Придністровський конфлікт

Предісторія конфлікту

Придністров’я – частина території Молдови на лівому березі р. Дністер. Самопроголошена Придністровська Молдавська республіка (ПМР).

Площа – 4100 кв. км. Населення – 550000 чоловік (2004). 32% - молдовани, 30%- росіяни; 29% - українці.

За рівнем економічного розвитку Придністров’я є одним із найбідніших регіонів Європи, хоча в 1990 році тут вироблялося близько 40% ВВП Молдови, при тому що частка населення складала лише 17%.

В житті сучасної Молдови важливе значення має неурегульований політичний конфлікт  між центральним урядом та керівництвом районів розташованих на         Cхід від Дністра. Фактично після розпаду Радянського Союзу на території бувшої Молдавської РСР виникло два державних утворення: РМ (Республіка Молдова) та самопроголошена ПМР (Придністровська Молдавська Республіка)

Характерною особливістю  Придністров’я є те ,що ця територія розташована на так званому порубіжні - на кордоні між володіннями Османської та Російської імперії, романським і східнослов’янським світом. В XVII—XVIII століттях регіон став ареною  битв Польщі,Туреччини та Росії. В результаті Придністров’я стало частиною Росії. Регіон швидко заселявся  українськими та російськими селянами  ,болгарами, німцями та іншими народами. У зв’язку з цим в Придністров’ї стало проживати багато людей різної національності. Після громадянської війни Придністров’я в 1924 році стало частиною Української РСР під назвою Молдавська Автономна Радянська Республіка або МАРСР. Склад населення був багатонаціональним: молдавани - 48,7%, українці - 34,2%, росіяни - 7,9%, євреї - 5,1% У 1940 р., після приєднання Бессарабії до СРСР і утворення Молдавської РСР, 6 районів колишньої МАСРР з 17 увійшли до її складу, а решта були включені в Одеську та Вінницьку області. У 1941 р. територія нинішньої ПМР була окупована німецькими військами і, як і Бессарабія, разом з усіма районами між Дністром і Південним Бугом, передана ними Румунії. У 1944 р. Молдавська РСР була відновлена в довоєнних кордонах.

Причини конфлікту

Основна причина виникнення конфлікту в Придністров'ї -  зміна положення придністровської партноменклатури в системі політичної влади в республіці в період 1989-1991рр. Придністров'я становило промислово - розвинену частину аграрної Республіки Молдова. Великі промислові підприємства Придністров'я в своїй переважній більшості мали союзне підпорядкування і були зорієнтовані на загальносоюзні потреби. Промисловість Придністров'я в більшій мірі була пов'язана з промисловими центрами України і Росії, ніж з самою Молдовою. Крім того, в Придністров'ї розміщувалися досить розвинені сучасні високотехнологічні галузі виробництва.

Така структура промисловості Придністров'я вимагала високоосвічених виконавських і управлінських кадрів. Тому директорський корпус промислових підприємств, а також партноменклатура регіону комплектувалася в основному не з молдаван, а з кола загальносоюзної номенклатури, жителів великих міст Росії та України. З цієї причини придністровська номенклатура мала досить тісні зв'язки з Москвою і вважала себе частиною загальносоюзної номенклатури, представляючи в певній мірі, як у Придністров'ї, так і в Молдові в цілому, інтереси Союзної Центру. З республіканською партноменклатурою Молдови вона підтримувала чисто номінальні відносини, хоча при цьому мала досить велику вагу і авторитет серед неї. Положення різко змінилося, коли, з одного боку, виник конфлікт в Союзному Центрі між реформаторським і реакційним крилом Союзної партноменклатури, а з іншого - став набирати силу процес етнополітизаціі республіканської еліти в Молдові.

На думку Російської сторони, однієї з важливих причин конфлікту була румунізація молдавського суспільства та зближення з Румунією, зокрема  31 серпня 1989 в Молдові був прийнятий закон про мову, який закріпив ідентичну румунській молдавську мову на основі латинської графіки, як офіційну державну єдину мову титульної нації. Враховуючи, що населення Придністров'я на 60% було російськомовним, цей законопроект утискав населення не тільки у використанні мови в побуті, але робив його обов'язковим для несення державної служби (а латинська графіка була абсолютно неприйнятна і незвична, оскільки докорінно відрізнялася від кириличної, хоча вимова молдавська і румунська мають незначні відмінності). У навчальних закладах  різко скорочувалася вивчення мов нац.. меншин (особливо російської), а багато російськомовних шкіл взагалі закривалося, з бібліотек вилучалася російська література, що ставило під удар культуру . Ще однією причиною була економічна значимість даного регіону: в Придністров'ї було сконцентровано близько 40% промислових потужностей МРСР. При отриманні автономного державного статусу правлячі верхівки Придністров'я взяли б все в свої руки.

На думку молдавських дослідників основними причинами конфлікту були:

• територіально-статусні: розв'язаний конфлікт з конституційними владою країни мав своєю головною метою захоплення частини території Молдови з метою створення передумов позначення статусу сепаратистського утворення в якості самостійного квазі-державного утворення;
• геополітичні: створення платформи для політичного тиску з метою утримання Молдови в сфері впливу Росії, недопущення передбачуваного об'єднання з Румунією, створення в цих цілях російського анклаву на молдавсько-українському кордоні;
• культурно-мовні: невдоволення російськомовної меншини введенням молдавської мови як державної та необхідністю адаптуватися до нової ситуації, суб'єктивно сприйманої як втрату звичного соціального статусу;
• соціально-економічні: загроза перерозподілу влади і економічних ресурсів у Придністровському регіоні;
• соціально-ідеологічні: опору придністровської номенклатури радянського зразка процесам демократизації та спроби зберегти свій статус в рамках старої системи  на території регіону; етно-демографічні: прагнення мобілізувати і залучити до боротьби із законними владою Молдови трудові колективи великих промислових підприємств лівобережжя, сформовані, головним чином, в результаті трудової міграції зі слов'янських республік СРСР

Суб’єкти конфлікту: Молдова, Придністровська Молдавська Республіка (невизнана), Росія (другорядна сторона), ЄС (другорядна сторона), Україна (другорядна сторона).

Після проголошення 27 серпня 1991 незалежності Республіки Молдова стало зрозуміло, що не уникнути міжнаціональних зіткнень в цьому регіоні. Майже відразу почалися зіткнення молдавських збройних формувань із загонами добровольців з числа російської та української населення. Основне протиріччя було в бажанні Молдови приєднатися з Румунією. У відповідь на лівому березі Дністра була створена Придністровська Радянська Молдавська Республіка зі столицею в Бендерах.

Затихлий до зими конфлікт з початком весни розгорівся знову. Важливими чинниками, які впливали на хід подій, стала присутність в регіоні частин 14-ї армії НД СНД, підтримка молдавських властей румунським урядом, участь у бойових діях на боці придністровців козачого корпусу і великої кількості найманців з різних регіонів колишнього Радянського Союзу. Справа в тому, що молдавани не володіли потрібними військовими ресурсами, для того щоб протистояти російській армії, але і уряд не хотів миритися з втратою Придністров'я і приблизно 35% промислового потенціалу.

Хід подій

Фактично придністровський конфлікт можна розділити на три фази

Перша фаза – 1989-1992 роки – цей етап характеризується мобілізацією сторін  та латентним ходом конфлікту. В цей період відбувається консолідація двох еліт – з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв’язків із Росією та Україною; з іншого – націоналістичної молдавської, яка виступила за незалежність Молдови та зближення її із Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров’ї стале мовне питання.

Після початкової проби сил та «війни декретів», сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Румунії; придністровська – в Радянській столиці. ПМР розраховувала підписати новий союзний договір, проект якого розроблявся в 1991 році, як окремий суб’єкт СРСР. Однак, після провалу ГКЧП в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано.

З цього часу в конфлікт активно втручається 14 російська армія, розміщена в Придністров’ї. Вона являє собою найбільш потужну у військовому відношенні силу конфлікту і виступає на боці ПМР. За допомогою російського озброєння 14 армії придністровська влада здійснює так званий «повзучий путч», витісняючи з лівого берегу Дністра владу центру. У відповідь на такі дії, Кишинів оголошує 28 березня 1992 року введення надзвичайного стану в країні. Конфлікт переходить у фазу відкритого озброєного протистояння.

Друга фаза – з березня по липень 1992 року. Початком війни можна вважати 2 березня 1992 року. У цей день підрозділи молдовської армії і поліції увійшли в місто Дубоссари. Їх метою було перерізати стратегічну трасу Тирасполь-Рибниця, і тим самим розділити республіку на дві частини і знищити її по частинах В цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.  Наприкінці березня 1992 року була  нова спроба перерізати стратегічне шосе. З 6 БТРів, які йшли на позиції ПМР, 5 машин було знищено. У Молдові почали проводити мобілізаційні заходи. До 26 тисяч бійців поліції намічалося поставити під рушницю та ще 60 тисяч резервістів.

В районі м. Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил попали частини 14 армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. В результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в м. Бендери загони молдавської міліції, на що Кишинів відповів наступом.

Битва за Бендери було жорстокою, обидві сторони несли втрати й гинули мирні жителі. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік. Кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ республіканських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії. Молдова почала пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між Президентом Молдови Мірчою Снегуром та Президентом Росії Борисом Єльциним було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.

Війна в Придністров'ї - найбільш «гаряча» фаза Придністровського конфлікту: військові дії між молдавськими військами і силами МВС з одного боку і гвардією невизнаної Придністровської Молдавської Республікою і ополченцями з іншого з 1 березня по 21 липня (7 липня було прийнято рішення про припинення вогню, проте локальні зіткнення тривали) 1992 року в Придністров'ї, що завершилися підписанням перемир'я і заморожуванням конфлікту. У цій фазі Придністровського конфлікту мали місце такі події:  бої в Кочіерах, битва за Бендери та ін.

7 липня в Молдавію прибули повноважні представники президента Росії, за посередництва яких було досягнуто згоди про припинення вогню. Рівно через два тижні, 21 липня 1992 року, в Москві президентами Росії і Молдавії у присутності Ігоря Смирнова було підписано угоду «Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдови». Придністровський конфлікт був заморожений, і в зону конфлікту були введені російські миротворці - всього близько 3100 осіб. Також миротворчий контингент в тому регіоні склали 1200 молдавських і 1200 придністровських військовослужбовців. На сьогоднішній день і в найближчій перспективі остаточний дозвіл Придністровського конфлікту не представляється можливим.

Дані про жертви в конфлікті з обох сторін різняться. Кількість загиблих називається від 950 до 1000 чоловік, близько чотирьохсот з них - мирні жителі. Кількість поранених наближається до цифри чотири з половиною тисячі чоловік. Відносно придністровської сторони, називаються цифри близько п'ятисот загиблих, дев’ятсот поранених і п'ятдесят зниклих безвісти, і це тільки військовослужбовці. Однак у експертів є великі сумніви щодо правдивості цих цифр. На їхню думку, реальні втрати були набагато більше.

Соціальне бродіння в серйозних масштабах, як ми побачили, почалося в 1988 році з боку молдовської еліти, тому в розпалюванні вогню реального протистояння ми можемо звинувачувати саме її. З цього можна робити  висновок, що розпалила конфлікт націоналістично налаштована інтелігенція, а подальший розвиток подій позначалася політичними акціями і військовими діями, і поступово за кермо конфлікту встали політики від обох сторін. Будувати державність на основі політизованої етнічності Придністров'я всупереч молдавської, а по суті румунського націоналізму, навідріз відмовилося та розпочало будівництво власної, принципово анаціональної державності. Вплив на таке рішення надав і поліетнічний склад населення Придністров'я, і специфіка менталітету мешканців цього краю.

Ще одна неодмінна умова перемоги Придністров'я - це підключення до конфлікту 14й російської армії під командуванням генерала Олександра Івановича Лебедя, який вступив на посаду командувача армією в червні 1992 року. Згідно записок ряду офіцерів, генерал Лебедь за час Придністровського конфлікту ні віддав жодного особистого наказу відкривати артилерійський вогонь і строго забороняв стрілянину з гармат без повелінь військового начальства, тим самим прагнучи зберігати мирну ситуацію в регіоні як можна довше. Такі дії можна назвати «позицією збройного нейтралітету». Крім того, Олександр Лебедь офіційно заявив про те, що у військових формуваннях Молдови брали участь румунські офіцери. Хоч 14я армія і намагалася дотримуватися нейтралітету, однак її техніка все ж потрапляла в руки придністровців. Постачання техніки проводилися і до прийняття генералом Лебедем командування над чотирнадцятий армії, до червня цей пост займав Юрій Неткачев.

Третя фаза конфлікту – із моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 до сьогодні – є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. В її основі – погоджені двосторонні заходи із відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями 1992 року гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тут йдеться про побоювання приєднання Молдови до Румунії, які існували в 1990-х роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і в 1994 році НБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, яким Придністров’ю гарантувалися широкі права автономії.

Разом з тим, цілий ряд проблем у відносинах між сторонами залишається без вирішення. Окрім формальної проблеми визначення того, чим же є «спільна держава» Молдови і Придністров’я, існує набагато більш важлива економічна проблема. В Придністров’ї сформувалася специфічна економічна система – гібрид планового господарства та кланового капіталізму, і більшість економічних ресурсів зосереджено в руках незмінного голови держави та його оточення. В Молдові триває перехід до ринкової економіки, при цьому зростає тіньова економіка та панує т.зв. «номенклатурна приватизація» - явище, знайоме для пострадянських республік. Це створює передумови для перетворення Придністров’я на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу, що непокоїть вже зовнішніх акторів, таких як Україна, Росія та ЄС. Політичні чинники тісно переплітаються із економічними.

Існування цих проблем визначало хід конфлікту в третій фазі. Періодично зацікавленими третіми сторонами пропонувалися різноманітні варіанти остаточного врегулювання. З них найбільш відомими є план Козака та план Ющенка.

Роль України у вирішені Придністровського конфлікту

Україна є однією з найбільш впливових держав  у безперервних переговорах з приводу врегулювання придністровського конфлікту. Вона  має значний потенціал, щоб розробити необхідні передумови для забезпечення мирного розв'язання тривалого придністровського конфлікту. Головне питання полягає в тому, як Україна може впливати на врегулювання даного конфлікту, в той час коли, наприклад, Російська Федерація має сфери впливу в регіоні шляхом безпосереднього надання фінансових асигнувань та опосередковано – безкоштовного газу. Незважаючи на ці фактори, Україна, в силу свого географічного положення, може а) посилити контроль по периметру українсько-молдовського кордону; б) підвищити регіональне співробітництво для підтримки інтеграційних механізмів, таких як розвиток Єврорегіону «Дністер»; в) підтримати реформи миротворчої місії; г) стати посередником у переговорах між Кишиневом і лідерами з Тирасполя.

Cеред української політичної еліти є незначний інтерес до придністровського конфлікту, особливо щодо необхідності активної ролі в цьому питанні. Крім того, наявність зацікавленності необов’язково призводить до конкретних дій. Варто відзначити, що у 2005 році Україна була послідовною у підтримці зусиль міжнародної спільноти, спрямованих на вирішення конфлікту. Україна представила, так званий «План Ющенка», в якому містився план дій для вирішення конфлікту.

