П’єса «Лимерівна» П. Мирного відрізня- ється від вищезгаданого твору своїм естетич- ним пафосом і змістовою концептуальністью. В основу п’єси «Лимерівна» П. Мирний поклав однойменну народну баладу, створену приблизно в XVII–XVIII століттях і записану в різних регіонах України. Ця балада набула свого часу значної популярності. Марко Вов- чок 1863 року видала оповідання російською мовою під назвою «Лимерівна», також запис цієї балади згадується в описах рукописного альбому І. Білика за 1864 рік. У баладі про Лимерівну народ розповів про дівчину, яка мужньо обстоювала свою честь, право на свої почуття. Мати, спокусившись багатством, пропила дочку, погодившись віддати її за ба- гатого Шинкаренка. Однак Лимерівна дово- дить матері, що не хоче йти за нелюба. Вона обрала за краще смерть, ніж німу покору. Саме цей народнопоетичний твір поклав в основу своєї драми і П. Мирний, викорис- тавши навіть його назву. Хронологічно Панас Мирний прив’язав дію у «Лимерівні» до другої половини XVIII століття. Однак, жодних історичних підтверджень цьому, крім декількох згадок про Коліївщину, текст не містить. Хроноло- гічну вказівку слід сприймати як перенесення дії п’єси у невизначене легендарне минуле з метою поставити передусім важливі загаль- нолюдські проблеми, актуальні не для певно- го часу, а для людського існування взагалі. На цьому ґрунті виникала ще одна особли- вість тексту: загальнолюдська проблематика робила твір актуальним і для сучасності. Від- так він міг однаково успішно розглядатися як твір історичний і соціально-побутовий. Головна героїня п’єси «Лимерівна» – На- таля – дівчина глибоких почуттів і розуму, працелюбна, вродлива, чуйна до горя інших. У неї помер батько, а мати стала п’яницею, заздрісною до чужого багатства. Бажаючи виправити своє матеріальне й со- ціальне становище, Лимериха прагне вдало, на її погляд, одружити свою єдину доньку. Мати вбачає в своїй доньці товар, який можна вигі- дно продати, бо продавати більше нема чого, і влаштувати свою долю на старість. Новаторство Панаса Мирного полягало в тому, що він прагнув відійти від усталеної традиції в розгляді такого питання, як стосу- нки батьків та дітей, у той час, коли «еманси- паційні вимоги часто сприймалися як загроза самій монолітності української справи, як посягання на найвищі святощі – шлюб, роди- ну, батьківський авторитет, який звичайно ж асоціювався з авторитетом великої і незруш- ної духовної традиції» [1:8]. Панас Мирний саме у монолозі Наталі висловив своє бачен- ня цієї проблеми: Наталя (сумно). Коли б зібрати з усьо- го миру всі лиха, сльози, то й вони не зда- вили б так мого серця, як [...] ота материна щира порада... Господи! нащо ти дав мені уха, щоб я почула її від рідної матері? На- що ти дав мені матір, щоб тільки вона при- носила до мого серця нові муки та пекучі сльози? Нащо ти дав мені серце і заклюнув у його любову й шанобу до рідних йому? Живе ж на світі скотина, звірина усяка – і не скаржиться на своє нещастя!.. Згодува- ла пташка діток – і розпустила їх по світу широкому; виросли пташата малі – кинули і забули про матір свою. Кожне шукає щас- тя, де знає; ніхто йому силоміць не накидає свого, – кожне по-своєму щасливе... Чому ж ти, Боже, не дав того чоловікові? [...] Господи, який же немощний та безталан- ний чоловік на світі! [5:35–36]. На думку драматурга, батьківська любов повинна виявлятися не у вимозі беззастереж- ної покори, а в наданні дитині права власного вільного вибору. Саме таким вибором для На- талі є її односелець – Василь, якого ще в ди- тинстві прийняла до себе родина Кнурів. Ви- ховавши Василя як прийомного сина, Кнури хотіли, щоб він одружився з їхньою донькою Марусею. Становище Василя робило його по- вністю залежним від волі прийомних батьків. Той факт, що вони вигодували його, на думку Кнурів, давав їм усі підстави розпоряджатися його долею на свій розсуд. Кохання та шлюб між Василем та Наталею не входили в плани ні Наталчиної матері, ні родини Кнурів. Разом з тим, за Наталею впадає Карпо Шкандибенко, що повністю відповідало інтересам Лимерихи та Кнурів. Усе розгортання дії – це показ того, як люди, один раз збрехавши, поставивши свої корисливі інтереси вище за загальнолюдські цінності, ламають життя не лише головним героям, а й самим собі. Автор за допомогою промовистих деталей наводить читача на думку, що волевиявлення Наталі буде проігноровано. Для цього вже в другому виході він вводить епізод, коли Ли- мериха, навіть не порадившись з донькою, на- зиває Карпа зятем. Також Панас Мирний де- монструє, що в ситуації, коли ігнорується воле- виявлення особи, можлива лише трагічна роз- в’язка. Вже на початку п’єси, коли заходить мова про можливе одруження Наталі із Шкан- дибенком, головна героїня заявляє: Щоб я за Шкандибенка пішла? Щоб я за ним була? Та скоріше ніж обкипить кров’ю у моєму серці, ніж я за ним буду [5:19]. Ця промовиста деталь, проігнорована ти- ми, кому ці слова адресувалися, створює ат- мосферу трагічності