1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Положення Глави 32 ЦК присвячені визначенню поняття права обмеженого користування чужим майном (сервітуту), його змісту, видів, об´єктів тощо як окремого речового права на чуже майно. Правила статті, що коментується, містять визначення сервітуту, перелік видів майна, яке може бути об´єктом сервітутів, а також містить класифікацію сервітутів. Правила цієї Глави не можуть бути застосовані до визначення правового режиму користування чужим майном, що виникло як в силу речово-правових, так і в силу зобов´язально-правових відносин. Зазначені положення стосуються виключно визначення поняття права обмеженого користування чужим майном як окремого речового права, що відноситься до категорії прав на чужі речі (сервітуту). Отже, сервітут може бути визначений як право обмеженого користування чужими речами (майном), встановлене в інтересі певної особи. Сервітут належить до таких прав, які підпорядковують річ уповноваженій за ним особі у певному напрямку та з певною метою. Сервітут дозволяє суб´єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, стосовно якої встановлено сервітут.
Правовідносини з приводу встановлення сервітуту можуть виникнути за наявності двох
суб´єктів, одним з яких є власник або володілець майна (речі), яке має бути обтяжене сервітутом, іншим — майбутній суб´єкт сервітутного права на це майно (річ) — особа, яка вимагає встановлення сервітуту; в разі встановлення сервітуту його прийнято називати сервітуарієм. Згідно положень цієї Глави випливає, що стосовно майна, обтяженого сервітутом, особа може виступати не тільки в якості власника, а й володільця. Володільцем в даних правовідносинах визнається особа, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом за наявності відповідних повноважень від власника. Спеціальне правило міститься у законодавстві стосовно такого об´єкта сервітуту як земельна ділянка: згідно п.2 ст.100 ЗК сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками земельних ділянок. Щодо іншого нерухомого майна застосовується правило, що зобов´язано особою, окрім власника, є будь-який його титульний володілець.
Існує два види сервітутів — земельні (предіальні) та особисті (персональні). Підставою для такої класифікації є спосіб визначення особи сервітуарія, при якому слід враховувати, що сервітути встановлюються в інтересі певної особи. Така визначеність особи встановлюється або її найменуванням, або наявністю у цієї особи іншого права (зокрема, права власності): сервітут належить, відповідно, або відомій особі (особистий сервітут), або ж як власнику (володільцю) певної нерухомої речі (земельний сервітут). Сервітуарієм за земельним сервітутом є власник (володілець) так званої панівної земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, для задоволення потреб користування яким встановлено сервітут (надалі — панівна річ), за рахунок встановлення обмежень у користуванні іншим майном -- так званої обслуговуючої земельної ділянки чи іншого нерухомого майна (надалі обслуговуюча річ). Існування земельного сервітуту пов´язується з існуванням двох земельних ділянок, які, за загальним правилом, мають бути сусідніми, але й можуть бути і не сусідніми, якщо неможливо задовольнити потреби особи іншим способом (ч.2 ст.404 ЦК). Причому, сусідні не значить неодмінно суміжні, сусідніми можуть бути визнані земельні ділянки, які можуть не мати спільної межі. Сервітуарієм за особистим сервітутом є певна особа, інтересам якої служить обслуговуюча річ. Права, які випливають з особистого сервітуту, належать тільки цій конкретно визначеній особі та не можуть бути передані сервітуарієм іншій особі, навіть її спадкоємцям.
Характерними рисами для земельного (предіального) сервітуту є те, що сервітутні відносини начебто є «відносинами між ділянками» (мається на увазі, що вони пов´язані з правом власності саме на певну ділянку); є тривалими — зазвичай передбачається, що сервітути укладаються на тривалий термін або взагалі без вказівки строку; є неподільними, бо при поділі ділянки сервітутне право має зберігатися в цілому.
Характерними рисами особистого (персонального) сервітуту є те, що вони не пов´язані з певною ділянкою чи речами, а належали певній особі (хоча, звичайно, йдеться про речові права); на відміну від земельних (предіальних) сервітутів вони є обмеженими строком, тому що можуть довічно належати певній особі і припиняються її смертю, якщо самим сервітутом не було встановлений більш короткий строк; попри свій «персональний характер», вони не мають «відносного», тобто зобов´язально-правового характеру, бо сервітуарій зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи, тобто сервітут «слідує» за речами.
Предметом сервітуту виступає нерухоме майно як певний різновид майна. У коментованій статті в якості загального правила вказується, що сервітут може бути встановлений на земельну ділянку, інші природні ресурси, й надалі коло цих предметів розширюється до загальної родової категорії «нерухоме майно», зміст якої конкретизується у ч. З. ст.404 ЦК — «будівлі, споруди тощо».
