. Середньовіччя (V—XV століття) — тисячолітній період в історії європейської культури, проміжний між античністю та Відродженням. У середні віки провідне місце у свідомості людства посідає Абсолют — єдине божество, вище за людину і світ в цілому (на відміну від античності чи Відродження, коли центром Всесвіту була людина). У середнівікидеякінароди пережили «золотийвік» своєїлітератури. Хронологічно розпізнають
три періоди середньовічної епохи: раннє Середньовіччя (V—XI століття), зріле (класичне) Середньовіччя (XII—XIII століття) та пізнє Середньовіччя ‘XIV—XV століття). Особливістю західноєвропейської літератури раннього Середньовіччя є відсутність єдності в літературному процесі. У добу зрілого феодалізму середньовічна
література Європи позначена розквітом героїчного епосу — французького («Пісня про Роланда»), іспанського («Пісня про мого Сіда»), німецького («Пісня про Нібелунгів»), літератури латинською мовою, рицарської1 та міської літератур. Довгий час єдиною літературою середньовічного Заходу була латиномовна клерикальна
література. Крім текстів для богослужіння (гімнів, молитов), до клерикальної літератури належать житія святих, повчання, драматичні твори з релігійними сюжетами. Світська література латинською мовою певною мірою продовжувала традиції класичного античного періоду. Наслідуючи традиції античних авторів, середньовічні історики створюють латинські хроніки, часто насичені легендами й усними поетичними переказами. Разом ізтимце жива розмовнамоваосвіченоїчастини феодального суспільства і мовапоетичноїтворчостівагантів — мандрівнихсвящеників та монахів-утікачів. Особливістютворчостівагантів (з’явились у Франції в XII—XIII століттях) булапостійна критика католицької церкви і духовенства за їхнюскупість, лицемірство і невігластво.
