В основу сюжету повісті «Люба-згуба» вкладений любовний конфлікт, що виник лише з інтимних взаємин, а не з якихось соціально-економічних умов життя народу. Два рідні брати Іван і Василь закохуються в одну дівчину — Калину. Старший брат Іван одружується з Калиною, вражений Василь на весіллі убиває брата і себе. Подібний сюжет, очищений, так би мовити, від соціальних причин, в різних варіаціях розробляється ще й у таких творах, як «Серце не навчити» (1863), «Хто винен?» (1863), «Побратим» (1865).
У пізніших творах Федькович ставить тему любові вже на соціально-класовий грунт. Причиною нещасливого кохання, що приводить до трагічного кінця одного із героїв, тепер стають майнова нерівність, рекрутчина, силуваний шлюб тощо. У таких оповіданнях і повістях, як «Штефан Славич» (1863), «Сафат Зінич» (1865), «Дністрові кручі» (1865), «Безталанне закохання» (1867) нещастя закоханої пари служать віссю, навколо якої письменник групує правдиві картини життя класово розшарованого гуцульського села, малює образи простих селян, жовнірів, наймитів, протиставляючи їм соціальних паразитів — куркулів і попів.
Безрадісна, муками і стражданнями повита доля рекрута, солдата австрійської армії найчастіше потрапляє в поле зору Федьковича-прозаїка. І це не випадково. Адже рекрутчина була великим соціальним лихом, яке лягло тягарем на буковинське село, насамперед на селянську бідноту — наймитів, сиріт, усіх тих, хто виявляв незадоволення або протест. У відображенні цього явища Федькович виступав як справжній народний письменник.
Реалістичні картини австрійської рекрутчини та жовнірського життя змальовані Федьковичем у повісті «Три, як рідні брати» (1865) та її новій редакції «Ангел-хранитель», в оповіданні «Таліянка», «Штефан Славич», «Пісня молодецька про кохання». Обурення несправедливістю, яка панувала під час рекрутського набору, висловлює письменник в оповіданні «Таліянка», де один із героїв каже: «Прийшла вербицирка: а війт не мав кого за свого сина упхати, та мене сироту». А що чекало такого рекрута в армії — бачимо з історії героя оповідання «Три, як рідні брати» солдата Івана Шовканюка. Австрійський солдат — безсловесна істота; над ним постійно збиткується військове начальство. Коли Шовканюк одержав від брата Онуфрія передсмертного листа і звернувся до капітана з проханням надати йому відпустку, щоб підтримати в біді своїх рідних, той б’є його жорстоко і віддає до арешту.
Наруга цісарсько-німецьких офіцерів, умови військової служби приводять до самогубства Штефана Славича з однойменного оповідання.
Таке жорстоке, нелюдське поводження офіцерства з солдатами було звичайним явищем у тогочасній австрійській армії. Федькович тут анітрохи не погрішив проти правди життя. Він створив у цілому огидливий образ австрійської вояччини. протиставивши йому привабливі образи людей із народу.
Волелюбним гуцулам допікали не лише рекрутчина і жовнірська служба. Багато лиха зазнавали вони вдома, у своїх горах. Тут їх оббирала, утискала місцева влада в особі громадських начальників, куркулів, орендарів і попів.
Як письменник-реаліст, Ю. Федькович не міг обминути ці соціальні типи гуцульського села. В оповіданні «Жовнярка» виведено образ двірника-багатія Павла Павуна, шахрая вищої марки, людини підступної і облесної. Для того, щоб одружитися з дівчиною Софроною, Павун вдається до обману, фабрикуючи повідомлення про смерть її нареченого Тонія на війні.
Серед народних кривдників у творах Федьковича не останнє місце займає і піп. Письменник змальовує служителя церкви в сатиричному, різко негативному плані. У повісті «Три, як рідні брати» за похорон матері піп до нитки оббирає важко хворого Шовканюка.
На фоні соціальних контрастів села та ідилічних картин карпатської природи Ю. Федькович вивів галерею образів протестантів, борців проти неправди і насильства. В його прозових творах ми не знайдемо героїв пасивних, слабосильних, як приміром, у ранній поезії. Це пояснюється тим, що кращі оповідання і повісті написані в так званий путилівський період, коли остаточно сформувався світогляд Федьковича, а в його поезії з’явились образи народних героїв — Олекси Довбуша, Лук’яна Кобилиці, Юрія Гінди.
Однак образів народних ватажків Федькович у прозі не створив. Тут виступають гуцули, сам народ, на плечі якого падає весь тягар тогочасного соціального гніту з такими атрибутами, як рекрутчина, солдатчина, несправедливі війни, голод покинутих родин, загублене особисте і сімейне щастя. Але якими людьми виводить письменник представників народу? В заслугу Федьковичезі треба поставити те, що в зображенні народних мас він пішов за Шевченком і Марком Вовчком і тим самим як прозаїк приєднався до літератури революційно-демократичного напрямку.
Герої Федьковичевих творів — це волелюбні, горді і чесні люди, які не терплять ніякої наруги над собою і своїми почуттями; люди високої моральної чистоти і внутрішньої краси, сильні і вольові характеп готові кожної хвилини збройно виступнп на захист своєї честі, усіх скривджена і принижених, за правду стати, іеві Франко у статті «Молодий вік Юрія Федьковича» з приводу цього писав: «Бачимо там (тобто в оповіданнях — М. Н) народ... що любується в пишнім убранні, і зброї, в стрілецтві, народ лицарський, що дуже сильно дбав про свою честь, не дасті себе скривдити, не привик гнутися...».
Найяскравіше змальовані образи протестантів, які борються проти соціальної неправди, у таких творах, як «Серце не вчити», «Сафат Зінич», «Хто винен?» Характерна риса легіня Івана — правдолюбство. Письменник так і пише: «За правдою бувало и гине, аж топиться». Ставши на захиз скривджених, Іван жорстоко розправляється з винуватцями народного горя: а те, що піп обібрав дітей-сиріт, забрана за похорон матері корову, легінь його «з димом пустив».
Не міг стерпіти збиткування старого чоловіка Микитули над його жінкою наймит Марко («Хто винен?»). Коли п’яний господар поривався зарубати Килину, Марко, який колись її любив,але не зміг одружитися з нею через бідність рішуче стримує його. Сокира вислизнул з рук багатія й влучила йому в чоло. Через випадкову смерть Микитули невинний Марко гине у в’язниці.
За честь знеславленої бідної дівчини Марти заступається жовнір Сафат Зінич Він убиває винуватця смерті Марти. Письменник і в цьому оповіданні підкреслює нетерпимість героя до кривди людської, його правдолюбство. Коли Зінича питають, за що він покараний, той відповідає: «За правду, товаришу! — мовив, як у дзвін ударив, а сам ні скривився».
У всіх оповіданнях Федьковича представники народу наділені завжди позитивними рисами. Письменник описує життя простих гуцулів з найщирішою любов'ю, він близько сприймає їх радощі і смуток, задумується над нещасливою долею свого рідного «руського народу». «Пливе Дністер тихий, як той руський народ, широкий, як його думка» (оповідання «Безталанне закохання»). Так романтично і зворушливо може говорити про рідний народ лише його вірний син, письменник, який цілком пройнявся духом народного життя, став народним співцем. Найбільшою заслугою Федьковича є те, що він, як і Шевченко, ніколи не втрачав великої віри у визвольні сили народних мас. Письменник був гордий за свій народ, упевнений в його майбутньому. Цією гордістю пройнята вся його творчість. У передмові до рукописної збірки «Буковинських пісень» Федькович писав: «І Буковина була в неволі, і тут ллялися крові рік під нагаями панських посіпак та під пазурами захланного... але духу народного хто не чіпався... І справді, руської треба було упрямості, щоб зовсім не пропасти, пасибі тобі оце, руський Роде!»
Другу групу прозових творів становлять казки, гуморески, короткі афористичні дотепи, «житія святих» та легенди.
Як відомо, в народних казках відбились заповітні мрії простої людини про соціальну справедливість, про досягнення щастя, про торжество правди над неправдою. Найчастіше героєм казки виступає проста людина, селянин; він відрізняється мудрістю, кмітливістю, правдолюбством та іншими позитивними рисами. Його антиподом виступає простакуватий, а то і просто дурнуватий представник панівного класу.
Всі ці особливості ми знайдемо і в казках Федьковича. «Чортівська бочка», «Бідний Михась», «Бідолашко» належать до творів, побудованих на соціальному конфлікті. В них письменник втілив мрію народних мас про розправу над панами, шинкарями, лихими людьми за їх знущання; підлість. Так, у казці «Чортівська бочка» розповідається про чудодійний «кошіль», який «усього достарчить, що схочеш» і навіть чортівську бочку з дванадцятьма хлопцями, які на слова селянина
«Дума, бочко, дума!
Пана вчи розума!»
вискакують з бочки і. лупцюють пана за те, що той одурив селянина. Неважко помітити, що образ «кошеля» — це той же чудодійний млинчик, столик чи торба, які зустрічаються в багатьох народних казках, причому не лише українських.
У двох інших казках розповідається з глибоким співчуттям про долю бідняків, яким нарешті посміхається щастя чи то завдяки їхньому розумові («Бідолашко»), чи просто через випадково придбане багатство («Бідний Михась»). Як і в попередній казці, в них підкреслюється моральна перевага представників народу над панівними класами.
Для своїх казок Федькович черпав матеріал з двох джерел; з рідного українського фольклору і з епічної творчості інших народів. На основі поширених серед українського народу переказів, легенд чи повір’їв Федькович написав казки: «Дурний гуцуляк», «Хлопчик-сирота і єго котик», «Чудатий кінь», «Як виряджав Петро Конарюк своїх синів у найми», «Від чого море солоне!» та інші. Обробляв він також німецькі казки із збірника братів Грімм («Чортівська бочка», «Золота кісочка», «Нікс», «Хитрик кравець», «Мудра жінка»), переробляв казки Г. Андерсена («Іголка-угорка претонесенька», «Підмінче», «Адам і Єва»). Серед відсталих темних верств народу мали поширення легенди, вірування і перекази апокрифічно-релігійного змісту. Федькович брав до уваги і цей матеріал, написавши на його основі такі твори, як «Житіє святого великомученика Юрія (Георгія)», «Фармазони, або як то тридцять Срібнарівських господарів записалося чортові і як то они за сім літ, сім місяців і сім неділь дуже забагатіли», «Казка за одного стрільця та й за одного опиря», «Провід божий» та ряд інших. Ці твори виходили окремими виданнями або включалися у збірки, призначені для народного читання.
Ю. Федькович один з перших увів в українську поезію інтернаціональні мотиви з життя італійського народу. Поет захоплюється багатством і красою Італії:
“У Вероні”
поруч розробляє ностальгічні мотиви.
Тема рекрутчини і військової служби пов’язана з автобіографічними мотивами:
“Нічліг”
це дебют українською мовою, пейзажна замальовка з елементами медитативності про тяжку непередбачувану долю солдата.
У зв’язку з жовнірською темою у творчості Ю. Федькович присутні антивоєнні мотиви. Солдати гинуть за чужі інтереси (“Трупарня”), а дезертирство – єдиний шлях до волі. Це явище автор не засуджує, а глибоко вмотивовує (вірш “Дезертир”).
У творах цього тематичного циклу поет часто вдається до прийому сну, спогадів, листування. За їх допомогою він створював природні ситуації, поглиблював психологічний аналіз. Твори написані у стилістиці народної пісні: використано повтори, оклики, порівняння, епітети.
Соціальна тематика:
“Пречиста діво, радуйся, Маріє…”
на тлі яскравого пейзажу автор створює лаконічні, соціально і емоційно виразні малюнки людських страждань. Ці картини супроводжуються болісними роздумами ліричного героя. Гіркою іронією, болючим сарказмом після кожної сцени-картини як рефрен повторюються слова:
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Бо я не можу… Вшак я маю душу,
І чути мушу, і дивитись мушу.
У віршах, співанках, баладах Ю. Федьковича на повну силу зазвучала також тема батьківщини, історичного минулого. Простежується еволюція: від оспівування рідного краю до осягнення всієї України.
“Добуш”
використано фольклорні мотиви, створено героїчно-романтичний образ народного месника.
Тема творчості, мотиви громадського обов’язу митця (“Оскресни, Бояне…”, “На день добрий”).
“Дезертир”, поема
основна тема твору – відтворення трагічної долі наймита Івана Званича, відданого у рекрути. Автор простежує його життя від сирітського дитинства до мученицької смерті.
Твір складається з 6 розділів, що являють собою самостійні епізоди, об’єднані спільною темою. Своєрідним композиційним обрамленням є вступ-присвята і епілог (“Кінець”). Дія розвивається хронологічно, за винятком розділу “Лист”, у якому описане злиденне життя родини Івана, після втрати годувальника. Одночасно – це зламний момент твору, лист від дружини став поштовхом до дезертирства і спровокував подальші трагічні події.
У поемі створено живі яскраві характери. Автор використовує народні засоби образотворення, індивідуалізуючи персонажів за допомогою прийому деталі. Переживання героїв висловлюють вони самі. Широко використано внутрішній монолог, діалог, ліричні відступи. Автор майстерно використав поетику і ритміку народної пісні для створення цих відступів (звернення до музи, до “місяця-князя”). Твір має кілька вставних пісень, що відіграють важливу композиційну роль, пов’язуючи окремі події в єдине ціле або вмотивовують ті чи інші вчинки героїв. Поема характеризується різноманітною тропікою, джерела якої – фольклор. Поряд з цим автор є творцем оригінальних означень, неологізмів. Народний коломийковий розмір твору урізноманітнюється іншими розмірами, створюючи динамічний і гнучкий ритмічний малюнок. Уся система художніх засобів підпорядкована центральному задуму – відтворити на прикладі долі одного солдата масштаби впливу військової служби на людину. Стиль твору, а також композиція і художні засоби нагадують поему “Гайдамаки” Т. Шевченка.
Прозову спадщину Ю. Федьковича складають оповідання з народного життя, морально-дидактичні твори для дітей, казки, а також байки. Жанр більшості творів автор означує як повість. Однак основним жанром є оповідання: етнографічно-побутове, казково-легендарне. У малій прозі Ф. присутні короткі оповідання, які мають ознаки новели. Для них характерні: стислість оповіді, гостроконфліктні ситуації, динамізм у розвитку дії, виразний психологізм. На жанрово-стильову структуру оповідань Ф. значний вплив мали – з одного боку – фольклорна традиція (народні новели, казки, легенди), з іншого – романтична літературна традиція.
Проблематика, жанрові та стильові особливості прози Ю. Федьковича значною мірою обумовлюються виховним завданнями, які ставив перед собою письменник. Проза має пропагувати високі ідеї, сприяти етичному вдосконаленню людини. Оповідання орієнтовані на оспівування простих, але гордих і волелюбних гуцулів. Для них властиві настанова на возвеличення добра, справедливості, уславлення побратимства як ідеалу людських стосунків. У прозі переважають світлі, яскраві настрої і почуття, ясні кольори. Основні риси індивідуального стилю Ю. Федьковича – проникливий ліризм, суто народний стиль оповіді, предметно-чуттєве зображення дійсності, поєднання романтизму і реалізму. У прозі переважають теми з жовнірського і селянського життя, подані у родинно-побутовому плані, розроблена здебільшого морально-побутова сторона життя гуцулів.
Основний прийом зображення – це перенесення у твір подій життя з додаванням авторських співпереживань. Естетичній свідомості Ю. Федьковича властиві руссоїстські погляди: це протиставлення сільської культури і міської. Це також ідеалізація простих гуцулів, їх вчинків і почуттів. За характером конфлікту романтична проза Ю. Федьковича індивідуально-психологічна. Авторська увага зосереджена на внутрішньому світі особистості, на родинно-побутових взаєминах між людьми. Основна колізія – це суперечність між суб’єктивним прагненням до щастя і об’єктивною неможливістю досягти його.
“Можно сказать, что лучшего стилиста, чем Федькович, не было и нет среди буковинских и галицких писателей, и вообще сочинения Федьковича можно поставить наряду с лучшими образцами малорусской и, пожалуй, не только малорусской народнической литературы. Сквозь легкую, а подчас и довольно густую дымку идеализации вырисовываются яркие, живые картины, метко, изящно очерченные силуэты; на всем чувствуется присутствие жизни” (Леся Українка).
Найбільшої концентрації композиційно-стильової структури досягає Ю. Федькович у стиснутих до кількох сторінок новелах (наприклад, “Таліянка”)
“Сафат Зінич”
втілено мотив помсти за обман і зраду. Сафат Зінич вбиває товариша за зраду чужих інтересів. Використано техніку новелістичного “пуанту” – драматичного загострення. Раптова усіченість фабули – ще один спосіб дати простір для читацької співтворчості.
“Люба-згуба”
твір з почуттєвою і фаталістичною природою конфлікту. Цей конфлікт має двоплановий характер. З одного боку – це колізії любовного трикутника (почуття головних героїв: Ілаш-Калина-Василь). З іншого – конфлікт між людським прагненням до щастя і фатумом. У мотиві долі знаходить своє художнє вираження романтичні категорії свободи і необхідності.
Концепція кохання у Ю. Федьковича пізньоромантична. Кохання – це почуття поетичне, але одночасно егоїстичне і навіть руйнівне. Головні герої характеризуються неприборкано-бурхливим, свавільним виявом пристрасті. Використано фольклорний мотив “велике кохання до біди приводить”. Любовна пристрасть виступає як фатальна. Людський розум, воля, можливість для людини іншого шляху обмежуються не лише свавільною пристрастю, а й фатумом. Герой-вбивця власного брата (Василь) для автора – жертва глибокого поетичного почуття і одночасно надлюдських сил.
Основний принцип образотворення – увага до емоційної сфери у момент її психологічного напруження. Автор виявляє інтерес до дисгармонійного внутрішнього світу людини.
Написане оповідання від першої особи. Оповідач виконує усталену функцію спостерігача, коментатора подій, оцінює поведінку персонажів, виражає авторську думку. Тональність твору баладна. Стиль оповіді пройнятий фольклорними зворотами і пісенним ліризмом.
Новаторство: Ю. Федьковича створює перші художньо досконалі психологічні новели, хоч частково засновані на подієвості. Ф. проходить еволюцію від повістки, оповідання до новели, дбаючи про все більшу концентрацію своєї малої прози. Автор перемагає статичність етнографічного матеріалу, насичуючи оповідь дією, динамізмом. Змінюється темперамент оповіді – з поважного епічного до драматично-ліричного. Оповідач омолоджується.
Особливу увагу Ю. Федькович звертає на творення характерів. Вони романтично гіперболізовані, але характеристика всебічна, характери цілісні, виписані риси індивідуальної психології.
Ю. Федькович виступив у західноукраїнській літературі XIX століття як перший письменник-реаліст, новатор художньої форми. Цей народний співець був пристрасним борцем проти соціальної неправди, будь-якого насильства над людиною. Саме тому однією з провідних тем його творчості стала «жовнірська» тема — доля рекрута-селянина, який змушений служити в австрійській армії, бути відірваним від рідної родини. Цю тему Федькович розвиває і в поетичній творчості, і в прозі. У поезії, зокрема, цій темі присвячені твори «Нічліг», «Виправав поле», «У Вероні», «Під Маджентов», «Рекрут», «Варешті», «Лук’ян Кобилиця», «Дезертир». Рекрутська поезія просякнута сумовитими настроями, викликаними розлукою з рідним краєм, мотивами прощання з рідними людьми, зокрема, матір’ю, і смертю на полі брані.
Повість «Три як рідні брати» розповідає про долю селянського парубка Івана, якого забрали в солдати, як тільки йому виповнилося двадцять років. Відірваний від рідної землі, хлопець постійно страждав, адже він не міг навіть попрощатися з матір’ю і сестрами.
Терплячий та слухняний Іван відрізнявся від усіх солдатів, бо ніколи не скаржився, не кричав, не бився, за що капрал прозвав його кам’яним. Але після листа з дому, де мати повідомляла, як бідують вони із сестрами і як хворіє брат Онуфрій, зовсім тяжко стало Іванові на серці. Крім того, солдат не міг сам прочитати листа, а капітан ще й познущався з хлопця, кинувши йому листа в обличчя. Епізод цей виписаний дуже яскраво. Письменник підкреслює, що австрійські офіцери ставилися до простих солдатів-українців, немов до худоби.
Дізнавшися, що брат уже лежить при смерті, Іван просить про відпустку, однак його не відпускають. Більше того, за нахабність хлопця заарештували, і він хотів навіть втопитися від такої наруги. Що ж залишається солдатові? Чи просто спокійно чекати, Поки загине його родина, помре брат, мати змучиться без його допомоги, чи тікати? Так, дезертирство з армії вважалося страшним злочином, але Ю. Федькович яскраво показує, які обставини штовхали простих селянських хлопців на цей злочин, яких страждань зазнавали вони, не маючи можливості допомогти своїм родинам. На щастя, Іванові, на відміну від героїв інших творів Федьковича, пощастило-таки отримати відпустку завдяки тому, що його друг, капрал Бай, згодився прослужити ще один рік, якщо хлопцеві дадуть відпустку. Бай навіть подарував Іванові на дорогу кілька монет.
Інший хлопець, молодий жандарм, врятував Івана від голодної та холодної смерті в дорозі. Так і побратався Іван із своїми найкращими друзями, з якими пов’язало його саме життя.
Скрутно б довелося Іванові без його нових друзів- побратимів, адже брата вже живим не застав, а родина страшно бідувала: мати лежала ледве жива, а сестри служили в наймах, важко працювали. Після смерті матері й сам захворів Іван через нелюдську напругу. І знову на допомогу йому прийшли його друзі. А коли Іван видав сестер за своїх побратимів, зажили вони однією родиною.
Можливо, кінцівка повісті «Три як рідні брати» і є дещо ідеалістичною, майже казковою, але письменникові вдалося висловити дуже важливу ідею: серед нелюдського соціального гноблення, страшної реальності підтримкою людині може бути тільки інша людина, і що люди, коли вони разом, можуть здолати будь-які негаразди.
Рекрутчина, зображенню якої письменник присвячує велику частину своїх творів, була справжнім соціальним злом, яке лягало важким тягарем на буковинське село, насамперед на селянську бідноту. У відображенні цього явища Ю. Федькович виступив як справді народний письменник. Саме на цьому наголошував І. Франко, який писав: «Федькович займає в нашій літературі важне місце. Особливо болі, туги, надії і розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий. Мені здається, що віршові ї прозові твори, котрі відносяться до сього круга сюжетів, зібрані докупи, дали б нашій літературі правдиву перлу і вказали б нам творчість Ю. Федьковича в її найкращім моменті».
