Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко і реалізму.
Передісторія[ред. • ред. код]
На межі XVI i XVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості. Виникли нові, відповідні часові світовідчуття.Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.
Козацтво як явище історії та культури[ред. • ред. код]
Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні. В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них вирували і людські цінності козаків. Історичний образ козака став складовою Великого герба України. Тому знання і розуміння людьми цього матеріалу має велике виховне значення для громадян української держави, яка торує свій шлях у двадцять перше століття. В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а згодом Гетьманщини та царської Росії. Реєстрове козацьке військо створювалось урядом Речі Посполитої з метою поширення влади на Запорозьку Січ (розкол і ослаблення козацтва, бо в ряди реєстровці записували переважно заможних козаків). Збільшення чисельності реєстрових козаків (удвічі) і отримання ряду привілеїв (передавався у володіння Трахтемирівський монастир, козаки отримували право на окремий суд, звільнення від державних повинностей (крім військової), отримання земельних володінь, значних маєтностей і платні грішми, дозвіл на заняття промислами і торгівлею). Речі Посполитій не вдалось поставити під контроль Запорозьку Січ. Січ стала тим осередком, що зібрав навколо себе однодумців і розпочав Визвольну війну, під час якої відбулось формування Гетьманщини. Органи самоврядування зберігались на Запорожжі впродовж усього існування козацької держави. Запорожці брали участь у військових "радах, що «час від часу збиралися на Лівобережжі», обговорюючи претендентів на гетьманську булаву. Кіш слідкував за подіями на інших українських землях і був арбітром у суперечках між ворогуючими сторонами. Царська Росія, зберігала органи самоуправління на Запоріжжі. Царський уряд визнавав за Військом Запорозьким широкі права і повноваження, але Росія прагнула поставити під контроль діяльність як гетьманів і старшин, так і Запорожжя. Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Царат не простив запорожцям їх підтримки І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ, після чого частина запорожців вперше перебралась в Олешки. Згодом у серпні 1733 р. цар офіційно дозволив козакам заснувати Нову Січ, але забезпечив контроль над ними, спорудивши укріплення поблизу Січі, в якому знаходилось військо. Царський уряд активно використовував запорожців у тих війнах, які вів протягом 18 століття, дедалі обмежуючи їх права і вольності врешті решт ліквідувавши Січ. Вбачаючи місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, Гетьманщини, царської Росії слід згадати залучення Запорозької Січі в процесі шляхетської колонізації степової України Річчю Посполитою; активну участь Запорозької Січі у московських експедиціях Лжедмитріїв I і II, організованих польськими магнатами та королівським двором на початку XVII століття (бо основне одро війська в цих походах складали саме запорожці, с.160); історичне буття козаччини та Запорозької Січі в період між "реформою Баторія" і смертю Петра Сагайдачного). Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648–1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною. Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни. Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними. Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації. За 1648–1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в «Березневих статтях» і «Жалуваній грамоті шляхті» (1654 p.) привілейованого становища української шляхти. З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін. Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий «компут» можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80%) вважали себе козаками. Козацьке століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців. Період козацької епохи залишив яскравий слід в історії України, на шляху становлення її як незалежної і самобутньої країни.
