У Франції в 70-ті роки XIX ст. парнасцями почали називати поетів, що за мету собі ставили створення «чистого мистецтва», яке б оспівувало не щось з буденного життя, а тільки справжню красу: природу, кохання. Після революції 1848 року французький романтизм розділився на «романтизм для людей», лозунгом якого став принцип, сформульований Віктором Гюґо: «Мистецтво заради Прогресу», і «чисте мистецтво» або «Мистецтво заради Мистецтва». До другого напрямку належали поети Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє, Жозе-Марія де Ередіа. Вони й створили об'єднання «Парнас» і почали випускати альманах «Сучасний Парнас». Сама назва угрупування (Парнас — гора в Греції, де за легендами жили німфи на чолі із покровителем мистецтв Аполлоном) говорить про бажання поетів відокремитися від життєвої метушні і від проблем буденності. Епоху прагматизму, яка прийшла на зміну епосі революції, вони вважали ворогом мистецтва і стверджували абсолютну свободу художника від потреб натовпу, не виключаючи моралі і релігій. Будь-яка тенденційність, на їхню думку, є протилежною природі мистецтва, тому вони рішуче відвертались від будь-яких соціальних проблем, не бажаючи перетворювати таїнство поезії на плакат. Парнасці подарували світу відточеність поетичних форм, вишуканість поетичних засобів, збагатили мову, відшліфували ритми і рими.) Теофіль Ґотьє— французький поет, прозаїк, літературний критик, лібретист та художник, значна постать у французькій літературі середини XIX століття. Спочатку Готьє був прихильником романтизму, але потім еволюціонував разом із французькою літературою до декадансу, символізму й модернізму. Він був одним із засновників літературного товариства Парнас, яке проголошувало принципи мистецтва для мистецтва. Зокрема, Готьє належить відомий вислів «Усе корисне бридке». Йому також приписується інший значний вислів: «Мистецтво заради мистецтва». «Мистецтво для мистецтва — це творчість, звільнена від усіх прагнень, окрім прагнення досконалості». Творчий доробок письменника налічує велику кількість прозових і поетичних творів, серед яких — романи, новели, есе, статті критичного та теоретичного характеру. Найбільш відомі його романи — «Мадемуазель де Мопен», «Ельдорадо, або Фортуніо», «Капітан Фракас». Шарль Леконт де Ліль – французький і реюньйонський поет, голова парнаської школи. Творчість Леконта де Ліля представлена трьома прижиттєвими поетичними збірками: «Античні вірші», «Варварські вірші», «Трагічні вірші», а також перекладами античних авторів і вийшли посмертно збіркою «Останні вірші». Вибір певних тем та їхня розробка пов'язують його з романтизмом, особливо опис дикої природи (кольори, екзотика, тварини), сюжети з історичною і міфологічною основою. Розвиваючи традиції «мистецтва для мистецтва», закладені Теофілем Готьє та Теодором де Банвілем, поет пориває з романтичним рухом і відстоює нову доктрину, що стала зразком для парнасців. Ця доктрина спирається на такі тези: поезія повинна бути безособовою (поет не повинен оспівувати власне «я»); поет повинен доводити форму до досконалості, а не розраховувати на саме лише натхнення; поет має прагнути до краси, що найяскравіше втілилася в культурі Давньої Греції (а також Індії та інших країн); саме наука, керована розумом, а зовсім не почуття має стати безмежнім полем для поетичного вираження; поет не повинен втручатися в сучасне життя.