Нинішня політична еліта в меншій мірі зацікавлена у пошуку вирішень  придністровського питання, обмежуючись загальними заявами, що Україна підтримує територіальну цілісність Республіки Молдова та виступає за досягнення врегулювання конфлікту в рамках переговорів 5 +2. Низьку зацікавленість нинішньої української еліти можна пояснити наступними факторами:

1. Втома від Придністровського питання. Накопичена втома від процесу врегулювання придністровського конфлікту,
2. Питання Придністров’я – не є окремою проблемою на порядку денному. Не важко помітити відсутність придністровського питання серед пріоритетних зовнішньополітичних завдань нинішнього керівництва України. Придністровське питання може з'явитися на порядку денному тільки тоді, коли воно стане невід'ємною частиною порядку денного відносин Україна - ЄС та Україна - Росія.
3. Втрата інтересу до масштабних планів врегулювання конфлікту. Українська політична еліта набула своєрідний «імунітет» щодо розвитку амбітних планів врегулювання конфлікту після провалу «Плану Ющенка.»
4. Лише російський план буде прийнятий. В Україні існує думка, що ключ до врегулювання придністровської проблеми знаходиться в Кремлі, і що Росія ніколи не прийме іншого плану врегулювання, крім того, який пропонує Москва.
5. Врегулювання придністровського конфлікту – не є пріоритетом, навіть, для Молдови. Панує точка зору, що врегулювання придністровського конфлікту не є пріоритетним для самих сторін, які залучені в конфлікт, в тому числі і для Республіки Молдова. У колі українських політиків та дипломатів склалося враження, що врегулювання придністровського конфлікту, навіть, не є пріоритетним, особисто для прем'єр-міністра Республіки Молдови Влада Філата.  

Впродовж останніх років Міністерство закордонних справ України стало двигуном врегулювання придністровського конфлікту, але інтерес до цієї теми знизився після того, як спеціальний представник з врегулювання придністровського конфлікту втратив звання «заступника міністра». Багато з останніх спеціальних представників України з врегулювання придністровського конфлікту сприймають цю позицію як почесне заслання або як транзитну посаду між двома призначеннями на посаду послів. Деякі спеціальні представники сприймали свою роботу в більш вузькому сенсі і фактично запровадили нову посаду – Посла України у переговорному процесі 5 +2 – з ігноруванням інших аспектів врегулювання конфлікту.

Призначення Москвою політика Дмитра Рогозіна як спеціального представника з Придністров'я призвело до ширшого й інтенсивнішого діалогу на офіційному рівні та зміцнило українські позиції в цьому напрямку. Проте ці дискусії залишилися на рівні деяких представників МЗС у зв'язку з тим, що придністровська проблема рідко обговорюються в комітетах українського парламенту.

Утім, придністровська тема, як і раніше, становить великий інтерес для українських експертів із зовнішньої політики і політиків, які працювали в Міністерстві закордонних справ, таких як колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк від опозиційної партії «Батьківщина», або для членів групи дружби Україна-Молдова на чолі з колишнім українським прем'єр-міністром Анатолієм Кінахом, який має молдовське походження.

Насправді, зростання зацікавленості до придністровського конфлікту було помічене на рівні Ради національної безпеки, особливо коли його очолював нинішній депутат українського парламенту Петро Порошенко, беручи до уваги, що за його керівництва був схвалений «План Ющенка». Зокрема, слід відзначити, що офіційний процес демаркації молдавсько-українського кордону почався саме тоді, коли Порошенко був призначений міністром закордонних справ. Інтерес Порошенка до цього питання можна пояснити не тільки його молдовським бекграундом (він провів своє дитинство в місті Бендери), але і бізнес-інтересами його родини в країні.

Однак найбільш яскравим доказом того, що проблема Придністров’я  не належить до пріоритетних для українського політичного істеблішменту, був той факт, що упродовж кількох років було неможливо зібрати і провести засідання РНБО, цілковито присвячене цій проблемі.

Перспективи вирішення придністровського конфлікту    

Перспективи вирішення Придністровського конфлікту залежать від взаємодії цілого комплексу зовнішніх і внутрішніх факторів. На думку деяких дослідників, головною перешкодою у вирішенні Придністровського конфлікту є слабкість молдавської демократії, ідеї молдавської державності в цілому.

Разом з тим, багато хто усвідомлює, що «... унікальність цього конфлікту полягає в першу чергу в тому, що він не є міжнаціональним, міжетнічним. Він організований за зовсім іншим принципом. Характер конфлікту традиційно описують як протистояння російськомовного регіону з націоналістичною Молдавією. Однак межа між ПМР і Молдавією - це не межа між російськомовним і  молдавськомовним (румуномовним) населенням. Третина населення Придністров'я - молдавани за етнічним походженням,  російського населення там не більше. Велика російськомовна меншина (за різними підрахунками становить від чверті до третини всіх громадян) живе і в самій Правобережній Молдавії і ні в якій мірі не є придністровської "п'ятою колоною". Росіяни і російськомовні в Молдавії не відчувають себе причетними до Придністров'я, а дуже багато хто навіть не симпатизують йому, про що свідчать соцопитування. Придністровські молдавани ж проявляють себе такими ж переконаними прихильниками державності ПМР, як і дві інші третини її населення (росіяни та українці). Всі три мови - молдавська (румунська), російська та українська - є в ній державними ».

З моменту виникнення Придністровської проблеми, як для громадського обговорення, так і в якості робочих документів в переговорному процесі, були запропоновано незліченна безліч «особливих юридичних статусів», федеративних і конфедеративних моделей та інше.

Слід, однак, відзначити, що на офіційному рівні навіть не робилися спроби оцінити пост конфліктну життєздатність об'єднаної країни, в залежності від пропонованої моделі об'єднання.

Унітарна основа вирішення конфлікту

На думку деяких дослідників, єдиний вихід з придністровської кризи - це його вирішення на основі існуючої Молдавської Конституції, яка проголосила Республіку Молдова унітарною державою. Вони вважають, що в ході переговорів необхідно домогтися такої внутрішньої організації об'єднаної країни, яка в не надто віддаленому майбутньому призведе до утворення і консолідації молдовського громадянської нації. Додатково, формула об'єднання країни не повинна залишати можливості для передбачуваного провокування рецидивів сепаратизму ззовні.

З цього вони роблять висновок, що оптимальна формула вирішення Придністровського конфлікту зовсім не повинна передбачати збереження такої окремої одиниці (суб'єкта федерації, автономії, повіту) як «Придністров'я», а в якості наочного прикладу наводять АТО Гагаузія.

Об'єднана Молдова, на їх погляд, має бути поділена по географічно-економічним критеріям на 5-7 повітів (при збереженні Гагаузькій автономії), до складу яких повинні увійти окремі сегменти Придністров'я. На перехідний період мовна політика могла б бути віддана на відкуп кожного окремо взятого населеного пункту. Подібна модель здається крамольною, радикальною та інше., але деякі стверджують, що вона абсолютно не суперечить принципу забезпечення прав кожного окремо взятого індивідуума в децентралізованій демократичній державі з розвиненим місцевим самоврядуванням.

Не можна не визнати логіку в такій спроби вирішення конфлікту, проте придністровська сторона не згодна навіть обговорювати цієї пропозиції, що, ставить під сумнівом ідею унітарної Молдавської держави. Не кажучи вже про те, що в Молдавії ще немає досвіду демократичної децентралізації влади, а місцеве самоврядування перебуває лише в самому зародку.

Крім того, навіть якщо і вдасться якимось неймовірним і фантастичним чином досягти вирішення конфлікту на такій основі (унітарної) - навряд чи вдасться підтримати статус-кво досягнутого перемир'я, так як безглузда ідея про поділ країни на повіти сколихне знову суспільство і відновить протистояння.

Конфедеративна основа вирішення конфлікту

У Меморандумі 1997 року, в якості формули вирішення конфлікту, було зафіксовано поняття «спільної» держави. Аналіз конкретних положень Меморандуму, призводить до єдиноможливого висновку, - сам зміст Меморандуму, так само як і формула «спільної» держави передбачали конфедеративні відносини між Республікою Молдовою і Придністров'ям.

Тирасполь розуміє під  конфедерацію - союз двох рівноправних і суверенних суб'єктів міжнародного права. При цьому ПМР готова делегувати Кишиневу лише деякі повноваження, які вона вважатиме необхідними, наприклад, у галузі оборони, інфраструктури, економічного законодавства, при збереженні власної валюти, окремого бюджету, громадянства та ін

Кишинів, навпаки, вважає, що спільна держава означає «єдина держава», і згоден лише на надання Придністров'ю певної автономії.

Слід зазначити, що ідея конфедералізаціі Молдови не має будь-яких шансів на втілення в життя через різні позиції сторін у цьому питанні.

До того ж, навіть якщо і вдасться досягти такої угоди, навряд чи воно буде життєздатне. До того ж, немає прецедентів які підтверджували б правильність такого підходу.

Федеративна основа вирішення конфлікту

Виходячи з попереднього аналізу, федеративна основа вирішення конфлікту, залишається, на наш погляд, єдино прийнятним варіантом. Природно, при задоволенні вимог і Кишинева і Тирасполя.

Зрозуміло, вихідною точкою для федералізації Молдови не повинен служити так званий «меморандум Козака», оскільки лише нагадування про нього викликає на обох берегах Дністра політичну алергію.

Основою федералізації Молдови повинна послужити модель вже існуючих держав з федеративним устроєм (Німеччина, Австрія, Росія), або ж модель унітарних держав з високим ступенем автономізації територій (Іспанія).

Придністров'я і Гагаузія могли б стати автономними утвореннями у складі Республіки Молдова з усіма класичними атрибутами повноважень центру і автономних утворень: єдина зовнішня політика, єдина валюта, єдина армія, єдиний бюджет. Разом з тим, автономні утворення можуть отримати повну свободу в питаннях формування місцевих бюджетів, в питаннях культури, освіти, вибору пріоритетів зовнішньоекономічних зв'язків та ін

В Єдиній Об'єднаної Молдові залишається одна державна мова - молдавська (румунська), а російська мова залишається мовою міжнаціонального спілкування. У Придністров'ї державними мовами залишаються молдавська, російська та українська, в Гагаузії - гагаузька, молдавська та російська. Ці положення необхідно закріпити в Конституції Республіки Молдова.

У Конституції також необхідно закріпити право автономних утворень на вихід зі складу Республіки Молдова в разі втрати останньої своєї незалежності, в тому числі в разі її об'єднання з іншою державою. Рішення про вихід має бути прийняте шляхом референдуму.

Кожна з автономних утворень може мати свою Конституцію, яка не повинна суперечити Конституції Республіки Молдова.

В адміністративному відношенні Республіка Молдова повинна бути розділена на райони. Для забезпечення гарантій участі представників автономних утворень в республіканських органах державної влади необхідно реорганізувати Парламент в двопалатний (Палата депутатів і Сенат). Вибори до Палати депутатів необхідно проводити по одномандатних округах за кількістю обраних депутатів , організованих по всій території Республіки Молдова, включаючи автономні утворення, з приблизно рівною кількістю виборців, а в Сенат - по одномандатних округах, рівною кількості адміністративних районів (близько 50) .

Цивілізований поділ

Залишається ще один спосіб вирішення придністровського конфлікту - цивілізоване поділ, по прецеденту Чехословацької Республіки, яка в 1992 році розділилася на Чеську Республіку та Словацьку Республіку.

Яким би неприйнятним ні здавався такий спосіб, він цілком логічний, оскільки Республіка Молдова не може вічно перебувати в «підвішеному» стані, з наявністю невирішеного конфлікту, який не сприяє її розвитку. Правда, рівень політичної культури правлячого класу, так і опозиції, не дає підстав вважати, що такий варіант можливий.