пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Збірка “Мій Ізмарагд” І. Франка. Композиція збірки. Основні мотиви, теми. Естетична програма у поезіях збірки (“Поет мовить”, “Україна мовить”, “Сідоглавому”, “Декадент”)

Збірка «Мій Ізмарагд» (1898) складається з шести циклів, найпопулярніші з яких – «Поклони», «Притчі» й «Легенди». З давньої руської книжної традиції було запозичено не тільки назву збірки, а й повчання, притчі, легенди, які стали вдячним матеріалом для творчих переробок Франка. Ключові стильові особливості збірки – філософічність, притчевість. Різними мотивами сповнена збірка "Мій Ізмарагд". На Русі здавна "ізмарагдами" називали збірники повчальних статей, у яких викладалася християнська мораль. У Франка — це "повчання" революціонера-демократа. Поет розвінчує псевдопатріотів, викриває підлість, лицемірство, продажність.

Поетична книжка Франкових Ізмарагдів – “наскрізь моральна”, це моральний кодекс, моральний статут, його висока, мудра дидактична наука. Композиційними центрами в ній є три віршові цикли – “Паранетікон”, “Притчі” і “Легенди” як своєрідні ідейно-тематичні важелі, ізмарагдові повчання (орієнтуючись на назву збірки). І в цій Франковій морально-поетичній “науці” знайшлося місце для України – до того ж провідне. Поетичні твори на цю тему він виніс “на чоло” збірки, помістив у першому циклі “Поклони”. Отже, ними відкривається книга Франкових Ізмарагдів. У “Поклонах” вісім вір­шо­творів. Із них п’ять (початкових) об’єднані темою України.

Не солодко, а гірко склалось життя І. Франка, принаймні у творчому періоді його Ізмарагду.

“Дитиною страждання” є перший вірш у циклі “Поклони” – “Поет мовить”. Другий вірш – “Україна мовить”. Таким чином, маємо віршовий діалог сина-поета і матері України. Щось на кшталт відомих ще в давній українській літературі віршових драматичних діалогів.

Вічна тема в нашій літературі: поет і Україна, вічна тема в літературах світу – син і мати, митець і рідний край, творча особистість і народ.

Лейтмотив поезії “Поет мовить” печальний, сумний, скорботний, навіть трагічний. Кожна з п’яти поетичних строф закінчується рефреном – латинською назвою “Cosa perduta!” (Пропаща справа! (лат.) – Ред.).

Пропащою є доля ліричного героя. Мова поета – це його лірична сповідь і лірична драма. “Вниз котиться” його “віз”, літа “путами” арканять його душу, “війна з життям програна”. Колись гарячий, запальний, він рвався до бою, серце пломеніло, горіло “чистою любовю”. “І що ж здобув? Лишив що за собою?” – риторичні запитання рвуть-розпинають його душу. Мороз зморозив листки, “буря люта” побила квіти. “Не довелось геройським боєм битись, Ламаться звільна мусив, ржою вкриться” (182). Поет, опечалений, зболений, зранений, духовно закайданений, зізнається: “Я сам не знав, де ті мої тирани? З дрібних огнив сплелись мої кайдани!” (182).

Остання строфа – це віршовий пуант – звернення поета до України – “сердечної неньки”, “стражденної, незабутої”. Синівське молитовне благання. Поет свідомий свого високого синівського обов’язку перед рідною матір’ю Україною. Але не так сталося, як бажалося: Україно, моя сердечна нене! / Не лай мене, стражденна, незабута, / Що не дало моє життя злиденне / Того, що ждати ти могла від мене!/ Cosa perduta! (182).

У розмову вступає Україна – “Україна мовить”. Її образ персоніфікований. Її мова – материнське повчання дітям (рідному синові). Мудра материнська наука, порада, розрада. Мова матері спокійна, виважена, судження аргументовані, переконливі, правдиві. У мові України переважають розмовно-побутові інтонації, бринить і пульсує материнська любов, ніжність, ліризм, материнська щедрість і доброта: Мій синку, ти би менш балакав, / Сам над собою менше плакав, / На долю менше нарікав! / на шлях тернистий сам подався / і цупко по тернах подрався, – / Чого ж ти іншого чекав? (183).