вже на початку п’єси. Цим автор показав рішучість Наталі у боро- тьбі за своє щастя й неможливість будь-яких компромісів з її боку. На жаль, герої п’єси не поставились з належною повагою до цієї пе- рестороги, що, зрештою, й привело до трагі- чної розв’язки. Маруся, Карпо, Лимериха, Кнур для того, щоб досягти своєї мети, підготували цілу змову. Вони вирішили під загрозою того, що Василя повинні забрати у пікінери, на деякий час спровадити його з села. Тим часом за йо- го відсутності одружити Наталю з Шканди- бенком, а Василеві після повернення нічого не залишиться, як одружитися з Марусею. Василь, який не підозрює підступного задуму з боку прийомного батька та зведеної сестри, погоджується піти з села. Трагізм ситуації полягає в тому, що ніхто з батьків не хоче поганого своїм дітям. Просто егоїстичне прагнення старшої генерації нав’я- зати свою волю у цій ситуації набуло най- більшого вияву. Для Лимерихи, Кнура основ- ним мірилом достойного життя є заможність. Прагнучи таким чином допомогти дітям, стар- ше покоління навіть не хоче помічати, якої шкоди воно їм завдає. Не рахуючись із свобо- дою інших, батьки врешті-решт втрачають і власну свободу, стають заручниками власних егоїстично-індивідуалістичних намірів. Наталя й Василь, на відміну від власних ба- тьків, на перше місце виносять особисту свобо- ду, а не матеріальний статок. У діалозі з Ма- русею Наталя розкриває своє бачення свободи: Наталя. То ще не лихо, Марусю, коли ні в що гаразд удітись, часом прийдеться голодному посидіти. Щира праця та не по- кладлива робота тому горю завгоре! А то лихо, сестрице, коли твоє серце нівечать, на твою душу плюють, над твоєю волею зну- щаються. [...] Знаєш, Марусю, буває іноді таке – я сама собі не рада, своєму життю не рада... Мені здається, краще б було, коли б хто взяв та задавив мене, ніж отак на світі жити, отак мучитись! [5:37]. Василь та Наталя ведуть боротьбу за своє право бути разом, захищають ті ідеали, які вони ототожнюють з власною сутністю. Од- нак у тій ситуації, в якій опинились герої, вони безсилі що-небудь змінити. За українським народним звичаєм, дівчи- на, обираючи собі нареченого, мала отримати батьківське благословення. Порушивши цю традицію, донька могла наразитися на засу- дження громадською думкою й прокляття. Наталю в першу чергу цікавив моральний аспект цієї події, оскільки в патріархальному селі вона не могла б жити з коханим без ма- териного благословення. Мати ж користуєть- ся цим. Саме бажанням матері отримати за- можного зятя й тим самим забезпечити свою старість та добробут доньки і пояснюється її наполегливість при досягненні своєї мети. Панаса Мирного турбувала ситуація, що склалася українському суспільстві, коли діти, нібито вільні й незалежні від батьків, не мог- ли скористатися цією свободою. Суспільство, на думку драматурга, повинно переоцінити своє ставлення до цього питання. Трагізм си- туації полягав у тому, що герої опиняються в замкненому колі обставин, у ситуації конф- лікту з усією дійсністю. Дійсність для драма- турга – це замкнене коло, з якого для героїв, фактично, немає виходу. Переслідуючи влас- ні інтереси, руйнуючи чуже кохання, герої твору Панаса Мирного, не помічають, як руйнують себе. Втрата кохання й свободи як сенсу існу- вання, життя з нелюбом та постійні знущання свекрухи стають причиною трагічного фіна- лу. Моральне насилля призводить до того, що Наталя божеволіє, а потім кінчає життя само- губством. Розв’язка п’єси містить жанрові ознаки трагедії. Таким чином, у «Лимерівні» Панас Мир- ний відобразив моральні та соціальні супере- чності життя українства. Він усунув два го- ловних чинники драматичного конфлікту, до яких апелював І. Карпенко-Карий: держави й інонаціональної присутності. П. Мирний перемістив конфлікт усередину українського суспільства, зробив його внутрішнім для українського життя, тоді як у І. Карпенка- Карого конфлікт «Бондарівни» виявлявся зо- внішнім по відношенню до української лю- дини. У «Бондарівні» усі негативні персона- жі – по-перше, репрезентанти держави, вла- ди; по-друге, не українці (поляки, євреї). Зна- ченням позитивного наділені тільки українці. Романтична поляризація, подана в такому концептуальному витлумаченні, не дозволяла драматургові заглибитися в український про- стір, проникнути в українське середовище. Панас Мирний відмовився від методу І. Карпенка-Карого, відкинув апеляцію до влади й інших національних елементів як чинників конфліктобудування, зосередився на українському житті. Як наслідок: у центрі уваги автора опинився конфлікт між волеви- явленням особи та родинними, моральними обставинами життя, які перешкоджають цьо- му волевиявленню. Саме питання свободи особи в суспільст- ві, де кожен переслідує власні інтереси, не бажаючи рахуватись з іншими, особливо ко- ли це стосується найбільш незахищеної вер- стви населення, над якою легко вчинити на- сильство, – жіноцтва, й стала об’єктом худо- жнього дослідження в п’єсі «Лимерівна»
23.
