Феномен „двовір’я”, на який звертають свою увагу багато дослідників характеру релігійності в Київській Русі, можна розглядати як толерантну зустріч кількох культур, що породила таке явище в духовному житті києворусів як християнсько-язичницький синкретизм. Завдячуючи йому, старі міфологічні уявлення були не розроблені, а напротязі декількох століть після введення християнства відчутно впливали на розвиток вітчизняної культури. В результаті, незважаючи на ортодоксальні домагання візантійського православ’я і поступове відживання старої міфологічної релігійності, в Київському християнстві складався специфічний релігійно-світоглядний ідеал, що був далекий від вихідних протоформ.
Таким чином, двовір’я відобразило особливість сприйняття християнства східними слов’янами. Частина християнських уявлень оязичується, частина язичницьких – губить своє попереднє значення.
Християнські догмати і обрядові форми в слов’янському середовищі одержали свою до цього часу не відому специфіку. І хоча християнська церква завжди боролася з язичництвом і різними неортодоксальними поглядами, вони продовжували існувати. Наприклад, ще в довгі століття Ісус Христос сприймався лише як син Божий, немовля, але не як сам Бог. І як тут не згадати, що сам хреститель Русі князь Володимир, згідно з літописом, поділяв саме таку аріанську точку зору на сутність вчення про Бога-Сина. Навчали Володимира багато вчителів, але почув він і сприйняв лише те, що було йому близьким і зрозумілим.
Двовір’я, релігійно-світоглядний синкретизм затверджувались в Київській Русі „зверху донизу”, охоплюючи практично всі соціальні верстви.
В межах ідеологічних засад Київського християнства здійснилася контамінація християнських і язичницьких божеств. Слов’янське верховне божество Род спочатку сприймалося як суперник християнського Бога-батька, але потім близькі по значенню ці образи злилися. Поганське свято Ярила злилося із святом Трійці, свято Купала – із святом Івана Хрестителя, образ бога-громовержця Перуна об’єднався з образом Іллі Пророка, культ Миколи, своєрідно розвинений і поширений на київському терені, ввібрав в себе поклоніння Велесу, язичницька Мокош злилась з Параскевою П’ятницею. Богородиця-заступниця покрила своїм образом риси діви-долі, рожаниці, матері-землі. М.Воронін звертає увагу, що в культі Богородиці цього періоду взагалі мало християнського і „на перших порах Володимирська ікона зберігає напівязичницькі риси жіночого божества” [6, с.206]. Потреба захисту від ворогів була однією з головних причин виникнення на старокиївському ґрунті культу Спаса.
Під покровом нових релігійних образів і обрядів довгий час жила язичницька практика різного роду гадань, „закликів” померлих предків, постригів, причитань, позацерковної вінчальної обрядовості.
Відомий золотий змійовик ХІ ст., що ввійшов в дослідницьку літературу під назвою „чернігівська гривна”, констатує співіснування канонічних іконографічних мотивів з язичницькими, що ще раз підтверджує синкретичний характер взаємодії християнства і народних вірувань в Київській Русі.
