими коментаторами ототожнюється з Рюриком). Власне історія викладається нібито непослідовно, народи різних епох начебто зводяться в один час, складається враження що ігноруються західна і південна гілки слов'янських племен, використовуються літературні назви історичних персонажів (відомі за римсько-візантійськими джерелами боспорський цар Мітрідат, готський вождь Германаріх, вождь антів Мезамір). Імена давніх героїв мають пізньослов'янськ
Велесова книга" — це набір дерев’яних дощечок, на яких невідомими літерами записані слов’янські тексти. Зміст написів дозволяє віднести їх до кінця IX ст., тобто до епохи перед прийняттям християнства на Русі.
"Велесова книга" була знайдена на території України у 1919 р. під час громадянської війни полковником білої армії Ізенбеком. Пізніше було встановлено, що він знайшов дорогоцінні дощечки у дворянському маєтку князів Донцових, в бібліотеці між розкиданих книг.
У свій час полковник захоплювався археологією, тому звернув увагу на незвичайні дощечки. Деякі з них вже розсипалися від часу, деякі були розтрощені чи надламані. Ізенбек наказав ординарцеві зібрати їх та берегти. Пізніше полковник потрапив до Бельгії, де познайомився з Юрієм Миролюбовим, який і став першим дослідником "Велесової книги". Кожного дня вчений приходив у будинок Ізенбека (той не дозволяв виносити дощечки), склеював та переписував дорогоцінні літери. Трухляві частини він скріплював клеєм. На це пішло більше десяти років. Переписування Ю. Миролюбов закінчив у 1939 р.
Під час Другої світової війни дощечки зникли разом з усім майном полковника Ізенбека, сам він помер.
Вивчення та дослідження дощечок було ускладнене тим, що не завжди дослідники могли правильно встановити межі між словами та реченнями, отже, тлумачили текст на свій розсуд.
Зміст деяких дощечок.
1. Не треба забувати славу минулих часів.
Дажбог створив нам яйце, яке є світлом зорі та сяє нам, повісив він у безодні землю нашу. В Ірії знаходяться душі наших предків.
Там за ними плаче Жаль.
Греки напали на Русь, чинячи беззаконня, а русичі не знали, що робити.
Права таємно уложена Дажбогом, а по ній тече річка Ява, яка створила наше життя. Коли одійде, наступає смерть, Ява тече і твориться в Праві. Після цього душа потрапляє в Наву.
Ми не гідні бути онуками Дажбоговими, бо не слухали та порушували закон, були глухими до істини.
Світ в уявленні стародавніх слов’ян існує на кількох рівнях. Ява (яв) — це світ реального існування людини, дійсний світ, "явний". Нава (кав) — світ померлих, куди душа потрапляє після смерті. Ірій — це рай для душ предків, де за ними плаче Жаль. Весь світ обіймає Права (прав) — закон справедливості, світової істини.
Щодо Ірію на дощечці № 11 написано: "І є то прекрасний Ірій, і тече там річка, яка відділяє Сваргу від Яві, і бог чисел (Коляда) відраховує дні і каже Богові, коли має бути небесний день, а коли ніч". Отже, Ірій уявляється місцем перебування бога Сварога.
Божеством Нава вважався Свентовид. На дощечці № 11 про нього читаємо: "Ми славимо бога Свентовида, оскільки він бог Праві та Яві, і це йому ми співаємо гімни, бо він є світло, завдяки якому ми можемо бачити світ, що нас оточує, і жити в Яві. Це він захищає нас від Наві".
2а. Справедливою людина є не тоді, коли каже щось праведне, а тоді, коли її слова відповідають вчинкам. Людина повинна творити добро. За злих часів Русь було знищено ворожою рукою. Князь в той час був хворий, а сини його піддалися варягам, знехтували рішенням віча.
Тепер князі ходили аж до південних країв, щоб здобути землю, а там напали на них греки. Сто разів починалася Русь, та сто разів її знищували.
Ведені отцом Орієм повернулися праотці до руського краю, селилися тут огнищами. Через деякий час прийшли варяги та захопили землі, став народ працювати в неволі. Був народ родичем з ільменями, з якими вийшли з одного кореня. Народи, які прийшли пізніше, оселялися поряд, бо були родичами.
Мали віче, яке вирішувало всі питання, а інші мали слухатися. Вибирали своїх князів та давали їм допомогу. Князь обирався на час від податі до податі. Вміли робити посуд (гончарі). Потім рід злий відігнав їх у ліси.
"Слово о полку Ігоpевім" - Hаписаний твіp на межі ХII-ХIII століть, незадовго до спустошливого нашестя на Київську Русь татаpо-монгольських оpд. "Слово о полку Ігоpевім" - найкpаща пам'ятка літеpатуpи Київської Русі. В ній показано головне лихо "свого часу" - відсутність політичної єдності Русі, воpожнечу князів між собою і, як pезультат, слабість її коpдонів і обоpони від набігів кочівників. А кочові племена завжди були жоpстокими воpогами для Русі. Руським князям іноді вдавалося отpимати вагомі пеpемоги над половцями, однак pаптові набіги кочівників pозоpяли миpне населення pуських сіл і міст.
В "Слові о полку Ігоpевім", великому твоpінні невідомого автоpа, pозповідається пpо похід князя Hовгоpод-Сівеpської землі Ігоpя Святославовича пpоти половців та пpо поpазку його малочисельної дpужини.
Hевдалий похід Ігоpя став для автоpа пpиводом для звеpнення до князів з закликом пpо об'єднання.
Тема: зображення Київської Русі у другій поливі XII ст..
Ідея : заклик до єдності князів
Основна думка: тільки в єдності – сила
Жанр: Слово – це урочиста ораторська промова
Авторство «Слова…»: Автору «Слова…», зважаючи на все, судилося залишиться невідомим. Цей твір набув широкої відомості лише наприкінці XVIII ст., коли він потрапив до рук відомого збирача старожитностей графа А.І.Мусіна-Пушкіна.
Ідейно - художній зміст «Слова…» Повість розкаже про надії, пов’язані з невдалим походом весною 1185 року Новгород –Сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових кочівників – половців. Ігор рушає в похід; загрозливі віщування. Ігор підготував військо до виступу проти ворога. Його бажання – відстояти рідну землю від набігу кочівників. Князя підтримує брат Всеволод. Виступ у похід Руських воїнів проти половців збігався із затемненням сонця. Але це не зупинило Ігоря. Сон і золоте слово Святослава. У Києві Святослав бачить незрозумілий, смутний сон, що попереджувало його про біду. Невідомий поет описує і втечу Ігоря, та те як половці пустилися за ним в погоню, але не здогнали його. Ігор летів птахом і щасливо дістався у Новгород. І тоді зраділа вся Україна.
Жанрова природа твору. Зв'язок «Слова…» з фольклором виявляється передусім у його народності. Провідні ідеї співзвучності думкам, прагненням і настроям народних мас, сповнені закликами до захисту країни, до єдності, до мирної праці, і все це іде від народу, від його гуманізму і патріотизму. У поемі відчувається використання двох фольклорних жанрів: «плачу» і пісенних прославлянь – «слов».
Центральним образом «Слова…» є не Ігор і не Ярославна, а Руська земля. Для кожної з історичних осіб, про яких розповідається у «Слові…», Київська Русь, рідна Батьківщина є не просто головним образом поеми, а головним сенсом їхнього життя, адже жоден з них не усвідомлює особистого щастя без доброботу та свободи Батьківщини. Любов до рідної землі супроводжує усі дії персонажів твору, їхні думки та вчинки. Автор поеми також майстерно описав природу рідного краю.
Книга Псалмів, також Псалти́р — одна з книг Старого Заповіту Біблії. Сучасна Книга Псалмів містить 150 духовних пісень, а у грецькій та слов'янській Біблії — 151 пісня, або псалом.
Авторство і призначення
Всупереч апокрифічним історіям, у яких авторство псалмів приписується виключно Давиду, нині вважається, що Псалтир є поетичною збіркою, яка складалась поступово, і була написана кількома авторами; деякі з псалмів можуть датуватися раннім періодом Єврейської монархії. Псалми призначалися для співу з музичним супроводженням і вживалися в літургії у Єрусалимському Храмі; вони надалі вживаються як і в громадському, так і приватному поклонінні євреями і християнами. Більшість псалмів — вираження хвали і поклоніння Богу та Його ділам.
Псалтир століттями використовували як шкільний підручник, читали над померлим, а також над хворим. Цитати з Псалтиря трапляються в українській літературі вже з 11 століття до найновіших часів. З Псалтиря у давнину ворожили[1], і текст так званого гадального Псалтиря, у якому до кожного псалма було пояснення, що в певних обставинах псалми радять діяти, був знаний уже в 11 столітті.
Псалми широко вживаються в юдаїзмі для богослужіння. Також їх використовували найперші християнські спільноти ще до формування канону Нового Заповіту.
Широко вживається у богослужіннях християнських церков (також українських); для цього поділена на відповідні розділи — 20 кафизмів. Текст Псалтиря був у числі найдавніших перекладів на слов'янську та українську[2] мови і поширився в Україні відразу після прийняття християнства. Дуже рано став тут відомий Псалтир з толкуванням («толковий») неясних місць та викладами, зазвичай проти юдейської віри.
Структура
Тематично псалми поділяють на кілька груп: гімни, індивідуальні лементи, спільні лементи, пісні довіри, індивідуальні псалми подяки, королівські псалми, псалми мудрості, паломницькі псалми, літургічні псалми. За іншою типологією псалми поділяють на: пісні Сіона — псалми 48, 76, 84, 87, 122, 134, історичні літанії — псалми 78, 105, 106, 135, 136, паломницькі літургії — псалми 81, 21, літургії входу — псалми 15, 24, літургії правосуддя — псалми 50, 82, змішані типи — псалми 36, 40, 41, 68.
Переклади і видання
Книга Псалмів однією з перших перекладена на старослов'янську мову ще за часів Кирила і Мефодія. Складається з 150 ліричних пісень-псалмів з молитвами до Всевишнього, часто друкується окремою книгою та використовується для богослужбових співів.
Як популярна книга, Псалтир був у числі найстаріших білорусько-українських друкованих видань: Франциска Скорини (1517) і Івана Федоровича в Заблудові (1570) та Острозі (1580).
Переклади Псалтиря українською мовою зробили: Іван Пулюй (1903 з гебрейської), отець Олександр Бачинський (1903), отець Ярослав Левицький (1925), Михайло Кобрин (1936, 1941), митрополит Іларіон (1962), отець Іван Хоменко (1963) та інші.
