Узуфрукт — це речове право користування чужим майном з правом
вилучення доходів від нього, але з умовою збереження його цілісності і господарської приналежності. На відміну від інших сервітутів, узуфрукт міг поділятися і міг належати у частках кільком особам.
Usus - узус - особисте право користування чужою річчю без отримання прибутків. За своїм змістом узус більш обмежений, ніж узуфрукт. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права одержувати доходи від неї. Наприклад, він міг користуватися садом сам в міру своїх потреб, але міг не продавати плоди, вони належали власнику.
Персональний характер узусу полягав у обов’язковості його встановлення на користь чітко визначеної особи, зі смертю якої він припинявся. Узусуарій не мав права відчужувати надане лише йому особисто право користування відповідною річчю, а також передавати її на будь-яких засадах третім особам. За власником речі завжди зберігалося право користування річчю, що була предметом узусу, а також вилучення її плодів.
Об'єктом узуфрукту, встановлюваного за допомогою legatum per vindicationem, могло бути все спадкоємне майно – usus fructus omnium bonorum (узуфрукт на все майно). Сама логіка юридичної конструкції узуфрукту припускала, що об'єктом uti frui можуть бути тільки речі, не споживані при їхньому господарському використанні. Однак на початку I ст. н.е. був прийнятий сенатусконсульт, що передбачав захист легатарію, навіть якщо об'єктом такого легату були споживані речі, наприклад, гроші. Незабаром такий порядок був розповсюджений і на вимоги по зобов'язаннях. Легатарій повинен був гарантувати власнику (спадкоємцю) відновлення такої ж кількості такої ж речей після своєї смерті. Таким чином, він одержував не узуфрукт, а право власності на речі, яким міг розпоряджатися на власний розсуд. Особисте зобов'язання легатарію перед спадкоємцем ніяк не обумовлює його реальне право, і класики не визнавали цю фігуру узуфруктом.
Право господарського відання, оперативного управління, довірчої власності (траст)
