Діккенса. Англійський письменник, один із найпопулярніших романістів вікторіанської епохи, відомий політичний агітатор. Перше оповідання Діккенса «Обід на Тополиній алеї» вийшло друком у лондонському «Мантлі Мегезін» у 1833. Наступного року він винайнав кімнату в Фернівалс-Інні й взявся за політичну журналістику, друкуючи в «Морнінг Кронікл» репортажі про парламентські дебати та звіти про виборчі кампанії, для чого йому доводилося подорожувати Англією. Репортажі та нариси із журналів склали основу збірки «Нариси Боза», надрукованої 1836 року. У березні 1836 почалася публікація «Записок Піквікського клубу» у вигляді періодичних фейлетонів. Співпраця з журналами продовжувалася все його життя. Наприкінці 1833 року в журналі "Манслі Мегезін" з'явилося оповідання "Обід на Поплар Вок", правда, без імені автора. Він вирішив приховати своє ім'я під псевдонімом "Боз" (прізвисько молодшого). Нариси, автором яких був Боз, побачили світу різних часописах, часом і всупереч бажанням Діккенса, про що свідчать листи до друзів. Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з'явилися на прилавках "Нариси Боза" у двох томах. Критики здебільшого недооцінюють першу книжку Діккенса, пишуть про неї зверхньо і поблажливо. Посмертні записки Піквікського клубу — перший роман Чарлза Діккенса, що виходив у вигляді фейлетонів із квітня 1836 по листопад 1837. Роман приніс молодому письменнику славу завдяки яскравим, колоритним і водночас реалістичним образам, у яких англійці могли впізнати себе самих у дещо перебільшеному гротескному вигляді. «Посмертні записки Піквікського клубу» публікувалися окремими випусками і складаються з розрізнених розповідей, об'єднаних спільними героями. Діккенсу щойно виповнилося 25 років, коли лондонська видавнича фірма Chapman and Hall задумала видати серію ілюстрацій до спортивного життя кокні Роберта Сімура. Діккенса запросили придумати підписи під рисунками й зв'язати їх у розповідь за тогочасною модою. Надалі процедура змінилася, тепер уже Діккенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Діккенсу вдалося те, на чому горіли інші. Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Діккенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Діккенс продовжував працювати все життя. Дія відбувається у 1827-1828 роках, хоча критики зауважили деякі анахронізми[3]. Головний герой роману містер Семюел Піквік, есквайр — добродушний і заможний літній пан, засновник та постійний президент Піквікського клубу. Клуб містера Піквіка — це кепкування над численними науковими товариствами, популярними того часу. На одному з його засідань президент пропонує глибше проникнути в таємниці життя, здійснюючи експедиції в навколишній світ, тобто в околиці Лондона. До експедиції містера Піквіка приєднуються троє його товаришів: спортсмен містер Натаніел Вінкл, поет містер Августус Снодграсс та великий знавець і підкорювач жіночих сердець містер Трейсі Тапмен. Разом вони потрапляють у світ поштових карет та заїздів, описаних Діккенсом детально й правдиво[4]. Цей світ у час написання роману вже зникав —карети й кучери витіснялися залізницями. Головна літературна цінність записок та їхня привабливість для читачів завдячує вмінню Діккенса створювати яскраві й незабутні персонажі. Кожен із Діккенсових персонажів комічний, часто перебільшено колоритний, але водночас життєво правдивий. Уже в другому розділі піквікська експедиція зустрічає містера Алфреда Джингла, мандрівного актора, крутія й брехуна з кумедною манерою переривчастої розповіді, якому відведена роль комічного негідника. Через крутійство містера Джингла піквікці раз за разом потрапляють у халепу. Містера Сема Веллера, жартівливого, веселого кокні, Діккенс виводить на сцену в 10 главі. Спочатку містер Веллер служив у заїзді Білий Олень (Вайт-Гарт-інн), але радо згодився на пропозицію містера Піквіка стати його слугою й супутником у мандрівках. Містер Веллер знаменитий своїми розповідями різноманітних комічних випадків із життя. Популярність його в читачів була такою, що існує навіть поняття веллеризу — різновиду анекдота, в якому комізм досягається не тільки фразою, а й обставинами в яких ця фраза була виголошена. Містер Піквік та його супутники зустрічаються з різноманітними проявами життя: знайомляться з роботою журналістів, із механізмом виборів тощо. Містеру Піквіку довелося також побувати в суді й опинитися у борговій в'язниці, оскільки він вперто відмовлявся виконати рішення суду, за яким повинен був сплатити компенсацію своїй домогосподині місіс Барделл за відмову від обіцянки одруження. Особливо містера Піквіка обурювали адвокати місіс Барделл пани Додсон і Фогг. Тут розповідь переходить у гостру сатиру й торкається тем, які Діккенс висвітлював у своїх наступних творах.
 |
|
||||||
22.23.Ч.Діккенс. Початок творчого шляху («Нариси Боза», «Посмертні записки Піквікського клубу»). Особливості художнього методу ранньогоДіккенса. Англійський письменник, один із найпопулярніших романістів вікторіанської епохи, відомий політичний агітатор. Перше оповідання Діккенса «Обід на Тополиній алеї» вийшло друком у лондонському «Мантлі Мегезін» у 1833. Наступного року він винайнав кімнату в Фернівалс-Інні й взявся за політичну журналістику, друкуючи в «Морнінг Кронікл» репортажі про парламентські дебати та звіти про виборчі кампанії, для чого йому доводилося подорожувати Англією. Репортажі та нариси із журналів склали основу збірки «Нариси Боза», надрукованої 1836 року. У березні 1836 почалася публікація «Записок Піквікського клубу» у вигляді періодичних фейлетонів. Співпраця з журналами продовжувалася все його життя. Наприкінці 1833 року в журналі "Манслі Мегезін" з'явилося оповідання "Обід на Поплар Вок", правда, без імені автора. Він вирішив приховати своє ім'я під псевдонімом "Боз" (прізвисько молодшого). Нариси, автором яких був Боз, побачили світу різних часописах, часом і всупереч бажанням Діккенса, про що свідчать листи до друзів. Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з'явилися на прилавках "Нариси Боза" у двох томах. Критики здебільшого недооцінюють першу книжку Діккенса, пишуть про неї зверхньо і поблажливо. Посмертні записки Піквікського клубу — перший роман Чарлза Діккенса, що виходив у вигляді фейлетонів із квітня 1836 по листопад 1837. Роман приніс молодому письменнику славу завдяки яскравим, колоритним і водночас реалістичним образам, у яких англійці могли впізнати себе самих у дещо перебільшеному гротескному вигляді. «Посмертні записки Піквікського клубу» публікувалися окремими випусками і складаються з розрізнених розповідей, об'єднаних спільними героями. Діккенсу щойно виповнилося 25 років, коли лондонська видавнича фірма Chapman and Hall задумала видати серію ілюстрацій до спортивного життя кокні Роберта Сімура. Діккенса запросили придумати підписи під рисунками й зв'язати їх у розповідь за тогочасною модою. Надалі процедура змінилася, тепер уже Діккенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Діккенсу вдалося те, на чому горіли інші. Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Діккенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Діккенс продовжував працювати все життя. Дія відбувається у 1827-1828 роках, хоча критики зауважили деякі анахронізми[3]. Головний герой роману містер Семюел Піквік, есквайр — добродушний і заможний літній пан, засновник та постійний президент Піквікського клубу. Клуб містера Піквіка — це кепкування над численними науковими товариствами, популярними того часу. На одному з його засідань президент пропонує глибше проникнути в таємниці життя, здійснюючи експедиції в навколишній світ, тобто в околиці Лондона. До експедиції містера Піквіка приєднуються троє його товаришів: спортсмен містер Натаніел Вінкл, поет містер Августус Снодграсс та великий знавець і підкорювач жіночих сердець містер Трейсі Тапмен. Разом вони потрапляють у світ поштових карет та заїздів, описаних Діккенсом детально й правдиво[4]. Цей світ у час написання роману вже зникав —карети й кучери витіснялися залізницями. Головна літературна цінність записок та їхня привабливість для читачів завдячує вмінню Діккенса створювати яскраві й незабутні персонажі. Кожен із Діккенсових персонажів комічний, часто перебільшено колоритний, але водночас життєво правдивий. Уже в другому розділі піквікська експедиція зустрічає містера Алфреда Джингла, мандрівного актора, крутія й брехуна з кумедною манерою переривчастої розповіді, якому відведена роль комічного негідника. Через крутійство містера Джингла піквікці раз за разом потрапляють у халепу. Містера Сема Веллера, жартівливого, веселого кокні, Діккенс виводить на сцену в 10 главі. Спочатку містер Веллер служив у заїзді Білий Олень (Вайт-Гарт-інн), але радо згодився на пропозицію містера Піквіка стати його слугою й супутником у мандрівках. Містер Веллер знаменитий своїми розповідями різноманітних комічних випадків із життя. Популярність його в читачів була такою, що існує навіть поняття веллеризу — різновиду анекдота, в якому комізм досягається не тільки фразою, а й обставинами в яких ця фраза була виголошена. Містер Піквік та його супутники зустрічаються з різноманітними проявами життя: знайомляться з роботою журналістів, із механізмом виборів тощо. Містеру Піквіку довелося також побувати в суді й опинитися у борговій в'язниці, оскільки він вперто відмовлявся виконати рішення суду, за яким повинен був сплатити компенсацію своїй домогосподині місіс Барделл за відмову від обіцянки одруження. Особливо містера Піквіка обурювали адвокати місіс Барделл пани Додсон і Фогг. Тут розповідь переходить у гостру сатиру й торкається тем, які Діккенс висвітлював у своїх наступних творах.
|
|||||||
|
|||||||
