В основі трагедії Шекспіра "О т е л л о" (1604), як і в "Гамлеті", лежить конфлікт між особистістю і навколишньою дійсністю, але розв'язується він дещо в іншому плані. Основу сюжету Шекспір запозичив з новели італійського письменника Чінтіо, опублікованої в 1566 р.
"Отелло" Шекспіра - розповідь про велике кохання і трагедію обманутої довіри. Велике кохання Отелло й Дездемони гине внаслідок зіткнення із світом зла, честолюбства й лицемірства, втіленими в образі Яго.
Сюжет трагедії "Король Лір" Шекспір запозичив з "Хронік" Голіншеда, одного із своїх найулюбленіших письменників. Проблематика родинних стосунків щонайтісніше переплетена тут з проблематикою суспільно-політичною. З приголомшливою силою і дивовижною правдивістю у трагедії відтворено внутрішню еволюцію Ліра. "Дивлячись на нього, - писав М. Добролюбов, - ми спочатку відчуваємо ненависть до цього розпутного деспота; але, йдучи за розвитком драми, все більше примирюємося з ним як з людиною і закінчуємо тим, що сповнюємося гнівом і палкою злобою вже не до нього, а за нього і за цілий світ-до того дикого, нелюдського становища, яке може доводити до такого безпутства навіть людей, подібних Ліру".
Запозичивши основи сюжету із старовинних хронік, у "М а к б е т і" Шекспір ще раз повернувся до давно цікавої для нього проблеми узурпації королівської влади, розкриттю якої присвятив свого часу п'єсу "Річард НІ". Філософський смисл "Макбета" розкритий у словах головного героя:
У великіх трагедіях другого періоду творчості Шекспір відобразив кризу англійського гуманізму початку XVII ст. Він прагнув розв'язати в них найскладніші й найактуальніші проблеми сучасності.
У роздуми й слова своїх героїв Шекспір, звичайно, вклав багато власних думок, почуттів і переживань, але цілком ототожнювати його з жодним із цих героїв, зрозуміло, не можна. У самого Шекспіра ніколи не було того глибокого песимізму та відчаю, тієї втрати довіри долюдей, які властиві Гамлету, Отелло, Лірові. Шекспір завжди вірив у прийдешнє визволення людства від зла й брехні, в остаточну перемогу правди і справедливості. У цьому сенс епілогів усіх його великих трагедій. Шекспір був переконаний, що доля людини - результат взаємодії певної особистості з навколишніми обставинами. Він переконливо довів, як у сучасному йому світі найбільш благородні, розумні й обдаровані люди гинуть під навалою темних, ворожих чистоті й людяності сил (Гамлет, Отелло, Лір), з якою легкістю душами людей оволодіває інколи зло і до чого це призводить (Клавдій, Макбет).