пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Судові органи та судовий процес у Київській Русі.

Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.
   Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.
   Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.
   В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.
   У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.
   До приватних судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду.
   В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно.
   До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.
   Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.
   Зверніть увагу на особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.
   “Гоніння сліду” полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.
   У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити “заклики” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні.
   Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.
   Потерпілий — особа, що “гнала слід”, — мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень — за боярина.
   Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного “Руська Правда” називала послухами, а очевидців правопорушення — видоками.
   У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення холопа в суді не приймалися.
   Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець — двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.
   За нормами “Руської Правди” у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень — випробування залізом.

 

 

 

 

 

 


28.12.2014; 22:22
хиты: 316
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
всемирная история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь