Косовская война — вооружённый конфликт, вспыхнувший в апреле 1996 года между албанскими сепаратистами и Союзной Республикой Югославией. Боевые действия начали косовские албанцы, стремившимися к независимости Косова и Метохии. В марте 1999 года в конфликт вмешалось НАТО, начавшее бомбардировки СРЮ. В июне 1999 года, согласно Военно-техническому соглашению, подписанному представителями НАТО и югославской армии в Куманове, контроль над краем перешел к силам КФОР. Произошел массовый отток неалбанского населения (сербов, черногорцев и цыган) и многочисленные преступления против тех из них, кто остался в крае. 17 февраля 2008 года косовские албанцы провозгласили независимость Косова и Метохии.
История
Вооруженные акты насилия против полиции и гражданского населения со стороны албанских сепаратистов начались в Косове с начала 1996 года, а 28 февраля 1998 года Армия освобождения Косова (АОК) провозгласила начало вооруженной борьбы за независимость края. В конце февраля-начале марта 1998 года, в ответ на ряд нападений боевиков АОК на полицейских в Косово, силы безопасности Югославии атаковали ряд селений в районе деревни Дреница в центральном Косове. В ходе операции был убит один из лидеров АОК Адем Яшари, а также ещё 82 местных жителя, включая не менее 24 женщин и детей. Этот инцидент привлёк внимание международной общественности к конфликту и стал причиной его интернационализации.
Конфликт в Косове сопровождался систематическим нарушением прав человека и к осени 1998 года стал причиной около 1000 жертв и появления более 230 000 беженцев среди гражданского населения региона.
На протяжении всего 1998 года страны НАТО усиливали давление на Белград с целью вынудить его прекратить военные действия в Косове и Метохии. 23 сентября 1998 года Совет безопасности ООН принял резолюцию под номером 1199, призывающую стороны к прекращению огня. 24 сентября НАТО приступило к планированию воздушной кампании против Югославии, чтобы принудить Белград к миру. 13 октября Совет НАТО отдал приказ о начале операции в течение 96 часов. Югославские власти уступили и 15 октября под эгидой НАТО было заключено перемирие в Косове, предполагавшее отвод югославских армейских частей в места постоянной дислокации. Перемирие вступило в силу 25 октября. Мониторинг перемирия НАТО осуществляло в рамках операции «Eagle Eye». По мнению сербской стороны, во время данной операции велась разведка состояния и позиций югославской армии.
Однако перемирие оказалось неэффективным, насилие над мирным сербским и албанским населением продолжалось. В январе 1999 года югославские армия и полиция возобновили операции против сепаратистов.
Непосредственным поводом для вмешательства НАТО в конфликт стал инцидент в Рачаке, когда во время атаки на удерживаемую боевиками Армии освобождения Косова деревню югославские силы по утверждениям западных наблюдателей казнили 45 албанцев. Югославские власти утверждали, что албанцы в Рачаке погибли в бою. 30 января НАТО пригрозило авиационными ударами по территории СРЮ, в случае, если её руководство продолжит отказываться от переговоров с косовскими лидерами.
В феврале под эгидой Контактной группы (страны НАТО и Россия) прошли переговоры между югославскими властями и косовскими албанцами в замке Рамбуйе под Парижем. Переговоры закончились безрезультатно. 18 марта США и Великобритания представили на рассмотрение проект урегулирования, предусматривавший полную политическую автономию края, ввод войск НАТО на его территорию и вывод оттуда югославской армии и сил МВД. Кроме того, в проект соглашения был включён пункт об утверждении окончательного статуса Косово спустя три года «волей народа», что для югославской делегации было неприемлемо. Также, вывод югославских сил расценивался сербами как сдача края албанским сепаратистам. Проект был принят албанской стороной, но отвергнут югославской и Россией. 23 марта югославская делегация согласилась принять политическую часть предложения, но отказалась позволить войскам НАТО занять Косово и Метохию. В тот же день вечером НАТО приняло решение начать военную операцию, чтобы заставить Югославию принять проект целиком.
ООН внимательно отслеживала ситуацию в Косове и Метохии, однако её санкции на интервенцию не последовало. Резолюция ООН, осуждавшая действия НАТО как агрессию, собрала только три голоса «за» (Россия, Намибия и КНР) при голосовании в СБ ООН. С другой стороны, критики интервенции полагают, что военные действия НАТО против суверенной страны — Югославии — без санкции Совета Безопасности ООН явились нарушением устава ООН и международного права.
Вступ:
Балканському півострову властиве суперечливе поєднання сучасності з минулим, що веде до появи соціально-економічної й політичної багатоукладності, загострення й накладення один на одного різнорідних конфліктів, зрештою відбуваються процеси перерозподілу кордонів і утворення нових незалежних держав. Саме на Балканах проходить найбільш нестійка, розмита межа між християнською та мусульманською цивілізаціями, для якої характерно нестабільність, висока конфліктність різних етносів, конфесій. Міжетнічні та релігійні конфлікти на Балканах найчастіше не визнають державних кордонів, втягуючи у себе інші, небалканські країни й міжнародні організації, що частково підтверджує концепцію „цивілізаційного розлому” С. Хантінгтона. Для сучасних Балкан характерними лишаються політична напруженість у взаємовідносинах між країнами, тривалість міжетнічних суперечок, тенденція активізації національно-радикалістських рухів.
Головними центрами напруги на Балканах, у Європі в цілому стали в 90-і роки Боснія й Косово. Умиротворення цих районів зажадало втручання багатьох держав, міжнародних організацій, включаючи сили НАТО. У цьому випадку мали місце не тільки європеїзація Балкан, але й балканізації Європи. Зрозуміло, що політики й науковці задаються питанням, наскільки тривким виявиться тендітний мир, підтримуваний Дейтонскими угодами, і чи не постигне їх доля Версальського договору?
Перебіг подій протягом останніх десятиліть на Балках необхідно розглядати, по-перше, з точки зору взаємодії як доцентрових, так і відцентрових тенденцій, що проявлялися упродовж XX ст. – на початку ХХІ ст; по-друге, в контексті змін геополітичної ситуації в світі; по-третє, з урахуванням специфіки політико-економічних відносин і міжнаціонального розвитку в даному регіоні.
Сучасні Балкани являють собою зону стратегічного контролю, де зіштовхуються інтереси великих держав, адже їх геополітична позиція (розташування на стику трьох континентів та вихід до Адріатичного, Чорного, Егейського і Іонічного морів) надає широкі можливості геостратегічного співробітництва. Як і кілька століть тому, за панування у цьому регіоні йшли війни, так і сьогодні точиться боротьба через економічні та політичні інтереси. Наявність у цьому регіоні практично найбільшого сховища в Європі корисних копалин – гідротермальні родовища свинцево-цинкових руд, міді, сурми, молібдену завжди робили цей регіон одним з основних центрів тяжіння для держав Заходу. Наразі ж підступи до Середземноморсько-Чорноморського басейну стають стратегічно ще більш значимими з погляду доставки енергоресурсів. Зовнішньополітичні зусилля Євросоюзу спрямовані на утвердження себе в якості потужного регіонального гравця. Присутні тут інтереси, а відтак і важелі впливу й Північноатлантичного альянсу. На часі остаточно сформувалися позиції всіх ключових геополітичних гравців у регіоні – ЄС, США та Росії. Дезінтеграційні процеси, що відбуваються останніми роками у балканському регіоні, є геостратегією США, які прагнуть не допустити інтеграцію балканських країн в європейські структури, а відтак – і контролю з боку ЄС над балканським регіоном. З іншого боку, США прагнуть „витіснити” звідси Росію, для якої Балкани – єдиний регіон за російськими межами, де її зовнішня політика традиційно не тільки враховувала етнічний і релігійний фактори, а й ефективно використовувала їх. Для США важливо не тільки послабити позиції Росії на Балканах, але й „подарувати” Європі довгострокове вогнище напруги, що унеможливить перетворення ЄС на потужний геополітичний центр сили.
Свого часу економічна й військово-політична міць Радянського Союзу була основним стримуючим чинником проти будь-яких спроб перегляду світоустрою, що склався після Другої світової війни, забезпечуючи баланс сил і інтересів провідних світових країн. Розпад СРСР став поштовхом для ланцюгової реакції „етнічного ренесансу” в Югославській федерації.
