Франція являла собою єдину державу, була однією із найбільших за чисельністю населення країною Європи. Головним змістом французької історії кінця XV — початку XVI ст. стала централізація країни, зміцнення королівської влади. Незважаючи на те, що сторічна війна з Англією (1339—1453 рр.) залишила країну повністю зруйнованою, Франція швидко оживала, починала багатіти. Змінювався характер економіки, її виробничих сил, якісний склад, що повністю змінювало устрій французького королівства. У торгівлі це була епоха кредиту, започаткування банків, коли ярмарки ставали центром світової торгівлі і великою інтернаціональною біржею європейських народів, де можна було побачити іспанські, німецькі, швейцарські товари. У землеробстві — це епоха розкріпачення селян, у промисловості — виникнення перших підприємств капіталістичного типу (книгодрукування, паперова справа). Ь загальної плебейської маси виділявся клас буржуа, який проявляв свою активність у всіх галузях економічного і духовного життя країни. Він пробирався до королівського трону і разом з родовитими дворянськими прізвищами входив до безпосереднього оточення короля, нову придворну аристократію, його речників, міністрів, душеприкажчиків, які не лише підтримували правителя, а й забезпечували агресивну політику французького королівства. Починаючи з походу Карла VIII (1492 р.), французькі королі зі своїми арміями прямували до італійських земель, країни мистецтва і поезії, осередка античної філософії і літератури. Вони вивозили зразки італійської культури до себе на батьківщину. Тому дуже швидко вплив італійської культури
став відчутний у всіх сферах французького суспільного життя.
Гуманізм та італійська література давали новий поштовх французькій літературі. Король Франциск I виписав з Пали Тиціана для написання портрету, заснував першу вищу світську школу, покровительствував письменникам і художникам. Одночасно він наказав спалити на аутодафе одного із найкращих друкарів Франції Доле, а гугеноти, в свою чергу, спалили іспанського лікаря Сервета, який вивчав систему кровообігу.
Маргарита Наваррська (1492—1549) була покровителем гуманістів, які розповсюджували у суспільстві ідеї просвітництва. Талановита, допитлива, розумна, освічена (знала латинську, грецьку і поверхово єврейську мови), вона підтримувала ідеї Реформації і вела релігійне листування з єпископом Брисонне. Писала благочестиві вірші про порятунок грішних людей благодаттю Божою. Письменники того часу називали її «перлиною», саме так перекладалося з латині її ім'я, квіткою, що відповідало другому значеню її імені («маргаритка»), оспівували її розум і серце. Маргарита Наваррська писала ліричні вірші, однак майже всі вони були релігійного змісту. Нею написані молитви у віршах, дві релігійні поеми — «Дзеркало грішної душі» і «Свято агнца». Перша поема була піддана осуду Сорбонною як єретична. Релігійні твори Маргарити Наваррської були нецікавими для наступних поколінь і не відрізнялися поетичною майстерністю. Славу їй приніс роман «Гептамерон» («Сім днів») — збірка новел про любовні пригоди. Форма цього твору була запозичена у Боккаччо («Декамерон») і Чосера («Кентерберійські оповідання»). Проте за змістом роман самостійний.
За сюжетом 10 шляхетних кавалерів і дам перебували на піренейських мінеральних водах. У зв'язку з повінню відпочиваючі перебралися до монастиря. Вони змушені чекати впродовж 10—12 днів, коли побудують міст через річку. Щоб скоротати час, вирішили зранку вголос читати Святе Писання, а решту вільного часу розповідати різні історії і обговорювати їх. Зібрання їх проходили у монастирському садку. Головна особа цього товариства — пані Уазіль. Всі оповідки легкі, вичурні. У них розповідається про людське життя, його слабкості і помилки. Багато місця у новелах відводиться ченцям, які зображувалися з іронією.
Гурток
При її дворі у Наваррі групувалися вчені-гуманісти, художники, письменники, тут вони знаходили матеріальну підтримку, нерідко захист від переслідувань церковної реакції, а найважливіше - необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Одним із найбільш значних представників гуртка Маргарити Наваррської був Клеман Маро (1496- 1544) - талановитий поет, син Жана Маро - придвірного поета Анни Бретонської. Творчість Клемана Маро зросла на грунті національної й античної поетичних традицій. Він вважав себе послідовником Війона, звертався до жанрів французької народної поезії, засвоював ліричні форми Катулла й Овідія, стислий і гострий вірш Марціала. Маро писав поеми, балади, рондо, послання, еклоги, елегії, похвальні пісні, епіграми; він перший у Франції наслідував петрарківський сонет. Найкраще удавалися йому твори малих форм. У поезіях Маро йдеться про повсякденні пригоди, інтриги й урочисті події при королівському дворі, про кохання й розчарування, трапляються меланхолійні міркування про смерть, значне місце в них посідає сатира на ченців, суддів, схоластів із Сорбонни. Головна цінність поезій Маро полягає у чуттєво-матеріальному сприйнятті світу, в посиленому інтересі до всього земного, що є рисами нового, гуманістичного світогляду, спрямованого проти релігійної догматики. Це спричинило жорстокі переслідування Маро з боку як католицької, так і кальвіністської церкви. Він був гнаний не тільки католиками з Франції, а й зрештою і кальвіністами з Женеви.
Останні роки життя Маро провів самотньо і помер у Турині.
Другий учасник гуртка Маргарити Наваррської - Бонавентюр Депер'є (1510-1544) увійшов у французьку літературу як видатний сатирик. Він вийшов із демократичного середовища, мав добру освіту, знав класичні мови. Замолоду він почав писати вірші, заробляв на прожиття як переписувач, значну увагу приділяв науковій праці. У 1536 р. він приєднався до гуртка Маргарити Наваррської і був деякий час її особистим секретарем. У середовищі гуртка повною мірою розгорнулася його літературна творчість. Він захоплювався Маро і писав вірші в дусі його поезій. Створив збірку оповідань «Нові забави і веселі розмови», сатиричні діалоги «Кімвал світу». [239]
Оповідання були написані, як припускається, у 30-ті роки, але вийшли в світ уже після смерті Депер'є. У збірці 92 новели, які є правдивими картинками реальної дійсності. Вони побудовані на матеріалі спостережень письменника над французьким життям під час подорожей по країні. У нове-лі-вступі до збірника письменник зазначає, що він не ходив за своїми оповідками ні в Константинополь, ні у Флоренцію, а брав їх тут же, дома. Соціальний склад його персонажів дуже різноманітний, але головну увагу автор приділив змалюванню міського середовища. За будовою новели Депер'є неоднакові: одні мають складний логічний сюжет, інші становлять портретний малюнок, анекдот чи веселий діалог. Здебільшого оповідання мають характер невимушеної усної розповіді, яка без кінця переривається вставками, жартівливими звертаннями до читача. Автор використовує живу простонародну мову, каламбур, гру слів, дотепи, лайки тощо.
Хоч письменник не підноситься до великих художніх узагальнень і багато його новел мають суто розважальний характер, все ж їхній гуманістичний смисл є незаперечним. У них торжествують мирський погляд на світ, людський розум і здорові природні почуття, прославляється радість життя. Головний удар автор спрямовує проти схоластів, священиків, ченців. Він висміює їхню скупість, розбещеність, ненажерливість, невігластво і тупість. Ці новели, близькі до сатиричної народної літератури, мають спільні риси з твором великого Франсуа Рабле. Загалом збірка пройнята веселим сміхом, життєрадісністю. У сонеті, який додається в кінці збірки, поет говорить про тяжкі часи і визначає своїй збірці роль - не тільки смішити, а й підтримувати людей у лиху годину:
