Українська національна рада 9 листопада 1918 р. сформувала уряд ЗУНР – Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким у складі 14 міністерств-державних секретарств, очолених державними секретарями.
До виборів парламенту – Сейму – уся повнота законодавчої влади належала Українській національній раді. Було прийнято державні символи ЗУНР: герб – золотий лев на синьому полі, а згодом тризуб, і синьо-жовтий прапор; затверджено державну печатку. За розпорядженням Української національної ради від 11 листопада передбачалось ліквідувати усі старі органи місцевої влади і управління, а натомість шляхом загальних виборів, які вже у листопаді відбулись на всій території ЗУНР, утворити нові: у сільських і містечкових громадах – громадські і міські комісари та їх дорадчі органи – прибічні громадські і міські ради, а у повітах – повітові комісари і повітові національні ради. Після їх обрання у багатьох повітах відбувались збори, наради громадських і міських комісарів для інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою нормативні акти, обміну досвідом.
На засіданні Української національної ради 4 січня 1919 р. була створена Президія ради у складі Президента (голови Ради), яким знову було обрано Є.Петрушевича, і 4 його заступників; а також Виділ Української національної ради як колегіальний глава держави у складі Президента Ради і 9 членів.
У листопаді 1918 р. Українська національна рада розпорядилась утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського порядку, державного і особистого майна, публічної безпеки. На місцях обиралась також народна міліція.
Тимчасово, до прийняття відповідного закону про судоустрій і судочинство, у ЗУНР діяли попередні суди у колишньому складі. 11 лютого було тимчасово створено трибунали першої інстанції. Апеляційною інстанцією з цивільних і кримінальних справ мав стати Вищий суд, а касаційною – Найвищий державний суд; а до їх обрання їх функції належали спеціально утвореним Сенатам.
На початку 1919 р. була утворена понад 120-тисячна армія, яку очолював Начальний вождь з Генеральним штабом. У складі УГА було утворено 3 корпуси.
Законодавча діяльність ЗУНР
Законотворчий процес у ЗУНР був покладений на Українську Національну Раду, яка видавала статути, прокламації і закони. В умовах польської агресії законодавча діяльність Ради гальмувалася військовими діями та переїздами урядових установ. Конституційними актами ЗУНР були:
- "Тимчасовий основний закон" від 13 листопада 1918 р. - складався з 5 артикулів (статей), які визначали назву держави, її територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і прапор;
- Закон "Про Виділ Української Ради" від 4 січня 1919 р. - ним утворено колегіальний орган влади у державі з 9 осіб на чолі з президентом УНРади;
- Закон "Про державну мову" від 15 лютого 1919 р. проголошував нею українську, а іншим гарантувалася державна підтримка та захист;
- Закон "Про громадянство та правовий статус чужинців" від 8 квітня 1919 р. визнавав громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою, поданою до 20 травня того ж року. В іншому разі вони вважалися чужинцями. Цим самим законом регулювалася державна служба в ЗУНР.
Серед норм цивільного права найважливіше значення мали положення Закону "Про земельну реформу", ухваленого УНРадою 14 квітня 1919 р. Ним націоналізовувалися поміщицькі, церковні, монастирські і відомчі землі і створювався єдиний земельний фонд ЗУНР. фондом керували загальна повітова і сільська комісії, які визначали порядок володіння, користування та розпорядження землею. В цілому земельне законодавство не задовольняло селян і не виправдало їхніх вікових надій одержати землею. 13 лютого 1919 р. ухвалено Закон "Про основи шкільництва", який дозволив поряд з державними українськими школами створювати приватні та національні навчальні заклади.
Передбачалося провести повну кодифікацію українського права в ЗУНР. Але не вистачило ні часу, ні фахівців, не сприяли цьому і умови. Тому і далі в державі діяли норми кримінального, цивільного та процесуального кодексів Австро-Угорщини. Для справедливості зазначимо, що й польська влада спромоглася на кодифікаційні дії лише у 1933 p., користуючись до того часу тим самим цісарським законодавством.