Внаслідок дроблення федеративного простору утворилися міні-держави, у більшості яких наразі відсутня стабільність політичних інститутів, що забезпечують демократичний розвиток; не вирішені питання взаємин титульних націй і національних меншин та питання дотримання прав людини; в ряді країн втрачена частина політичного суверенітету й установлені протекторати в різних формах. Внутрішня ситуація в кожній із країн колишньої Югославії, як і раніше, впливає на міжетнічні відносини на всім постюгославському просторі і на регіональну стабільність. Сьогодні комплекс відносин між країнами балканського регіону не вичерпується питаннями дотримання принципу непорушності кордонів, порушенням прав і свобод людини. На Балканах значну роль відіграють і такі фактори, як історична пам’ять, введення в дію законів, що обмежують громадянські і політичні права недомінуючих етноспільнот і т.д. На масову свідомість балканських народів дотепер впливає відчуття історичної несправедливості, що виявилося в поділі націй, урізуванні території країни. Ці настрої іноді підігріваються офіційними й академічними колами, засобами масової інформації всередині самих країн. Загреб і Белград об’єктивно є не тільки „історичними суперниками”, а й політичними опонентами, а Боснія й Герцеговина – своєрідною „точкою дотику” їхнього впливу. Македонія й Косово залишаються головними „проблемними країнами” в регіоні.
Причини конфлікту:
Етнічний конфлікт у Косово, краї, який у середні віки був частиною сербської королівства, йде корінням в XIV століття. Мусульмани-албанці тоді складали меншість населення. Після знаменитого бою з турецькою армією 15 червня 1389 на Косовому Полі (поблизу Приштини), в якому сербський князь Лазар був убитий, а його військо зазнало поразки, Косово відійшло до Османської імперії. Серби почали залишати область, албанці - активно заселяти її. До 1912 року, коли Белград відвоював Косово, їх було близько 60 %, в 1961 р. - 81,6%; у 1981 р. - 90 %. Одна з причин - більш висока народжуваність серед албанців, інша - економічне становище району спонукало сербів мігрувати у свій "центр".
У 1943 році Косово було окуповано німцями, які підтримували сепаратистські устремління албанців. Приєднанню краю до Албанії завадила Радянська Армія, чия перемога привела до влади в Югославії комуністів на чолі з Тіто. Останній проводив політику "сербізаціі" Косово, але все ж в 1974 році край отримав автономію у складі Югославської Федерації.
Після смерті Тіто в 1981-му в Косово почалися демонстрації і заворушення з вимогою незалежності. Націоналіст Слободан Мілошевич, ставши в 1989 році президентом Сербії, "переписав" конституцію, фактично ліквідувавши косовську автономію. У липні 1990 м. Белград розпустив в краї всі місцеві владні структури.
Новий основний закон Сербії, який набув чинності 28 вересня 1990, відновив верховенство республіканських законів над крайовими на всій території республіки. Косово була залишена територіальна та культурна автономія (див. додаток 1).
Суб'єкти конфлікту:
Серед них виділялися 5 основних груп. Ядро першої, самої радикальної частини склали США і Великобританія в особі Білла Клінтона і Тоні Блера. Шляхом численних фальсифікацій саме вони навмисно і спеціально ініціювали і розв'язали безпрецедентну в післявоєнній історії Європи яскраву карально-виховну акцію проти «антидемократичного» режиму Президента Союзної Республіки Югославія (СРЮ) Слободана
Мілошевича, нібито «автора», головного «Натхненника» і «винуватця» так званих «етнічних чисток», «геноциду» проти албанської більшості в краї Косово, спокій в якому раніше десятиліттями трималося на силі і на авторитеті Йосипа Броз Тіто.
Другу, більш спокійну, «помірну» і менш впливову групу утворили чотирнадцять держав Європейського Союзу (тут особливо виділяються Франція і Німеччина), що знаходився на той момент на історичному роздоріжжі і потребував підвищення статус-кво на міжнародній арені У самому епіцентрі третьої групи, спочатку виступала виключно за мирне, дипломатичне врегулювання ситуації в Косово при безпосередній участі тільки під егідою Організації Об'єднаних Націй, виявилася Росія, історична панслов'янська місія якої протягом багатьох століть полягала в заступництві і захисту християнських народів Балканського півострова.
До четвертої групи примкнули ті каїни, які вирішили не брати безпосередню участь у військовій операції та під час «озброїлися» лише правильним статусом спостерігача, що не ускладнивши при цьому політичні відносини з США, ЄС та НАТО - Польща, Чехія, Угорщина та ін.
