пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Піднесення і розквіт українського театру і драматургії в 80-90-х роках ХІХ ст. Тематичне, образне, жанрове збагачення драматургії.

Важливим показником загального культурного прогресу України в другій половині ХІХ століття було театрально-музичне життя. Театр став фактором не тільки культурного, але і суспільного підйому. Глядач шукав на сцені відповіді на запитання соціально-економічного характеру, пов'язані з розвитком капіталістичних відносин у всіх сферах життя суспільства, які його турбували.

Доля українського театру така ж складна і терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі.

Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського письменства. Зачинателі нової української літератури – Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко – робили спроби поновити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючи теми із селянського життя, живу народну мову, український колорит, народні пісні. Але замалий репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові українського театру.

З кінця 60-х років при київському театрі був навіть створений спеціальний суспільний комітет, у задачу якого входило і визначення репертуаруВажливе значення для розвитку українського національного мистецтва мав аматорський театральний рух, який поширювався на Україні ще з першої половини ХІХ століття.

Серед любительських театральних колективів, які з’явились на Україні в 60-70-х роках, особливо виділялись гуртки в Києві, Чернігові, Полтаві. Їхня діяльність підготувала ґрунт для створення професіонального театру.

80- У театрі «Бергон’є» міста Києва у 1882 році вперше почала гастролювати тільки що сформована українська професійна трупа М.Л. Кропивницького при участі Н.К. Садовського, М.К. Заньковецької і інших. Її гастролі були дозволені з однією неодмінною умовою: в один вечір разом з українською п'єсою обов'язково повинна ставитися і п'єса російською мовою, до того ж на стільки актів, що й українська.

Що стосується української театральної трупи, то її гастролі в Києві були заборонені в той же рік, коли вони почалися. Царська влада була не на жарт стривожена захопленим прийомом спектаклів української трупи з боку самих широких мас глядачів. Один із сучасників писав пізніше: «Спектаклі трупи відразу ж захопили громадськість, а найбільше молодь. Тільки й розмови було, що про українську трупу, тільки й думки було, щоб де-небудь дістати квиток на український спектакль».

Негативним явищем було постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885 року трупа М. Старицького розпалася на дві частини. На чолі однієї лишився М.Старицький, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) став М.Кропивницький, а 1888 року, після нового поділу, з’явилася ще одна трупа – М.Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життя безліч малих труп. У 90-х роках їх налічували вже близько тридцяти.

Умови, у яких доводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя. Україномовні спектаклі без дозволу губернаторів та градоначальників не мали право на постановку. Це не лише фізично й морально виснажувало акторів, а й відлякувало глядачів.

Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицький виступав проти розважальної ролі театру та створеного зображення українського мужика як недоумкуватого і п’яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький – “український Мольєр” – був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, правди, психологічного розкриття образу.

Особливо лякала царат соціальна тематика, усе більш проникаюча в репертуар українського театру. Маючи на увазі драму М.Л. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», київський цензор доповідав своєму головному управлінню в Петербурзі, що допустити її до печаті і появи на сцені не можна «через завзято ворожу тенденцію, проведену в ній, про зовсім безправне, майже безвихідне положення селянських мас, експлуатованих куркулями, на яких навіть і суду немає, тому що всі місцеві влади ними підкуплені». 4

Нелегкою була доля митців української сцени, їм доводилося страждати та жертвувати собою заради розвитку національного театру. Тяжкі умови праці, боротьба за існування, тривалі судові процеси підірвали здоров’я М.Старицького та призвели його до повного банкрутства. М.Садовська-Барілотті, виснажена голодом і хворобою, померла просто на сцені. І.Карпенко-Карий, відбувши три роки заслання, увесь час перебував під наглядом поліції. М.Кропивницький після струсу мозку від навмисно скинутої на нього на київській сцені завіси почав глухнути, а під старість зовсім втратив слух. Проте саме наполеглива сподвижницька праця видатних режисерів і акторів дала змогу не лише вистояти та утвердитися українському театрові, а й вивести його на світовий рівень.

 

30


12.06.2015; 18:21
хиты: 177
рейтинг:0
Гуманитарные науки
литература
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь