Німецьке та Нідерландське Відродження
Відродження у Німеччині та Нідерландах припадає на кінець 15 — початок 16 століття. Найвищі досягнення Відродження у цих країнах належать образотворчому мистецтву (Альбрехт Дюрер, Ганс Гольбейн-Молодший, Лукас Кранах та інші). Література не подарувала творів, які можна було б поставити врівень з творами італійців, Шекспіра чи Сервантеса. Окрім вже згадуваного ідеолога християнського гуманізму Еразма Роттердамського, ці літератури представлені іменами Себастьяна Бранта, анонімними «Листами темних людей» (1515), Ульріхом фон Гуттеном (1488–1523) та «народними книжками» («Райнеке Фос Лис», 1498; «Фортунат», 1509; «Тіль Ейленшпігель», 1515; «Доктор Фаустус», 1587). Нідерланди 15-16 ст. були серед найбагатших і розвинених країн континенту. Суперництво між містами Нідерландів і Італії виявилося не на користь італійських князівств, бо промисловість Нідерландів, банківські операції, ініціатива її ділових кіл перевищили активність італійців, яких нідерландські ділки поступово витіснили з тодішнього світового ринку. Італії залишили почесне звання — батьківщини мистецтв.
Але процес розвитку власних форм відродження на землях Нідерландів проходив у більш повільних темпах, ніж в Італії. Відсутність значної кількості античних споруд і інших залишків античної культури спонукала митців Нідерландів активно використовувати не античні, а середньовічні, готичні форми, компромісно поєднуючи їх з ренесансними формами, запозиченими з Італії. Але до 1450 р., що став порубіжним, ренесансні форми Італії не мали поширення в тогочасній Європі. Знадобилося ще 50 років для знайомства з досягненнями італійської культури і запозичення її форм митцями інших держав.
В Нідерландах, де була розвинена власна національна культура, найбільш охопленими ідеями Відродження були —Література,живопис,частково — гравюра,найменше — архітектура.
Відомі представники живопису Нідерландів вдало запроваджували нові технології — саме нідерландці, брати ван Ейки вважаються головними засновниками живопису олійними фарбами в Західній Європі. Нідерландські художники вдало конкурували і з художниками самої Італії, роками працюючи в її мистецьких центрах. А італійські магнати залюбки замовляли релігійні образа нідерландським майстрам (вівтар Портінарі та інші). Відродження в Італії мало аристократичне спрямування, а відомі ренесансні центри формувалися при дворах вельможних володарів (в Урбіно при дворі Монтефельтро, в Мантуї при дворі Гонзага, в Мілані при дворі Сфорца, у Флоренції під патронажем родини Медичі, в Римі при дворі римських пап).
Відродження в Нідерландах мало досить демократичний, народний характер. А митці не затуляли очей перед протиріччями доби, її жорстокістю до людей, її ганебними чи потворними рисами. Готичні наслідки в мистецтві були доповнені і розвинені в бік більшого узагальнення, ускладнення характеристик, увагою до пейзажу і інтер'єру — як оточенню людини. Мистецтво Нідерландів стане могутньою базою для розквіту фламанського бароко і голландського реалізму в 17 столітті.
Нідерландські гуманісти відзначаються глибоким і всебічним знанням античності, тісним зв'язком із італійською ренесансною культурою, прагненням до безпосереднього спілкування з гуманістами інших країн. Найвище надбання нідерландських гуманістів - образотворче мистецтво і ренесансна проза.
Найвидатнішою постаттю в нідерландській літературі був Еразм Роттердамський (1466-1536). Він був голландцем за походженням і народився в Роттердамі. Батьки його рано померли. Через матеріальні нестатки він вступив у монастир, в якому провів близько семи років, але потім залишив його і продовжував навчання в Парижі, в колегії Монтегю. Вчився він наполегливо й захоплено, приділяючи особливо багато уваги класичній філології.
Офіційної посади Еразм не займав, він вів життя вільного літератора, багато подорожував: побував в Італії, Англії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, останні роки життя провів у Базелі.
Еразм здобув славу знавця античної словесності, користувався визнаним авторитетом у середовищі гуманістів і мав на багатьох з них великий вплив. Видатні діячі гуманізму дорожили особистими контактами з ним. Довголітня дружба єднала Еразма з великим англійським гуманістом Томасом Мором.
Літературна спадщина Еразма величезна. Вона складається з художніх творів, перекладів, коментованих видань старовинних текстів, філологічних і богословських досліджень, суджень на моральні теми незліченних листів. Писав Еразм латинською мовою. У 1500 р. з'явилася у Парижі перша його праця «АдагіЬ («Прислів'я») - збірка коментованих автором прислів'їв, сентенцій, крилатих виразів, виписаних ним із латинських і грецьких античних творів.
Найціннішу частину спадщини Еразма становлять «Похвальне слово Глупоті» (1509) і «Домашні бесіди» (1518). «Домашні бесіди» - це збірка діалогів, яка повинна служити посібником для тих, хто вивчає латинську мову.
В історію світової літератури Еразм увійшов як автор знаменитого твору «Похвальне слово Глупоті». Він задумав цю книгу в 1509 p., їдучи з Італії до Англії, де, зупинившись у домі Томаса Мора, невдовзі й закінчив її.
Ця невелика книга є своєрідною енциклопедією тогочасної дійсності. Літературна форма твору не вкладається в якийсь традиційний жанр. Еразм використав широко вживану античними письменниками форму жартівливого панегірика, до якої, між іншим, охоче зверталися гуманісти, але передусім спирався на народну літературу та народний театр, в якому мудрість часто виступала під виглядом дурості й викривала глупоту і пороки.
Відкривається твір присвятою Томасу Мору, де Еразм з'ясовує свій задум - скласти похвальне слово Глупоті. Він розуміє, що це може виглядати дивним і не сприйматися всерйоз, але його мета поважна: засудити пороки і виставити напоказ усе смішне в людському житті в такий спосіб, щоб твір приніс читачеві більше користі, ніж педантичні трактати.
Будується «Похвальне слово» як монолог Глупоти, який вона з кафедри виголошує перед багатолюдними зборами. Спочатку Глупота розповідає про себе, свій родовід і знайомить із своїм почетом. Народилася вона на щасливих островах, де все росте несіяне й неоране, від могутнього бога багатства Плутоса і прекрасної пустотливої німфи Юності. Почет Глупоти - це Самолюбство, Улесливість, Лінь, Насолода, Обжерливість, Розгул і Непробудний сон, які допомагають їй підкоряти увесь рід людський, навіть імператорів. Далі, доводячи право називатися богинею глупоти, Морією, героїня розповідає про своє безмежне панування над людьми й богами і твердить, що коріниться вона в самих основах життя. Виявляється, що на світі немає таких веселощів і такого щастя, які б не були дарами глупоти, і що сама глупота, зрештою, є не що інше, як життя за велінням почуттів. Морія виступає як втілення самої природи. Вона протистоїть односторонності, догматичності в житті, усьому, що обмежує й ігнорує людську природу, всім тим, хто лицемірно проклинає життєві насолоди і радощі. Глупота розвінчує схоластичну мудрість як невідповідність природі і логіці життя. На її думку, мудрець від дурня різниться тим, що керується розумом, відкидаючи почуття. Дурень - це людина, яка перебуває в гущі життя, приємна для друзів, лагідна з дружиною, весела на бенкеті, невибаглива у співжитті і ніщо людське їй не чуже. Мудрець же уникає хвилювань, забуваючи, що хвилювання і пристрасті часто стимулюють людський розум і схиляють людину до добрих справ. Мудрець зрікається вільного прояву природніх почуттів і, позбавившись їх, втрачає людські властивості, перетворюється на мармурову подобу людини, чудовисько, холодний камінь, що не знає ні любові, ні жалості. Мудрець непридатний до діяльного життя, він завжди зайнятий тільки собою, не уболіває за друзів, бо не має їх. Зрештою Морія доходить висновку, що такий мудрець - просто тварюка (гл. 29). Промова Морії звучить панегіриком природному началу людини і набуває значення захисту життєрадісного вільнодумства. «Войовничий похмурий «мудрець», якого викриває красномовна Морія,- це у своєму роді вельми розвинутий псевдо-раціоналізм середньовічної схоластики, де розум, поставлений на службу вірі, педантично розробляв найскладнішу систему регламентації і норм поведінки. Старечому розуму схоластів, занепадаючій мудрості неуків-опікунів життя, шановних магістрів теології протистоїть Морія - новий принцип Природи, висунутий гуманізмом Відродження. Цей принцип відбивав прилив життєвих сил у європейському суспільстві в момент народження нової ери»(1).
Поступово характер промови Морії змінюється. Вона закликає читача вдивитися разом з нею в життя людей різних станів, а головно тих, «хто є поважнішим». Морія намагається визначити ті форми, яких набирає дурість у різних шарах суспільства. Панегірик перетворюється на критику всього середньовічного життя. Огиду в Еразма викликають відносини й уявлення, засновані на користолюбстві, схилянні перед багатством і золотом. З найбільшою відразою автор пише про купців: «Купецька порода найгидкіша і найпаскудніша, бо купці ставлять перед собою наймерзотнішу в житті мету і досягають її наймерзотнішими засобами: вони брешуть, божаться, крадуть, шахрують, обдурюють і одночасно удають з себе перших людей на світі тільки тому, що їх пальці прикрашено золотими перснями» (гл. 48). Суспільним життям заправляє батько Морії - бог Плутос, якого вона проголошує «єдиним справжнім батьком богів і людей». «...Від його присудів залежать війни, мир, державна влада, ради, суди, народні збори, договори, союзи, закони, мистецтва, вчені праці...» - всі громадські й приватні справи смертних (гл. 7).
Найгострішою є сатира у главах, де змальовано представників середньовічної богословської та схоластичної мудрості - філософів, теологів, граматиків, а також усіх священнослужителів католицької церкви - від нехлюя-ченця до папи. У зображенні Еразма ченці й богослови настільки порочні й мерзенні, що викликають уже не сміх, а ненависть. Навіть відважна Глупота вагається: «Чи не краще було б... не чіпати цього смердючого болота, не торкатися цієї отруйної рослини» (гл. 53).
Монастирські братчики на сторінках «Похвали» - це невігласи, лицеміри, розпусники, які вірять тільки в те, «що найвище благо полягає в утриманні від усіх наук» (гл. 54).
Завершує Еразм книгу висновком Морії, що не тільки реальний сучасний світ пройнято глупотою, а й те блаженство, яке праведники-мудреці обіцяють людям в нагороду за благочестиве життя, є безумством.
Книга Еразма Роттердамського вражає багатством життєвого досвіду автора, глибиною думки, а особливо сміливістю, яка полягає не тільки в гострій і непримиренній критиці феодального суспільства як царства глупоти й пороків, а й у новаторському характері мислення та сприйняття дійсності.
«Похвальне слово Глупоті», як і інші твори Еразма, написано латинською мовою, якій письменник зумів надати простоти і невимушеності.
Після виходу в світ «Похвальне слово Глупоті» стало одним із найвідоміших гуманістичних творів. Книга була перекладена майже на всі європейські мови.
Себастіана Бранта (1457-1511). Він був доктором прав, деякий час працював професором Базельського університету, а потім - міським секретарем Страсбурга. Брант знав латинську і грецьку мови, античну літературу, багато часу віддавав науковій і літературній діяльності. На відміну від багатьох німецьких гуманістів, він писав не тільки латинською, а й німецькою мовами. Найціннішим у його спадщині є сатирико-дидактичний твір «Корабель дурнів» (1494).
У передмові до книги автор визначив своє завдання - підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім'я виправлення людського роду. Тут же він з'ясовує і свій творчий задум. Стривожений тим, що світ занурений в темряву і заполонений дурнями, автор вирішив усіх їх посадити на кораблі й відправити в країну глупоти - Наррагонію. Доки вони заповнюють цей дурляндський флот, автор описує глупаків усіх категорій і видів як втілення найрізноманітніших моральних і соціальних пороків: від дрібних побутових вад до злочинів можновладців. Перед судом розуму, а не релігійних догм поставив він учених-педантів, невігласів-професорів, ледарів-студентів, астрологів, шарлатанів-лікарів, нероб, базік, розпусників, гультяїв, злих і сварливих жінок, лихословів, рабів моди, сутяг, підлабузників і т. д. Багато уваги Брант приділив критиці користолюбства, жадоби до грошей, байдужості до суспільного блага. З осудом говорить автор про те, що князі дбають тільки про свої приватні інтереси, попи приймають духовний сан тільки заради ситого життя, що ченці жадібно збагачуються, прикриваючись скаргами на свої нестатки. Автор уникає монотонності в описі глупоти і пороків тим, що часто зображує їх у формі побутових малюнків, живих епізодів, наче вихоплених з повсякденного життя німецького міста. Ось, наприклад, який характер має розповідь про нерозумних легковажних чоловіків, які надміру захоплюються модою. Усій книзі властивий дидактичний тон. Викриваючи пороки, Брант водночас закликає до їх виправлення, висміюючи повчає, глупоті тут же протиставляє розум, пороку - доброчесність. Наприклад, критикуючи необачних глупаків, які діють не думаючи, автор відразу ж пропонує норму розумної поведінки.
Нерідко повчання Бранта по-міщанськи обмежені, але, зрозуміло, не вони визначають смисл книги.
На стилі Бранта позначилися його знання класичної стародавності. У мові твору широко використовуються приклади й порівняння, взяті з античних творів. Скажімо, критикуючи нестриманість любовних пристрастей, письменник згадує Дідону, Медею, Сапфо, Арістотеля, Вергілія, Овідія. Разом з тим твір яскраво національний. Він написаний живою народною мовою, римованим віршем, узятим з німецької поезії, насичений дотепами, прислів'ями.
Книга Бранта пройнята бажанням змінити життя німецького суспільства, зробити його гідним людини, сповнена передчуття грізних подій. «Безугавний ураган жене у море rope-флот», бурхливі хвилі то підіймають кораблі до високих хмар, то кидають їх у морські глибини.
Сатира Бранта відразу стала популярною, невдовзі по виданні була перекладена на латинську, французьку, голландську, англійську мови. Вона здійснила значний вплив на тогочасну німецьку літературу, особливо на творчість поета-сатирика Томаса Мурнера (1475-1537).
Народні книгиВажливий напрям становила демократична література, яка завдяки розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких творів переказувались французькі рицарські романи, в наступних - німецький героїчний епос і середньовічні шванки. З початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального сатиричного змісту. У статті «Німецькі народні книги» Енгельс високо оцінив їх за дух опозиції, за багатство вигадки, дотепність і правдиву поетичність.
Широко відомою стала весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди й витівки Тіля Ейленшпігеля. Вдаючи з себе дурника, виконуючи буквально все, що йому говорять, Тіль спілкується з представниками усіх соціальних кіл та станів. Дотепний і кмітливий, великий майстер веселого, а часто й злого жарту, він потішається над становими забобонами дворян, ненажерливістю духівництва, людською глупотою і довірливою простуватістю. Ейленшпігель, «кидаючи виклик середньовічному суспільству, у блазенстві знаходить свободу, яка для нього дорожча над усе і підносить його над сильними світу, їхніми звичаями й засадами. Він - втілення невичерпної народної енергії, винахідливості й вільнолюбності. його жарти і забави, попри весь їх цинізм, несуть у світ апофеоз особистої ініціативи, розуму і любові до життя» (1).
До образу Тіля зверталися й письменники пізніших епох. Зокрема, бельгійський письменник XIX ст. Шарль де Костер використав цей образ у своєму романі «Легенда про Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака».
Однією з найцінніших німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста - ученого кінця XV-початку XVI ст. За свідченнями сучасників, Фауст в 1509 р. одержав ступінь магістра в Гейдельберзькому університеті, а в 1528 р. сам уже називав себе доктором наук. В народі він мав репутацію мага і чародія, оскільки звертався до «таємних наук», заборонених церквою. Про нього розповідали різні незвичайні історії, які зрештою переросли в легенду. Перша книжкова версія історії про Фауста була опублікована в 1587 р. франкфуртським друкарем Йоганом Шпісом. Книга складається з трьох частин. У першій розповідається про молодість Фауста. Жив він у місті Віттенберзі, вражав усіх самовпевненістю й зухвалим розумом, які довели його до занять забороненими науками. Він викликав нечисту силу і дійшов до того, що викликав біса Мефістофеля і уклав з ним союз на 24 роки, який закріпив своєю кров'ю. Згідно з угодою, Мефістофель, залишаючись для всіх незримим, повинен з'являтися до Фауста за його бажанням і виконувати всі його розпорядження. Фауст за це зрікся бога і віддав душу сатані. Починається «гріховне» життя Фауста, яке, однак, не приносить йому щастя. Фауста бентежить думка про пекло, він заводить про нього розмову з Мефістофелем і висловлює бажання подивитися потойбічний світ.
У другій частині «народної книги» описуються подорож Фауста у потойбічний світ, а також його мандри по різних країнах і навіть на сузір'я.
Третя частина розповідає про те, які «чудеса» творив Фауст. Наприклад, виконуючи волю імператора Карла V, він викликав тіні Олександра Македонського і його дружини, показав студентам Єлену Прекрасну і т. д. Зрештою прийшла розплата. Вранці того дня, коли минуло 24 роки з часу укладання угоди з Мефістофелем, друзі знайшли спотворене [207] тіло мертвого Фауста. Закінчується книга моралізаторським заключенням автора: «Так завершується ця правдива історія про чародійство доктора Фауста, з якої кожний християнин, особливо ж люди гордої, цікавої й упертої вдачі, повинні навчитися бога боятися, а чаклунства, закликань та інших діл бісівських уникати». Напевне, легенда надрукована в опрацюванні протестантського пастора, бо повчальний тон пронизує усю книгу. Автор говорить, що Фауст замість того, щоб вивчати священне писання, насмілився в гордині своїй «викинути його за поріг» і зайнятися медициною, астрономією і навіть магією. Фауст осуджується за гординю й відступництво від бога, але, всупереч цій авторській тенденції, зміст багатьох епізодів легенди відбивав і позитивне ставлення до героя, захоплення його вченістю, вчинками, величними бажаннями. В книзі проявилися й характерні для доби Відродження настрої та устремління: прагнення до знань, до всебічного розвитку особи, до звільнення людини від теологічних обмежень середньовіччя. Головна сутність фаустівського сюжету - жага безмежного знання, допитливість, свобода духу - приваблювала багатьох письменників наступних епох і зумовила величезну популярність образу Фауста.
