Його народження оповите таємницею. Ніхто достеменно не знає, де народився Боккаччо. Флорентійський історик Філіппо Віллані стверджував, нібито Джованні побачив світ у Парижі, а його матір’ю була шляхетна француженка. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в невеличкому містечку Чертальдо.
Батько письменника походив із селян, був купцем і лихварем. Дізнавшись про свого незаконнонародженого нащадка, Боккаччіно забрав хлопчика й дав йому своє прізвище.
Яким було дитинство майбутнього письменника, ми можемо лише здогадуватися. Позбавлений материнської турботи й ласки, відданий на поталу скупому і свавільному батькові, навряд чи зберіг він світлі спогади про світанок свого життя.
Юнак захопився поезією. Саме в Неаполі він познайомився з античною культурою, розпочав власну літературну діяльність. коли король довідався, що син Боккаччіно мешкає в Неаполі, він прислав за ним почесний ескорт. На довгі роки Джованні став бажаним гостем при королівському дворі.
Коли молодий Боккаччо прочитав твори Петрарки, він знищив усі свої вірші, які писав здебільшого для королівського двору, але не зрадив власних літературних уподобань. Він читав Овідія, Вергілія, Цицерона. Професор Неаполітанського Університету, юрист і поет Чіно де Пістойа відкрив юнакові літературну спадщину Данте Аліг’єрі.
Ранній період творчості Джованні Боккаччо прийнято називати юнацьким, або неаполітанським . Змирившись із невдалою спробою складання сонетів, Боккаччо вдається до розробки інших літературних жанрів, у яких оспівує кохання і насолоду життям. Так з’являються його роман у п’яти книгах «Філоко-ло» та дві великі поеми «Філо-страто» і «Тезеїда».
У Неаполі Джованні Боккаччо пережив палке і щире кохання до Марії Аквіно. Придворні пліткували, що вона була позашлюбною дочкою короля. Уперше Боккаччо побачив цю прекрасну жінку в церкві Сан-Лоренцо великодньої суботи 1336 року. Згодом дізнався, що вона співає у придворному оперному театрі. Через руде волосся Джованні назвав її Ф’ямметтою (Вогником) і прославив у своїй творчості. Написані в Неаполі сонети і канцони присвячені Марії Аквіно. Образ коханої з’являється у романі «Філоколо», поемі «Любовне видіння», романі «Елегія мадонни Ф’ямметти». І хоча Марія дуже швидко знехтувала палко закоханим Боккаччо, вона надовго залишилася його музою, як Беатріче для Данте, як Лаура для Петрарки.
.У Флоренції Боккаччо продовжує писати. На цей час припадає наступний період його творчості: перший флорентійський (1340— 1355). Розпочинається він з пасторалі «Амето» і закінчується збіркою новел «Декамерон» — книгою, яка заклала фундамент нової європейської прози, стала вершиною творчості Боккаччо.
Після появи «Декамерона» творчість Джованні Боккаччо помітно занепала. Служителі церкви пророкували йому пекельні муки і розпускали плітки, нібито Боккаччо зрікся «Декамерона». Настав час глибоких розчарувань, усвідомлення суперечностей епохи і неможливості реалізації задуманого. Через участь у політичному заколоті письменник позбувся підтримки влади, посади, швидко постарів і страшенно боявся смерті. Третій період творчості митця, його ще називали другим флорентійським, представлено творами латинською мовою: «Про нещасну долю славетних людей», «Походження поганських богів».Джованні Боккаччо помер у рідному містечку Чертальдо.
Головний твір Боккаччо - «Декамерон», задуманий в 1348 і створений в 1351-1353 роках. Назва книги грецького походження, в перекладі - «десятиденник», тобто «збірка новел з обрамленням». Така композиція стала вже традицією в літературі, досить згадати східну «Тисячу і одну ніч», італійську збірку межі XIII і XIV століть «Новелино». Боккаччо в той же час став і новатором цієї форми, оскільки підпорядкував її закону «готичної вертикалі» (від низького - до високого), відповідним чином розташувавши новели. Саме поняття низького і високого автор «Декамерона» представив з гуманістичних позицій, так що і самі новели, і спосіб їх композиції придбали гуманістичну тенденцію. Боккаччо черпав сюжети з різних джерел: тут античні легенди, середньовічні перекази, куртуазні повісті, міські фабльо, але найчастіше - сучасні письменникові анекдоти і реальні випадки з життя.
Новели систематизовані: першими йдуть сатиричні, потім - авантюрні з крутійськими, але взагалі привабливими героями, а кінцеві новели - про людське благородство, де персонажі явним чином ідеалізуються.