П'ята «конфліктна» група - власне ті, заради спокою і безпеки яких на словах померло багато людей - серби і косовські албанці, чиї реальні національні інтереси тоді непомітно «випали» із загального контексту. На
перший же план знову стрімко вирвались зіткнення і суперництво ідей Заходу і Сходу, сутичка і хитросплетіння інтересів окремих держав і груп, держав регіональних політичних і блоків.
Хід подій:
У відповідь на ці кроки в Косово було створено "паралельний уряд", яке прийняло власну конституцію і оголосило про невизнання сербського керівництва. У 1991 році в Косово був проведений нелегальний референдум, що схвалив незалежність Косово. Президентом невизнаної (у той час) "Республіки Косово" обрали Ібрагіма Ругову. (Ібрагім Ругова, поміркований політик, поет, лідер найбільшої косовської партії "Демократична ліга", який зробив ставку на ненасильницьку боротьбу з Белградом) (див. додаток 2).
Для боротьби за незалежність у 1996 році була створена "Визвольна армія Косово" (ОАК).
У 1998 році міжетнічний конфлікт переріс у кровопролитні збройні зіткнення. 2 вересня 1998 президенти Росії і США Борис Єльцин і Білл Клінтон виступили із спільною "Заявою щодо ситуації в Косово": "Мілошевич як президент Югославії зобов'язаний покласти край всім репресіям, спрямованим проти мирного населення Косово. Албанські збройні угруповання повинні негайно припинити свої акції. .. "
Рада НАТО 9 вересня 1998 затвердив план військового втручання в косовський конфлікт.
19 березня 1999 на переговорах між Заходом і Югославією в Рамбуйє (Франція) серби відмовилися підписати мирну угоду з албанцями. Тим самим Белград проігнорував ультиматум, пред'явлений йому ключовими західними державами. Після цього війна стала практично неминучою.
Без санкції ООН 24 березня 1999 почалася військова операція НАТО під назвою "Союзницька сила", що тривали до середини червня 1999 року, коли було завершено виведення югославських військ. Відповідно до резолюції номер 1244 РБ ООН від 10 червня 1999 центральна роль у мирному процесі була закріплена за ООН та її Радою Безпеки, а в краї були розгорнуті громадянська Місія ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово (МООНК) і Сили для Косово (КФОР ) чисельністю 16,5 тисячі військовослужбовців.
Починаючи з 1999 року, на грунті етнічних конфліктів між сербами і албанськими сепаратистами край залишило понад 200 тисяч сербів.
Косовське врегулювання не раз виносилося на порядок денний засідань Ради Безпеки ООН.
21 червня того ж року представники НАТО і АОК домовилися про роззброєння албанських бойовиків.
7 лютого 2000 в Косово миротворці зіткнулися з екстремістами загинули сім сербів, на інший день - ще троє.
У травні 2001 року глава МООНК (Місії ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово) затвердив "Конституційні рамки тимчасового самоврядування в Косово", в яких закріплений порядок формування загальнокрайової структур влади. Відповідно до цим документом 17 листопада 2001 відбулися перші вибори в Асамблею (парламент) Косово. Ібрагім Ругова оголосив про свою перемогу на загальних виборах закликав світову спільноту визнати Косово суверенною державою.
14 жовтня 2003 під тиском Євросоюзу та цивільної місії ООН в краю керівники Сербії і Косово провели у Відні прямі переговори, які результату не принесли.
10 грудня 2003 спеціальний представник Генерального секретаря ООН
Харрі Холкері оприлюднив свій план "Стандарти для Косово". Згідно з цим документом, до середини 2005 року необхідно провести переговори про остаточний статус провінції. План передбачає вирішення таких питань, як безпека, повернення біженців, створення в краї стійкої економіки.
Результати подій в Косово:
На проведеному у Вашингтоні 2 листопада 2005 засіданні Контактної групи (КГ) на рівні заступників міністрів закордонних справ були затверджені "Керівні принципи" з вироблення майбутнього статусу Косово. Документ зафіксував пріоритет переговорного рішення, керівна роль Ради Безпеки ООН на всіх етапах статусного процесу, розгляд всіх статусних опцій за винятком розділу Косово, а також повернення ситуації в краї до періоду до 1999 року та об'єднання з іншими територіями.
Одним з факторів, який впливає на вироблення рішення про статус краю, стала конституція Сербії, прийнята в результаті загальнонародного референдуму 28-29 жовтня 2006 року. У її преамбулі міститься положення про те, що Косово є невід'ємною частиною Сербії.
31 січня 2006 на засіданні контактної групи по Косову на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву, згідно з яким «при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взяти до уваги характер косовської проблеми, яка оформилася в результаті розпаду Югославії, що послідували за цим конфліктам, етнічних чисток і подій 1999 року, а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням на основі резолюції ООН 1244 ». Міністри висловилися за необхідність зробити всі зусилля для досягнення домовленості по Косову вже в 2006 році. Росія виступила проти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Були узгоджені три основних принципи переговорів: Косово не може бути повернуто під управління Сербії, не може бути розділене і не може бути приєднано до іншої держави. Главою міжнародних посередників щодо врегулювання проблеми Косова призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі.
"План Ахтісаарі" передбачав так звану "підконтрольну незалежність" для Косова, що мала на увазі відділення краю від Сербії і тривала присутність в ньому міжнародних організацій. Активна роль в плані Ахтісаарі відводилася НАТО.
Після смерті в 2006 році Ібрагіма Ругови президентом був обраний Фатмір Сейдіу, а прем'єр-міністром знову став колишній польовий командир АОК - Агім Чеку.
Переговори про статус Косова між сербами і косовськими албанцями почалася 20 лютого 2006 в Відні за посередництва спеціального представника генерального секретаря ООН Марті Ахтісаарі. Албанська позиція полягала у вимозі надати Косову повної і беззастережної незалежності. Сербія розраховувала зберегти хоча б формальний контроль над Косово і наполягала на тому, щоб косовським сербам у місцях компактного проживання було надано самоврядування в питаннях охорони здоров'я, освіти, юридичної та соціальної служби, а також питаннях безпеки.
У жовтні 2007 року, за місяць до закінчення терміну переговорів голова уряду Сербії Воїслав Коштуніца заявив: «... Косово і Метохія не може бути трофеєм НАТО, і поки існує статут ООН, міжнародно-визнані кордони Сербії залишаться незмінними.
C 9 січня 2008 уряд Косова очолив Хашим Тачі, в минулому польовий командир Армії визволення Косова (підозрюваний у сприянні викраданням мирних сербських громадян для подальшого продажу їх внутрішніх органів в клініки Європи та Америки).
На екстреному засіданні РБ ООН прихильники незалежності Косово опинилися в меншості. Після завершення тривав більше трьох годин за зачиненими дверима засідання РБ ООН, скликаного Сербією і Росією, постпред РФ в ООН Віталій Чуркін повідомив про те, що лише п'ять держав (США і Європейського Союзу) з 15 членів РБ висловилися на підтримку визнання "плану Ахтісаарі" , що наділяє сербський край статусом незалежності за етнічним принципом.
17 лютого 2008 Парламент Косова в односторонньому порядку оголосив про незалежність від Сербії і про формування суверенної держави Республіка Косово. Однак, згідно з конституцією Сербії, парламент краю не володіє необхідними для відділення повноваженнями, тому оголошення незалежності нелегітимно, і Косово як і раніше входить до складу Сербії як автономний край Косово і Метохія.
На думку урядів США і деяких держав ЄС, ситуація в Косово є унікальною і визнання його незалежності не повинно бути прецедентним для інших самопроголошених утворень. В якості обгрунтування унікальності Косово держсекретар США Кондоліза Райс назвала комбінацію наступних факторів: загальний контекст розпаду Югославії, етнічні чистки та злочини щодо цивільного населення Косово і тривалий період перебування краю під управлінням адміністрації ООН.
З точки зору Сербії і невизнаних відділення держав, статус Косова на даний момент - автономний край Сербії, в односторонньому порядку заявив про свою незалежність, визнаний деякими країнами самостійною державою і отримує військову підтримку військами НАТО, які протидіють відновленню територіальної цілісності Сербії і встановленню конституційного ладу на території Косова і Метохії.
18 лютого 2008 Афганістан, Тайвань і ряд європейських країн першими визнали незалежність Косова. Першою таке рішення ухвалила Франція, а потім до неї приєдналися Великобританія, Італія та Німеччина. У той же день незалежність Косова визнали в США. У той же час проти визнання незалежності краю виступила Іспанія, а також Кіпр, Греція, Словаччина, Румунія, Китай та Росія.
1 грудня 2009 в міжнародному суді в Гаазі почалися слухання про законність одностороннього проголошення незалежності Косово. 22 липня 2010 Міжнародний суд ООН визнав законність рішення влади Косово про проголошення незалежності від Сербії.
23 липня 2010 Уряд України зробило офіційну заяву, про те, що «Не визнає незалежності Косова».
7 квітня 2011 за підсумками що відбувся в парламенті голосування президентом Республіки Косово обрана Атіфете Яхьяга А. Яхьяга займатиме пост глави Косово до 2012 року - до прямих виборів президента.
Перспективи врегулювання конфлікту:
По-перше, справа стосується взагалі зав'язки конфлікту і втручання в нього інших країн. Як альтернативний варіант – дати ворогуючим сторонам самим розібратись у проблемі, а не скористатись ситуацією для реалізації власних планів та інтересів. По-друге, як перспективний варіант можливе було б невизнання незалежності Косово. Адже це створило підґрунтя для інших подібних конфліктів і показало зразок виходу із ситуації. Тобто таке рішення проблеми створило для сепаратистів в усіх куточках світу базу для аргументації своєї незалежності.
Роль України у Косовському конфлікті:
В 1994 році перший загін миротворців-правоохоронців МВС України вирушив до охопленої війною Югославії задля встановлення миру та врегулювання кривавого конфлікту. Вони першими проклали шлях до участі працівників міліції України у цій благородній справі.
Україна стала незалежною і, як самостійна держава, повинна була формувати свою внутрішню та зовнішню політику. Адже не секрет, що всіх перших миротворців в Югославії ототожнювали з росіянами. Треба було заявити, що є держава Україна, що це миролюбна держава, що її правоохоронці високопрофесійні і можуть виконувати завдання поставлені світовим співтовариством.
Шлях становлення миротворчого руху правоохоронців з України нерозривно пов'язаний з Національною академією внутрішніх справ. В 1994 році перші тестування кандидатів і перші підготовчі збори проводились на базі Української академії внутрішніх справ. З того часу жоден миротворець не направляється до місії без відповідної підготовки та навчання у Спеціальному миротворчому центрі НАВС.
Якщо зробити невеликий історичний відступ, то ми побачимо, що розвиток миротворчого руху відбувався поступово. 1994-1996 роки можна назвати роками його становлення. В ці роки керівництвом держави було сформована відповідна доктрина про участь України у миротворчих операціях, а українські миротворці показали себе як відповідальні високопрофесійні поліцейські.
1996-2000 роки Україна утверджувалась як миротворча держава на міжнародній арені. Прикладом тому можна назвати такі факти. У 1996 році вперше кількість працівників органів внутрішніх справ, приймаючих участь у миротворчих операціях перевищила 40 осіб. В 1997 році наші миротворці вперше відбули до Анголи. В 1998 році українських правоохоронців запрошують до участі в місії ОБСЄ у Косово. У 1999 році кількість миротворців-правоохоронців збільшується до 100 осіб у різних країнах та місіях. У 2000 році як знак визнання високого професіоналізму поліцейського персоналу України у миротворчій діяльності нам пропонується направити перші спеціальні миротворчі підрозділи до Косово.
Такі миротворчі підрозділи знаходяться в Косово і до сьогодні. Кінологічний миротворчий підрозділ, який було направлено до Косово у 2000 році є єдиним у світі формуванням подібного типу і, як свідчать результати його діяльності, він є ефективним і дієздатним.
Високу оцінку отримав Спеціальний та Кінологічний миротворчі підрозділи. Під час масових заворушень у Косово у березні 2004 року працівники підрозділу діяли професійно та рішуче, не понесли втрат серед особового складу та техніки, за що на ім'я Міністра внутрішніх справ керівництво місії ООН в Косово направило листа з подякою.
Починаючи з 2000 року участь України у миротворчий діяльності розширюється з року в рік. У 2001 році українські миротворці вперше прибули до Східного Тимору. У 2002 році до Конго. У 2003 році Україні було запропоновано взяти участь у першій миротворчий місії Європейського Союзу у Боснії та Герцеговині і вперше українські правоохоронці почали працювати у місії ЄС. У 2004 році до Ліберії та місії ОБСЄ у Македонії. Це визнання великого професіоналізму наших працівників та їх відповідального ставлення до виконання своїх завдань. У 2005 році наші миротворці відбули до місій ООН у Судані. У 2009 році вперше наші миротворці відбули до місій ООН у Кот-Д’Івуарі.
Як бачимо, зараз Україна один з лідерів миротворчого руху у світі, і ми можемо цим пишатися. На сьогодні кількість миротворців з України становить 236 працівника і вони працюють у восьми країнах світу. Нещодавно МВС України отримало запрошення від Секретаріату ООН про направлення миротворців до місії ООН на Гаїті.
Знаменним є й те, що керівництво Держави все більше уваги приділяє питанням миротворчої діяльності та участі у ній працівників міліції. Щорічно 29 травня у відповідності до Указу Президента України від 30.04.2003 року в Україні святкується „Міжнародний день миротворців Організації Об'єднаних Націй”. Тільки у 2004 році Президентом України підписано Укази „Про направлення миротворчого персоналу для участі у миротворчий місії ООН у Ліберії”, „Про направлення миротворчого персоналу до місії Європейського Союзу у Македонії” та „Про День вшанування учасників бойових дій на території інших держав”, який щорічно святкуватиметься 15 лютого.
Керівництво МВС України розглядає питання участі працівників органів внутрішніх справ України у міжнародних миротворчих операціях, як одне з найважливіших завдань та пріоритетних напрямків діяльності МВС.
Висновки:
Таким чином, сучасні Балкани характеризуються комбінацією як колишніх проблем (міжетнічна напруженість, суперечки через кордони, тероризм, торгівля наркотиками й зброєю), так і нових, що виникли внаслідок воєнних конфліктів (біженці, вимушені переселенці; гуманітарні проблеми, масове безробіття тощо). Серйозною перешкодою на шляху їхнього розв’язання є:
- відсутність договірно-правової бази з регулювання міжетнічних відносин;
- застосування недемократичних методів у розв’язанні протиріч між сторонами конфлікту;
- домінування політичних інтересів над правовими нормами.
Станом на 18 лютого 2008 Афганістан, Тайвань і ряд європейських країн першими визнали незалежність Косово. Першою таке рішення ухвалила Франція, а потім до неї приєдналися Великобританія, Італія та Німеччина. У той же день незалежність Косова визнали в США. Україна належить також до тих країн, що визнали незалежність. У той же час проти визнання незалежності краю виступила Іспанія, а також Кіпр, Греція, Словаччина, Румунія, Китай та Росія.
Список використаної літератури:
- Валуев А.В. Новая внешняя политика и дипломатия Великобритании: испитание Косовским кризисом (1998 – 1999 гг.).
- Волков В.К. Новый мировой порядок и балканский кризис 90-х годов. - Новая и новейшая история. 2002. № 2. С. 80 – 86.
- Гуськова Е. Вооруженные конфликты на территории бывшей Югославии (хроника событий). - Москва 1999 г.
- Історія участі українських МВС в миротворчих операціях. - [Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/tslc/smc/history.php].
- Искендеров П. Косово: исторические аналогии и сегодняшние вызовы.
- Кашников Б. Моральные ограничения войны. - Под ред. Б. Коппитерса, Н. Фоушина, Р. Апресяна. - М.: Гардарики, - 2002 г.
- Клименко З.В. Югославский кризис и его международные последствия. - Мировая политика и международные отношения на пороге нового тысячелетия, выпуск № 104. - Под ред. М.М. Лебедевой. - М.: Московский общественный научный фонд; "Издательский центр научных и учебных программ". -156 с.
- Косово: Хроніка конфлікту. Віче: журнал Верховної Ради України №5, 2008 р. - [Режим доступу: http://www.viche.info/journal/867/ ].
- Романенко С. Косово: история, характер и динамика конфликта. - М., 2009.
- Украина пообещала Сербии не признавать Косово. Українські новини від 2.08.2010 р. – [Режим доступу: http://podrobnosti.ua/power/2010/08/02/705518.html].
- Улунян А. Особенности общественно-политического развития «албанского мира» Косово. - Сборник «Конфликт в Косово и международная безопасность». - М., 2009 г.