У цій поетичній строфі особливо вагомими, ідейно значимими є два віршові рядки: “На шлях тернистий сам подався/ І цупко по тернах подрався…” Чому служити Україні – це значить обрати шлях тяжкий, тернистий шлях, встелений не лаврами, а колючим терням? Відповідь знайдемо в наступній строфі. Україна себе самохарактеризує: Сам не знав, що гола я і вбога, / І до мойого ти порога/ Прийшов, захтів служить мені (183). І ніби жартуючи зі сином, убога мати каже: Ну, в мене слугам плати скупо, / А нарікать на мене глупо…/ Просила я тебе чи ні? (183).

Поет добровільно і свідомо взяв на себе тяжку ношу. Україна “гола і вбога” (читаймо “бездержавна”). Служити їй – це велика самопожертва, тяжкий поетичний труд, рівнозначний подвигу. Тут виразно, гранично чітко “прочитується” високий громадянський обов’язок поета перед Україною, обов’язок, художнім вираженням якого є обрана паралель, обрана пара – син і мати, мати і син.

Материнська розумна наука, доброзичлива порада скривдженому синові особливо простежується в третій строфі поезії “Україна мовить”: І що тобі за кривда сталась?/ Що підняли на тебе галас: / “Не любить Русі він ні раз!”/ Наплюй! Я, сину, ліпше знаю/ Всю ту патріотичну зграю/ Й ціну її любовних фраз (183).

Ця строфа дає підставу стверджувати: поет, з яким веде розмову Україна, це сам Іван Франко. Автобіографічна генетична основа вірша “Україна мовить” тут чітко вирисовується, окреслюється в типологічному зіставленні зі статтею І. Франка “Дещо про себе самого”.

Поезія “Сідоглавому” (четверта в “Поклонах”) – твір хрестоматійний. Про нього написано багато. Це лірико-публіцистичне посилання, адресоване “сідоглавому” – Юліяну Романчикові. Два світи, два антиподи, виражені особовими займенниками: “Ти” (Романчук) і “Я” (Франко). Основна тема твору – тема любові до Русі (України), тема патріотизму і зв’язана з ними тема Русі. Композиційним стрижнем, рушієм, своєрідним промотором є художній засіб антитези (протиставлення). Дві любові – лицемірна, прагматична (Романчукова) і справжня, правдива, істинна (Франкова). Два патріотизми – фальшивий (Романчуків) і щирий (Франків). І відповідно дві Русі – Романчикова, яку Франко заперечує, і його, яку він стверджує. Поет зболений її болями, для нього Русь – “відвічнеє страждання”, “кривава в серці рана”: Ти, брате, любиш Русь, / Як дім, воли, корови, – / Я ж не люблю її / З надмірної любови (185).

Поезія «Декадент» (1896) входить до циклу «Поклони». Іван Франко в поезії викрив і різко засудив антинародний зміст занепадницької літератури та виклав свої погляди на роль і завдання поета в суспільстві.

У вірші змальований образ справжнього поета, життєвим і творчим завданням якого є служіння своєму народові. Ліричний герой дуже далекий від буржуазного песимізму й нігілізму декадентства. Його душа, вірші завжди сповнені оптимізму, бо в найтяжчі для себе і для народу часи поет не впадає в розпач, гордо тримає голову перед гнобителями українського народу.

Якщо декадент завжди оспівує минуле, живе минулим, то справжній народний поет разом із народом дивиться в майбутнє, невтомно працює для нього.

Поет часто звертається до поетичних метафор, за допомогою яких показує незламність своєї волі до боротьби та іронічно висміює декадентство: «Хоч часто я гірке й квасне ковтаю… та ще ж оскомини хронічної не маю», «Я з п’ющими за пліт не виливаю» та ін.

Вірш написано гостропубліцистичним стилем. Багаті рядки поезії на риторичні запитання, емоційно-напружені перелічування, навмисне вживання заниженої лексики.

Проти декадентства виступив І. Франко і в літературно-критичних статтях, зокрема в статті «З чужих літератур», опублікованій у ЛНВ за 1898 р. Він писав, що для декадентів «нема вищої студії над власне «я», немає законів понад власний темперамент, нема естетики понад власну хвилеву вподобу, немає моралі понад власні нічим не зв’язані пориви».

54.


12.06.2015; 18:21
хиты: 126
рейтинг:0
Гуманитарные науки
литература
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь