.Теорія держави і права

 2.Функції теорії держави і права — основні напрямки її теоретичного і практичного призначення, виконувані в суспільстві з метою його прогресивного перетворення.

     1.  Онтологічна (онтологія — поняття існуючого) — виражається в пізнанні та поясненні явиш і процесів державного і правового життя суспільства.

     2. Евристична (евристика — мистецтво знаходження істини) виражається як у глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового життя, так і в з'ясовуванні їх тенденцій, відкритті нових закономірностей, збагаченні новими знаннями про розвиток держави і права

      3. Прогностична — виражається в передбаченні («погляд у майбутнє») подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображення його об'єктивних закономірностей.

      4.  Методологічна — виражається у формуванні поняттєвого апарату системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права.

      5.  Ідеологічна — полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхи прогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову свідомість громадян і суспільства .

      6.  Політична — виражається у впливі на формування політичного курсу держави, політичної системи суспільства та у забезпеченні їх науковості.

      7.  Науково-прикладна — полягає у розробці рекомендацій для практичного вирішення завдань державно-правового будівництва — підготування законопроектів і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, що виносяться правозастосовними органами.

3.Форма державного устрою — це елемент форми держави, який визначає територіальну організацію держави, спосіб поділу території держави на складові частини та порядок їх взаємовідно­син між собою і з державою у цілому.

         До простих  держав  належать унітарні держави:

Унітарна держава — це форма державного устрою, за якої адміністративнотериторіальні одиниці не мають ознак суверені­тету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин.

     - наявність єдиної конституції.

     - наявність єдиної системи права і системи законодавства;

     - наявність єдиного громадянства та єдиної державної символіки;

     - наявність єдиної фінансово-грошової та податкової систем;

     - у міжнародних відносинах держава виступає як єдиний представник.

Залежно від характеру державних утворень, унітарні держави поділяються на:

-централізовані — це такі унітарні держави, в яких адміністра­тивнотериторіальні одиниці мають рівний правовий статус.

- децентралізовані — це такі унітарні держави, в яких певні ад­міністративнотериторіальні одиниці наділені пільгами із самов­рядування, можуть створювати адміністративні автономії.

     До складних держав належать федерації:

Федерація — це складна (союзна) держава, до складу якої входять на добровільній основі декілька державних утворень (суб'єктів федерації), які мають певну юридично визначену полі­тичну самостійність.

Конфедерація — це складна (союзна) держава, тимчасовий союз суверенних держав, які добровільно об'єдналися на підставі договору для досягнення певних цілей у політичній, економічній та військовій сферах зі збереженням свого суверенітету.

Імперія — це складна (союзна) держава, яка насильницьким шляхом об'єднала території суверенних багатонаціональних дер­жав або їх частин з головною державою ( метрополією).

4.Метод теорії держави і права — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права. Метод не слід плутати з методикою (сукупністю засобів доцільного вивчення явища).

Методологія (вчення про методи) — система певних теоретичних принципів, логічних прийомів, конкретних засобів дослідження предмета науки.

        Три групи, а саме:

1) філософський метод;

2) загальнонаукові методи;

       5.    Загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук.

  До них належать:

—    загальносоціологічний, що характеризується застосуванням методів матеріалістичної діалектики при вивченні та дослідженні предмета науки;

—    конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу держави і права на соціальні явища;

—    статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектних змін у державно-правовому житті та обробляє ці результати для наукових і практичних цілей;

—    формально-логічний — досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки;

               Аналіз — розкладання цілого на частини.

               Синтез — складання частин у ціле .

               Дедукція — дає можливість на підставі знання про загальне зробити висновок про окреме .

               Індукція — дає можливість на підставі знання про окреме зробити висновок про загальне .

—    метод аналізу — вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію та взаємозв'язок з іншими явищами суспільного життя;

—   історичний — досліджує і вивчає державно-правові явища в їх історичному розвитку;

—   системно-функціональний метод досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу;

—    кількісного і якісного аналізу — досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дає можливість конкретизувати властивості їхньої якості;

—    порівняльний — дає змогу досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи відмінність;

3) спеціальнонаукові методи.

• групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

•  спеціальні методи, тобто прийнятні для дослідження предмета якоїсь однієї науки: наприклад, юриспруденції — з'ясування (тлумачення) юридичних норм, спеціальні прийоми узагальнення юридичної практики.

6. Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та висновки соціології. Розробив теорію англійський економіст Дж. Кейнс (1883-1946) у праці "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей".

      Головний зміст теорії зводиться до такого:

  - сучасна демократична держава втратила класовий характер і діє в інтересах усіх членів суспільства. 

       Держава використовує такі економічні важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту та імпорту і цим впливає на приватний сектор, пристосовує його для блага всіх;

  - держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (матеріальна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати і пенсій, покращення житлових умов, охорони здоров'я, освіти), забезпечує більш високий рівень життя населення всієї країни;

  - постійно відмирає репресивно-каральна функція держави, звужується сфера державного примусу.

       Автор робить висновок, що розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання репресивно-каральної функції держави перетворює її з класово-антагоністичної на державу загального благоденства.

7. Історико-матеріалістична теорія. Виникнення цієї теорії, як прави­ло, пов'язують з іменами К. Маркса і Ф. Енгельса, нерідко забуваю­чи їхніх попередників, таких, як Л. Морган. Суть цієї теорії в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, розвитку насамперед економічного.

Історико-матеріалістична концепція включає два підходи. Один з них, що панував у радянській науці, вирішальну роль відводив кла­совій боротьбі. Другий підхід виходить з того, що в результаті еконо­мічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його продуктивна і розподільча сфери. Це вимагало удосконалення управління, що й приводить до виникнення держави.

Саме історико-матеріалістична (соціально-економічна) теорія має під собою суто науковий ґрунт. При цьому, як буде зазначено далі, обидва її напрями правомірні, оскільки в різних історичних умовах вирішальне значення як причини появи держави можуть здобувати як класові антагонізми, так і необхідність вирішення загальних справ, удосконалення управління суспільством, спеціалізації цього управління як форми поділу праці.

8. Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

         Концепція правової держави формувалася в історії політико-правової думки, поступово втілю­ючи кращі гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями як Платон і Арістотель, Т. Гоббс і Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо і ПІ.-Л. Монтеск'є. Головним фундатором зазначеної концепції цілком заслужено вважається видатний німецький філософ І. Кант (хоча сам він вживав дещо інший терміно­логічний вислів — «правовий державний устрій»).

Правову державу характеризують:

- верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

- вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

- гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об´єднань громадян та індивідів;

- високий рівень громадських структур, можливість громадських об´єднань і особи брати участь в управлінні суспільством;

- дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

- контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

- відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

- органічний зв´язок прав і свобод громадян з їх обов´язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

9. Держава і право — суспільні явища, які характеризуються багатогранністю, системністю, складноструктурністю, багатофункціональністю тощо. Тому вони е предметом вивчення багатьох юридичних і суспільних наук, кожна з яких має власні дослідні завдання, мету, підходи.

        Теорія держави і права, маючи свій предмет, функції та методи, посідає специфічне місце в системі суспільних та юридичних наук.

          Теорія держави і права є елементом складної системи знань про суспільство. Ця система включає в себе природні, точні (технічні) і суспільні науки, які тісно між собою пов'язані. Природні науки досліджують закономірності виникнення і розвиток природи, точні (технічні) - закономірності розвитку науково-технічного прогресу, а суспільні - закономірності виникнення, розвитку і функціонування людського суспільства. Право і держава є об'єктом вивчення різних суспільних наук: економіки, філософії, соціології, психології, історії, політології, державознавства і правознавства та ін.

         Теорія держави і права займає провідне місце в системі юридичних наук і виконує комунікативну функцію в процесі взаємодії юридичних і інших суспільних наук. Існують різні підходи до розгляду системи юридичних наук. ВАК України затвердив таку систему: 1) теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень; 2) конституційне право; 3) цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право; 4) господарське право; господарський процес; 5) трудове право; право соціального забезпечення; 6) земельне право; аграрне право;екологічне право; природоресурсне право; 7) теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; 8) кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право; 9) кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; 10) судоустрій; прокуратура та адвокатура; 11) міжнародне право; 12) філософія права.

10.Патріархальна (патерналістська) теорія трактує появу держави в результаті розростання сімей, з'єднання родів у племена, а племен в більш великі спільності, аж до держави. Яскравим представником цієї концепції був англійський вчений 17в. Р. Филмер, який у роботі «Патріархія, або Природна влада королів» стверджував, що влада монарха необмежена, оскільки походить від Адама, а він отримав свою владу від Бога і був не тільки батьком людства, але і його володарем. Монархи є наступниками Адама, успадкували від нього свою владу.  Ця теорія дозволяла встановити в суспільстві порядок в результаті підпорядкування «волі батьків», а також підтримувати віру людей в непорушність світу, оскільки в хороших сім'ях немає сварок і ворожнечі.

Представники патримоніальної теорії вважають, що держава походить від права власника на землю (патріоніум). З права володіння землею влада автоматично поширюється і на проживаючих на ній людей. Подібним чином обгрунтовується феодальний сюзеренітет. Прихильником патримоніальної теорії є А. Галлер.

11. Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.

        Інститутами громадянського суспільства є:

-добровільні суспільні організації і суспільні рухи, а також партії на перших етапах свого існування, поки вони не задіяні в механізмах здійснення влади;

-незалежні засоби масової інформації;

-громадська думка як соціальний інститут;

-вибори і референдуми, якщо вони допомагають формувати і виявляти громадську думку і захищати групові інтереси;

-залежні від громадян елементи судової і правоохоронної системи (суд присяжних, народні загони міліції і т.п.).

12. Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

     Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

             Різновиди:

1) абсолютна монархія — це форма правління, за якої державна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). Наприклад, Оман, Саудівська Аравія, Кувейт.

2) обмежена (конституційна) монархія — це форма правління, за якої законодавча влада належить парламенту, виконавча — монарху (чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються.

13. Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

       Ознаками громадянського суспільства є:

•             приватна власність, вільна праця, підприємництво;

•             існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян .на добровільній основі;

•             багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

•             наявність незалежної системи засобів масової інформації;

•             вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;

•             переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.

14. Форма політичного режиму - система способів і методів здійснення політичної влади, що є результатом проявлених у конкретній соціальній практиці сукупних вольових дій державних" суспільно-політичних та інших соціальних сил.

За формою державно-політичний режим може бути демократичний, авторитарний, тоталітарний. З них тільки демократичний режим можна кваліфікувати як праводержавний.

Демократичний державно-політичний режим - стан державно-політичного життя суспільства, за якого державна влада здійснюється на основі чинного права з використанням демократичних форм народного представництва і безпосередньої демократії, гарантуванням прав і свобод людини, високим рівнем їх захисту, додержанням поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову та дотриманням їх балансу, забезпечуваного системою стримувань і противаг.

Авторитарний державно-політичний режим (від лат. - влада, вплив) - стан державно-політичного життя суспільства, за якого влада зосереджується в руках однієї особи або вузької групи осіб, спирається на військово-каральний апарат, соціальну й популістську ідеологію, і при цьому зберігає деякі економічні, громадські, духовні свободи для громадян.

Тоталітарний державно-політичний режим - стан державно-політичного життя суспільства, за якого в руках харизматичного лідера (Гітлер, Сталін, Мао Цзедун, Муссоліні та ін.) зосереджується необмежена влада, встановлюється монополія державної власності, панує єдина ідеологія (ідеократія), обмежуються або порушуються основні права людини, усуваються легальні можливості для вільного волевиявлення населення (немає гласності, переслідується опозиція, здійснюється тотальний контроль над усіма сферами особистого і громадського життя, встановлюється репресивний примус громадян до виконання волі влади).

15.Республіка - форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).

       Відомі три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.

         У парламентських республіках:

- президент обирається парламентом;

- уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;

- уряд підзвітний парламентові;

- парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.

        У президентській республіці:

- президент обирається всенародне або за особливою процедурою;

- президент є главою держави і здійснює виконавчу владу;

- законодавча влада належить представницькому органові (парламентові);

- президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент).

У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління .

16. Закономірності виникнення права і держави - об'єктивно існуючі повторювані істотні зв'язки буття і свідомості, що визначають хід становлення права і держави через глибинні процеси правової комунікації (взаємини) суспільства і людини та виниклої об'єктивної і суб'єктивної потреби на певному етапі розвитку цієї комунікації впорядкувати їх як владно-політичні й організаційно-правові.

            Основні шляхи виникнення держави (афінський, римський, східний,

слов’янський, мусульманський).

 Афінський (класичний) шлях – із класових протиріч. У Стародавньому Римі особливості виникнення держави характеризується боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв ( прийшлого населення). У виникненні держави у народів Сходу велику роль відігравала організація суспільних робіт під час будівництва каналів. У східнослов’янських племен, що групувались навколо Київського князівства,

результатом виникнення державності було переродження органів військової демократії в державні органи. Особливістю виникнення державності у слов’ян є те, що вони виникли як ранньофеодальні, минувши рабовласництво.

17. Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і Функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов'язані і доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обгрунтував англійський соціолог Т.Спенсер.

18.   Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті[10] (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони.

Функції:

- представницька - реалізується через обов'язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу мають політичний характер),

- законодавча - реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер);

-  фінансова - реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);

-  установча - реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;

-  контрольна - реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;

-  політична - реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики І через обов'язок брати участь у її здійсненні.

        Виконавча влада - галузь (гілка) державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою.

Функції:

-  виконавська - безпосереднє виконання нормативних приписів правових актів, прийнятих органами законодавчої влади

-  розпорядча - здійснення управління шляхом видання підзаконних (управлінських) актів і виконання організаційних дій (відповідних розпоряджень)

        Судова влада - незалежна галузь (гілка) державної влади, що володіє виключним правом здійснювати правосуддя, ухвалювати рішення у процесі судочинства та доводити їх до виконання.

Функції:

- охоронна (профілактична) - охорона прав і свобод людини, винесення окремих ухвал щодо виявлення судом порушень прав громадян;

-  контрольна - стримування інших галузей влади в межах права за допомогою судового контролю;

-  правосудна (захисна) - захист прав і свобод людини у разі їх порушення, відновлення порушених прав, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності;

-  конституційного нагляду - нагляд за додержанням конституційної законності, тобто за відповідністю Конституції нормативних актів держави (Конституційний Суд),

19. Держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

        До основних ознак держави відносять:

а) суверенітет;- це верховність, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі в межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

б) територіальне розселення населення країни;- Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.

в) наявність апарату управління та примусу;- систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації (державної форми власності).

г) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;- Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

 ґ) здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;- Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

д) спроможність виражати й захищати інтереси певної частини населення.- У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади організаційно відокремлені від громадянського суспільства.

20.Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс,Дж. Локк,Ж.-Ж. Руссо, Я. Козельський,М. Радищев, І. Кант) ґрунтується на ідеї виникнення держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей у єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Можна виділити два варіанти договору державотворення, запропонованих представниками цієї теорії:

1) договір між правителем і людьми (Т. Гоббс), коли правителю передається частина природжених прав, які він повертає громадянам зі своїх рук після державотворення і виступає їх гарантом (суспільний договір-підпорядкування);

2) договір людей один з одним, усіх з усіма (Ж.-Ж. Руссо), що передбачає невідчуження, збереження природних прав за індивідами при укладанні договору одного з одним про державотворення (суспільний договір-об'єднання). У будь-якому разі передбачається забезпечення природних прав І свобод особи в межах держави - це визначає прогресивність варіантів цієї теорії.

21.Формування соціальної правової держави— це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україні правову державу потрібно, передусім щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, поділ влади та інші, були реально втілені в життя, а це, у свою чергу, потребує завершення правової, політичної, економічної та соціальної реформ.

         Правову державу не можна побудувати лише шляхом прийняття законів. Крім демократичного, прогресивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого додержання і виконання законів усіма суб’єктами: державою, державними органами, суспільними організаціями, посадовими особами і громадянами. Це тим більш важливо в умовах перехідного періоду, коли нарівні з попередніми формами суспільних відносин розвиваються нові. Поряд з удосконаленням законодавства не менш важливою умовою побудови правової держави є підвищення якості юридичної практики, яка, у свою чергу, залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство.

22. Сутність держави - це головне в державі як соціальному явищі: те кому належить державна влада в суспільстві й, отже, чиї волю й інтереси ця влада виражає.

Сутність держави полягає у тому, що вона (держава) виступає організатором і гарантом певного типу суспільних відносин.

         У світлі характеристики головного в утримуванні діяльності держав минулого й сучасності, сутність держави як соціального інституту проявляється в стійкій загальній спрямованості його діяльності, пов'язаної із забезпеченням їм як загально-соціальних, так і вузько групованих (у тому числі класових) інтересів.

        Сутність держави проявляється в його функціях, у тій службовій ролі держави в суспільстві, якісна визначеність якої характеризується стійким здійсненням, забезпеченням їм переважно вузько групованих (у тому числі класових) або загально-соціальних інтересів.

        Сутність сучасної соціальної, демократичної, правової держави полягає в тому, що воно є знаряддям досягнення в соціально неоднорідному суспільстві соціального компромісу й згоди.

       Апарат держави являє собою систему державних органів, які здійснюють завдання та виконують функції держави, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українського народу*

       Основними принципами державного апарату України є:

• демократизм. Цей принцип характеризується тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю громадянського суспільства.

• національна рівноправність. Як корінна, так і решта національних груп, що проживають на території України, є рівноправними.

• законність. Державний апарат утворюється та діє на основі законів.

• поділ влади. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу, судову.

• соціальна справедливість. Цей принцип означає, що завданням державного апарату є забезпечення соціальної злагоди між різними частинами суспільства.

• гуманізм і милосердя. Державний апарат допомагає здійснювати всім верствам населення їхні суб'єктивні права, охороняє та захищає основні права людини і громадянина, забезпечує гуманне й милосердне ставлення до всього населення України в цілому і кожного, окремо взятого, індивіда.

• поєднання переконання та примусу. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання, але особа не підкорилася загальнодержавним інтересам.

• гласність, відкритість і врахування громадської думки. Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями та рухами, вивчає і враховує громадську думку.

23. Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

        Як структурні елементи державної влади виділяють:

• суб'єкт влади, тобто державу та її органи;

• об'єкт влади — людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;

• владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади підлеглим;

• наявність у суб'єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;

• нормативну систему, що регламентує владну діяльність.

24. Функції науки теорії держави і права - це основні напрями науково-пізнавального і навчального призначення, що характеризують її сутність, зміст, соціальне призначення, завдання і мету в системі юридичних наук.

- Онтологічна ф –я (пізнавальна) – встановлення основних характеристик

об’єкту , який досліджується вперше;

- Евристична ф –я – полягає у встановленні нових або дійсних

характеристик об’єкту , що раніше досліджувався;

- Метрологічна ф – я полягає у розробці понять і визначень, які

використовуються іншими юрид, науками, методів дослідження державно –

правових явищ, які використовуються іншими юрид, науками, та визначення

актуальних напрямків дослідження інших юрид, наук;

- Політична ф –я – полягає у розробці принципів організації і

функціонування органів держави;

- Прогностична ф – я – полягає у визначенні тенденцій розвитку державно

– правових явищ.

-  Інформаційна ф – я  - інформує суб'єктів суспільних відносин про явища державно-правової дійсності, про закономірності виникнення і розвитку держави і права, про поняття, ознаки, функції, форму, механізм держави та про теорії право розуміння, принципи, функції, форми права, механізмі правового регулювання, правосвідомість, правову поведінку та правове мислення людини в певній країні і у світі.

25.Політичне обґрунтування поділу влади на три галузі ("гілки") полягає в тому, щоб поділити і збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узурпацію влади - зосередження всіх повноважень або більшої їх частини у єдиному органі державної влади або в посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Влада в демократичній державі у вигляді її трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи "поділеною", влада в державі має залишатися цілісною, єдиною.

Юридичне вираження єдності і гармонійності влади полягає в такому:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть диктувати одним і тим же суб'єктам за тих же обставин взаємовиключні правила поведінки.

26. Унітарна держава — це єдина держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають ознак суверенітету.

До простих (унітарних) держав належать: Україна, Англія, Польща, Італія.

Залежно від характеру державних утворень прості (унітарні) держави поділяють на:

1) централізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають рівний правовий статус (голови місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади — Пакистан, Фінляндія, Данія, Польща);

2) децентралізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці котрих наділені певними пільгами із самоврядування (місцеві органи самоврядування обираються населенням, мають значні права у вирішенні проблем місцевого економічного, соціального та іншого характеру) в певній адміністративно-територіальній одиниці; можуть створюватись автономії, які наділяються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та адміністративної діяльності в межах своєї компетенції згідно з повноваженнями, що визначені конституцією країни (Україна, Франція).

27. Функції держави - це основні напрями її діяльності, у яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, виявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві.

Існують певні підстави для класифікації функцій держави на види:

 - групування державних функцій за соціальним значенням діяльності держави здійснюється з огляду на основні та неосновні функції.

 -  залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції.

 -  за часом здійснення функції бувають постійні та тимчасові.

 -  за сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні тощо.

Основні функції - це найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охоронну, організаційну, інформаційну, економічну, екологічну, соціальну, культурно-виховну тощо.

Неосновні функції - це напрями діяльності держави із здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції; пошук, збирання і поширення необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.

Внутрішні функції— це такі напрями діяльності держави, у яких конкретизується внутрішня політика щодо економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну, культурно-виховну, охорони та захисту всіх форм власності, соціального обслуговування населення, екологічну, охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина тощо.

Зовнішні функції - це основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому. Зовнішніми функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне співіснування держав різної орієнтації.

Постійні функції - це напрями діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку.

Тимчасові функції - це напрями діяльності держави, що зумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.

Гуманітарні функції - це напрями діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя.

Економічні функції— це напрями діяльності держави (її органів) на перехід від планової до ринкової економіки й подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку, добросовісної конкуренції, обмеження монополії.

Політичні функції— це напрями діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії.

28.Формування громадянського суспільства є однією з найважливіших умов просування України шляхом проведення економічних, політичних і правових реформ, які, передусім, спрямовуватимуться на демократизацію громадського життя, лібералізацію економіки, захист прав і свобод людини і громадянина, становлення правової демократичної держави.

       Становлення та розвиток громадянського суспільства нерозривно пов’язані з новими політичними та економічними умовами життя країни. Це залишається одним із актуальних питань упродовж усього пострадянського періоду історії України. Воно є не стільки метою реформ, що проводяться в нашій державі, скільки неодмінною умовою їх успішної реалізації.

       Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави відбуваються паралельно. Прискоренню цих процесів активно сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази нашого суспільства з урахуванням власного та світового досвіду.              Громадяни, громадські організації та різноманітні політичні інститути України за цих умов намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн щодо захисту прав і свобод кожної людини. Як свідчить світовий політичний досвід, саме з усвідомлення кожною людиною думки про свою самоцінність, про спроможність і можливість своєю працею побудувати достойне життя власній родині та суспільству в цілому розпочинається процес становлення громадянського суспільства.

     Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Усі політичні спроби здійснити в нашій державі радикальні зміни, і передовсім в економіці та соціальній сфері, будуть марними без урахування людського чинника та ступеня розвитку громадянського суспільства.

29.Технократична теорія

Держава і право виникають як необхідний результат спілкування людини з технікою. Для прибічники цієї теорії характерним є неісторичний техніко-економічний підхід до розвитку суспільства.

Враховуючи те, що визначальним фактором індустріалізації суспільства є зростання промислового виробництва на основі прогресу та підвищення продуктивності праці, соціалізм та капіталізм визначаються двома різновидами „індустріального суспільства”. Представниками цієї теорії вважають Бжезінського, Голбрейт.

30. Еволюція держави та її форми – це розвиток, що не припиняється протягом усього існування держави. У цьому зв’язку дослідження еволюції форми держави можливо розглядати та досліджувати в аспекті виокремлення особливостей, притаманних певній формі держави в межах різних історичних періодів її розвитку, що в свою чергу

дає змогу глибоко та детально дослідити таку категорію, як «форма держави» в цілому, оскільки вона є дина-

мічним явищем, що перебуває в постійному розвитку.

Проблема виникнення держави є однією з фундаментальних проблем сучасної теоретико-правової

науки. Існує безліч теорій походження держави, до яких належать, зокрема, такі: історична (під впливом різ-

них історичних факторів); патріархальна (шляхом поєднання родів та племен); патримоніальна (з права влас-

ності князя на землю); договірна (в результаті укладення суспільного договору); теологічна (за Божою

волею) тощо.

31. Державний орган - це одна особа або організована група осіб, спеціально призначені для реалізації державної влади в передбачених законом випадках. До числа державних органів ставляться, наприклад, суд, президент, парламент і т.д.

             Основні ознаки державних органів:

а) створюються й функціонують у відповідності й на основі норм права;

б) відносна структурна й функціональна відособленість у механізмі держави по ознаці їхньої спеціалізації;

в) функціональна взаємодія один з одним у процесі реалізації кожним своїх повноважень, обов'язків.

           Серед державних органів розрізняють:

а) єдиноначальні;

б) колегіальні;

в) органи законодавчої, виконавчої, судової влади й ін.

        Незважаючи на те, що державні органи є складовою державного апарату, вони мають відмінності, і їх можна поділити на певні види за різними критеріями:

-  за змістом діяльності (органи законодавчої влади, органи державного управління чи виконавчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи, глава держави);

-  за місцем у системі державного апарату (первинні; вторинні, що походять від первинних та підзвітні їм);

-  за способом створення (виборні, призначувальні, ті, що можуть успадковуватися);

-  за часом функціонування (постійні, тимчасові);

-  за складом (одноособові, колегіальні);

-  за масштабом діяльності (центральні, місцеві та локальні).

  32.    Форма держави - це система форм інституційної, територіальної і політичної організації та здійснення державної влади в країні.

      Структура форми держави - стійка єдність і взаємний зв'язок складових елементів: форма державного правління, форма державно-територіального устрою, форма державного (політичного) режиму.

      Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні.

• монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово та передається у спадщину;

• республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк.

     Форма державно-територіального устрою — це спосіб поділу території держави на складові та порядок співвідношення влади між ними і державою в цілому. За формою устрою розрізняють:

• унітарну державу, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють суверенними правами;

• федеративну, тобто складну союзну державу, частинами якої е державні утворення, що мають суверенні права;

• конфедеративну, тобто тимчасовий союз суверенних держав, які об'єднуються для досягнення певної мети та спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності;

• співдружність — особливу форму об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники, при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.

     Форма державно-правового (політичного) режиму — це способи та методи здійснення державної влади.

• демократичний режим, тобто такий стан державного (політичного) життя, за якого дотримується демократична конституція, реалізується принцип "поділу влади", державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою, гарантується здійснення прав і свобод громадян;

• антидемократичний режим, який характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної влади та порушенням прав і свобод громадян та їх об'єднань.

33.1.Функції демократії — основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Функції демократії можна поділити на дві групи:

• що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;

• що виражають внутрішні функції діяльності держави.

До числа найзагальніших функцій демократії можна віднести такі.

1. Організаційно-політичну — організація політичної влади на демократичних засадах.

2. Регулятивно-компромісну — забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави.

3. Суспільно-стимулюючу — забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.

4. Установчу — формування органів державної влади і органів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

5. Контрольну — забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату

6. Охоронну — забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушенням і припинення їх.

           Останні три функції демократії виражають внутрішні функції держави.

33.2. Принципи демократії — незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

Визнання міжнародною спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику.

Основні принципи демократії:

• 1) політична свобода -- свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;

2) рівноправність громадян — означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;

3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення — допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;

4) поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності;

5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості — означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;

6) плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії.

34. Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпе­ченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Соціально-змістовні:

1) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;

2) панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні за¬гальнолюдські цінності та ідеали.

3) врегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволенного підходу, прин-ципу: «особі дозволено чинити все, що прямо не за¬боронено законом»;

4) взаємо відповідальність особи і держави;

5) притаманність усім громадянам високої культури права, зокрема їх обізнаність із життєво необ-хідними юридичними законами, а також уміння і навички їх використання у практичному житті.

 Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів — законодавчих, виконавчих, су¬дових — на основі підпорядкування саме закону як волевиявленню народу або вищого представницького органу державної влади усіх інших органів держави (принцип розподілу влади);

2) юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охо¬рони та захисту основних прав людини.

3) високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як, у певному ро-зумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. у визначенні того, що є право, правомірність, правда, справедли¬вість з будь-якого конфліктного питання.

4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та гро¬мадськими органами.

35. Особливості виникнення держав східного, азіатського, типу можна подати в такому узагальненому вигляді:

1) основу економічних відносин становила державна форма власності;

2) приватна власність не мала вирішального впливу на економіку;

3) державна влада мала деспотичний характер (на чолі - правитель-деспот), застосовувалося насильство;

4) управлінські функції виконував могутній чиновницький апарат, сформований з родоплемінної знаті;

5) значну частину державного апарату становила спеціальна бюрократія для збирання податків з величезної і комплексної системи зрошення;

6) відбулася сакралізація (освячення) влади, що призвела до застою і нерухомості в суспільстві, яке протягом сторіч не розвивалося (не знало сходження по лінії: рабовласництво, феодалізм, капіталізм). Наприклад, незважаючи на те, що держава в Китаї утворилася задовго до європейських держав (Греції і Риму), його суспільство не зазнало змін, окрім зміни царюючих династій, аж до початку XX ст.

36.Тип правової системи - сукупність національних правових систем держави, які мають спільне риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і систем законодавства, організації правових установ (судеб. система).

Типологія - вчення про типи правових систем.

Класифікація або типологія правових систем:

1) романо-германська (Італія, Франція, Іспанія, Німеччина, Австрія).

-Романська (Франція, Бельгія, Люксембург)

-германська (Австрія, Швейцарія)

2) англо-американська (Англія , США, Канада, Австралія, Нова Зеландія)

-англійське загальне право (Англія)

-американське право (США)

3) змішаний тип

-північноєвропейської (Данія, Швеція, Ісландія)

-латиноамериканська (Аргентина, Чилі)

4) релігійно -традиційний тип

-релігійно-общинний (мусульманські, християнські групи)

-далекосхідне-традиційне (китайська, японська)

- звичайно-громад. (Країни Африки)

5) соціалістичні (Куба, В'єтнам, КНДР).

37. Форма демократії - це зовнішнє вираження демократії, а інститути демократії є виявом її форм.

Основні форми демократії:

- ПРЯМА (безпосередня) представницька демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенті, органах місцевого самоврядування).

- НЕПРЯМА (представницька) демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори).

Форми демократії знаходять прояв у її інститутах.

Інститути демократії - це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.

38.1Під типологією держав слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на такі групи, які дадуть змогу розкрити їхню соціальну сутність. Поділ держав на типи покликаний допомогти з' ясувати, чиї інтереси виражали чи виражають держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави - це сукупність держав, які мають спільні загальні ознаки і відображають відповідний рівень їхнього розвитку на певному історичному етапі.

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний.

Цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифікації держав поняття "цивілізація", що включає соціально-економічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи - економічної, політичної, соціальної і духовної.

              До первинних цивілізацій, яким притаманна командно-адміністративна організація державної влади, віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна цивілізації.

             До вторинних цивілізацій, які характеризуються передусім правовою організацією державної влади, віднесені: західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки).

Формаційний підхід оснований на економічних факторах, таких, як стан розвитку виробничих відносин, спосіб виробництва, які зрештою визначають певний історичний тип держави. Відповідно до марксистських положень, що становлять теоретичну основу цього підходу, класова сутність держави, у кінцевому підсумку, визначається економічним фактором, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом, за формою і змістом зумовлена економічним ладом суспільства. За марксистською формаційною теорією підставою типології держави є суспільно-економічні формації.

38.2 Типологія держави - це спеціальна класифікація, яка поділяє держави на певні типи.

Типом держави називають сукупність важливих ознак, що характеризують класові та економічні боку держави.

Звертаючись до історії розвитку державності, а також до типології держав, можна виділити кілька підходів до цього питання.

Підходи до типології держав:

1) формаційний підхід. Даний підхід був розроблений в рамках марксистсько-ленінської теорії держави і права. Згідно з ним під типом держави розуміється система основних ознак, властивих державам певної суспільно-економічної формації, яка проявляється в спільності їх економічної бази, класової структури і соціального призначення;

2) цивілізаційний підхід.

Для визначення типу держави при формаційному підході враховують:

1) відповідність рівня держави певної суспільно-економічної формації. Суспільно-економічна формація - історичний тип суспільства, який заснований на певному способі виробництва;

2) клас, інструментом влади якого стає держава;

3) соціальне призначення держави.

Формаційний підхід виділяє такі типи держав:

1) рабовласницький;

2) феодальний;

3) буржуазний;

4) соціалістичний.

За формаційного підходу після зміни економічної формації відбувається перехід від одного історичного типу держави до іншого, більш новому.

Формаційний підхід має такі переваги:

1) продуктивність поділу держав на підставі соціально-економічних чинників;

2) можливість пояснення поетапного розвитку, природно-історичного характеру формування держави.

Недоліки: 1) однобічність; 2) не враховуються духовні чинники.

В даний час поширена кілька трактувань поняття «цивілізація», а також кілька видів типології цивілізаційного підходу. Наприклад, досить часто під «цивілізацією» розуміють культуру, розвиток суспільства в цілому. «Цивілізація - це замкнутий і локальне стан суспільства, яке відрізняється спільністю релігійних, національних, географічних та інших ознак» (А. Тойнбі). У цьому випадку залежно від ознак виділяють єгипетську, західну, православну, арабську та інші цивілізації. Тим самим можна говорити про цивілізації:

1) сучасних і стародавніх;

2) західних, східних, православних та ін.

У цивілізаційному підході розрізняють наступні ознаки: хронологічні, виробничі, генетичні, просторові, релігійні та ін.

З цивілізаційним підходом пов'язують теорію «стадій економічного зростання» (У. Ростоу), теорію «єдиного індустріального суспільства», теорію «менеджеризму», теорію «постіндустріального суспільства», теорію «конвергенції» та ін.

Позитивні риси цивілізаційного підходу: 1) виділення духовних, культурних факторів; 2) більш чітка типологія держав.

Недоліки: 1) низька оцінка соціально-економічного чинника; 2) переважання типології суспільства над типологією держави.

39. Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства.

          Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що тільки держава

– виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

– є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

– здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

– покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

– має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

– встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки — юридичні норми;

– володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

            Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

– наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної

– держави;

– суверенітет;

– державна влада;

– державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;

– повноваження видавати юридичні норми.

2. Співвідношення держави та інших суб’єктів політичної системи.

Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи у тому об'ємі і мірі, які є необхідними для виконання загальноважливих, загальносуспільних справ. Досягається це шляхом встановлення в законах, що приймаються державою, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи суспільства, сприяння з боку держави формуванню і розвитку бажаних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма іншими учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі суспільства, необхідно, перш за все, зупинитися на проблемі співвідношення держави і громадянського суспільства.

Громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею, це суспільство громадян з високим соціальним, економічним, політичним статусом, яке творить разом з державою розвинуті правові відносини.

           Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства є такі принципи:

-держава сприяє формуванню громадянського суспільства;

-держава забезпечує рівні можливості для всіх суб'єктів у всіх сферах суспільного життя;

-чітко законодавчо окреслює межі можливого державного втручання у справи людини і суспільства.

          Вплив громадських об'єднань та трудових колективів на державу:

-беруть участь у формуванні представницьких (законодавчих) органів державної влади;

-ефективність виконання державою своїх функцій інколи значною мірою залежить від громадських об'єднань та трудових колективів;

-представники громадських об'єднань та трудових колективів можуть включатися до складу колегіальних державних органів з правом вирішального голосу;

-керівні органи громадських об'єднань можуть наділятися правом законодавчої ініціативи;

можливі й інші форми впливу.

43.Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими орга­нами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: - монархії;  - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи.

40.      В основі ідеї громадянського суспільства лежить проблема відносин людини з політичною владою, суспільства з державою. Ця проблема завжди перебувала в центрі філософської і політичної думки. Так, ще Платон і Арістотель, хоча й ототожнювали суспільство з державою, але водночас розглядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного правління. Саме ж поняття «громадянське суспільство» з´явилося лише у XVIII ст., зокрема у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка. Причому в різні часи у це поняття вкладався неоднаковий зміст.

                Концептуального оформлення ідея громадянського суспільства набула у творчості Т. Гоббса. Він одним із перших почав протиставляти природне й суспільно-політичне в людині. Природне в людині є некерованим і тому неполітичним, тоді як суспільне підпорядковується законам суспільства, а політичне — владі, державі. Вважаючи свободу природним станом, Т. Гоббс водночас обґрунтовував необхідність підпорядкування владі держави нічим не обмеженої свободи, яка веде до загальної ворожнечі й насильства. Так природному суспільству (soci-etas naturalis) було протиставлене громадянське суспільство (societas civilis) як сукупність членів суспільства, співгромадян, підпорядкованих владі держави. За Т. Гоббсом, громадянське суспільство — це одержав-лене суспільство, яке є результатом переходу від природного до суспільно-політичного стану. Держава творить громадянське суспільство, закладаючи його основи, встановлюючи порядок, цивілізуючи суспільство та його членів.

                Дж. Локк підтримав і розвинув ідею Т. Гоббса про одержавлене суспільство як суспільство громадянське. Він, зокрема, писав: «Ті, хто об´єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судову установу, куди можна звертатися і яка наділена владою вирішувати спори між ними й карати злочинців, ті перебувають у громадянському суспільстві; але ті, хто не мають такого спільного судилища, я маю на увазі — на землі, вони все ще перебувають у природному стані, за якого кожний, коли немає нікого іншого, сам є суддею і катом...».

              Хоча Т. Гоббс і Дж. Локк виходили з договірної теорії походження держави, вони зробили з неї різні висновки. Як апологет абсолютної монархічної влади Т. Гоббс стверджував, що, уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди повинні в усьому підкорятися державі й не можуть чинити їй спротив. Дж. Локк, навпаки, обґрунтовував право народу на опір державі в тому разі, якщо вона нехтує його права та інтереси. Він доводив, що, уклавши суспільний договір, держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі й кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, і не може зазіхати на природні права людей — на життя, свободу, власність тошо. Хоча Дж. Локк іще не розмежовував суспільство й державу, розрізнення ним прав особи й держави мало велике значення для становлення концепції громадянського суспільства.

             Принципово важливий унесок у розвиток концепції громадянського суспільства зробив Г. В. Ф. Гегель. На його думку, громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд з нею. У Гегеля громадянське суспільство є сферою матеріальних умов життя, в якій індивіди пов´язані інтересами. Це суспільство філософ розглядав як сукупність індивідів, котрі за допомогою праці задовольняють власні потреби й потреби інших. Фундаментом громадянського суспільства є приватна власність. Перехід від громадянського суспільства до держави відбувається тоді, коли окремі члени суспільства об´єднуються в органічну цілісність, тобто в державу. У взаємовідносинах суспільства й держави Гегель віддавав перевагу останній, вважаючи, що в ній представлена загальна воля громадян, тоді як громадянське суспільство є сферою реалізації часткових, приватних інтересів окремих осіб.

            К. Маркс, як і Гегель, також вважав, що громадянське суспільство існує поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це суспільство як сукупність сімей, суспільних станів і класів, відносин власності й розподілу, взагалі всіх форм і способів позадержавного існування та функціонування суспільства. Однак на відміну від Гегеля К. Маркс виходив з ідеї вторинності держави стосовно громадянського суспільства, а в кінцевому підсумку — стосовно його економічної структури. На його думку, громадянське суспільство, в якому приватній власності належить вирішальна роль, породжує державу. Таке суспільство є буржуазним, держава в якому, як і будь-яка держава, є знаряддям класового панування. Історичний розвиток, за К. Марксом, веде до звільнення громадянського суспільства від держави. Не держава підпорядковує собі суспільство, а суспільство з його базисними економічними відносинами підпорядковує собі державу і в кінцевому підсумку розчиняє її в самоврядних структурах, держава в комуністичному суспільстві відмирає.

            Так поступово склалася концепція громадянського суспільства як сфери недержавних суспільних відносин, що так чи інакше співвідноситься і взаємодіє з державою як політичним інститутом. Під громадянським суспільством почали розуміти все те в суспільстві, що не є державою і державним..

              Концепція громадянського суспільства має сенс лише в межах дихотомії «громадянське суспільство — держава». Полягає він у тому, щоб шляхом розмежування громадянського суспільства і держави робити їх соціальними партнерами, заперечувати вивищення держави над суспільством, доводити, що держава є похідною від громадянського суспільства й повинна слугувати йому, а не навпаки, як це нерідко трапляється.

                Становлення громадянського суспільства як історичної реальності розпочалося з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержавлення суспільного життя, жорстких меж станового феодального ладу, за вільну економічну діяльність, політичні права і свободи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства пов´язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом не відчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Переломним рубежем у становленні в країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція XVIII ст., а в політико-правовому відношенні — прийнята під час її здійснення «Декларація прав людини і громадянина» (1789), яка проголошувала недоторканність природних прав людини і прав громадянина і була своєрідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства.

      Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини — від сімейних до політичних, однак це регулювання може здійснюватись як на основі закону, котрий у правовій державі є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Громадянське суспільство перебуває поза межами такої довільної регламентації з боку держави.

42Механізм держави — це система органів і організацій та інших інститутів держави, які складають її організаційну основу: організаційно-політичну, організаційно-економічну та інші.

структуру механізму держави становлять:

1) апарат держави — система всіх органів держави, наділених владними повноваженнями, які безпосередньо здійснюють функції та завдання держави;

2) державні підприємства — самостійні суб'єкти господарювання, які мають права юридичної особи і здійснюють виробничу, науково-дослідну, комерційну діяльність для отримання відповідного прибутку;

3) державні установи — такі державні організації, які здійснюють безпосередньо практичну діяльність для виконання функцій держави в різних сферах (економічній, соціальній, культурній та наділені правами юридичної особи і мають визначену характерну їм організаційну структуру та специфічні повноваження.

41. Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є форма держави, в якій виявляються особливості організації влади, відбивається співвідношення окремих ланок державного механізму. Форма держави — це сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені інституціональними і територіальними способами організації влади.

Нерідко форма держави сприймається як сукупність саме таких способів. Елементами форми держави, що прямо стосуються змісту конституційного права, є форма державного правління (інституціональш характеристики

організації влади) і форма державного устрою (територіальні характеристики).

З вищесказаного можна зробити наступні узагальнення:

                Форма державного правління — порядок утворення і організації вищих органів влади в державі                     

       Виділяють дві головні форми державного правління:

Монархія –– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена

цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в

спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)

Республіка — форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється

представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),

обраним населенням на певний строк

         Виділяють такі форми державного устрою

Унітарна держава — проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні

одиниці, що не мають суверенних прав

Федерація — складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають

суверенні права

          Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв

сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і

антидемократичні. Існують також перехідні режими.

  44.        Демократія (з грец. «влада народу») — форма держави, де основним джерелом державної влади виступає народ, який здійснює владу безпосередньо так і через представницькі органи

       Демократія характеризується певними ознаками, зокрема: народ - визначається джерелом влади в державі; рівноправність усіх , відсутність привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; широкий спектр виборчих прав громадян, що включає: рівні права голосу громадян під час виборів чи референдумів, однакова можливість брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати та бути обраним до органів державної влади; політична рівноправність усіх в участі формуванні державної влади; виборність вищих органів державної влади та можливість народу реально впливати на державну владу. Через функції демократії проявляється її сутність та соціальне призначення.

Принципи демократії – це керівні ідеї та положення , які виступають як безумовні умови, які пред’являються до суб’єктів демократії. Основними принципами демократії є: рівноправність усіх громадян; політичний плюралізм; гласність у прийнятті рішень; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; прийняття рішень від імені домінуючої частини суспільства в інтересах меншості; виборність вищих органів державної влади , відкритість їх діяльності; свобода політичних партій в державі.

 В залежності від способу участі народу у здійсненні державної влади демократія поділяється на безпосередню та представницьку (реалізація прав громадян щодо участі у здійснені державної влади через певних представників: депутатів різних рівнів, політичних партій і т.д.). Безпосередня демократія – це пряме (безпосереднє) волевиявлення народу, участь у вирішенні питань місцевого та державного значення. До безпосередньої демократії відносять: вибори , референдуми, збори громадян, народні обговорення. При чому, усі вони проводяться з метою забезпечення  народовладдя  і  безпосередньої  участі громадян  в  управлінні державними та місцевими справами.                                

Вибори – форма безпосередньої демократії, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування.

Референдум  -   це   спосіб прийняття    громадянами   України    шляхом  голосування  законів України, інших рішень  з важливих  питань  загальнодержавного і місцевого значення. Будь-яке   пряме   чи   непряме   обмеження   прав   громадян України   на   участь   у   референдумі  залежно  від  походження, соціального і майнового стану, расової і національної  належності, статі, освіти, мови, ставлення до  релігії,  політичних  поглядів, роду і характеру занять забороняються.

Збори громадян – форма безпосередньої участі громадян  у вирішенні питань місцевого значення. Рішення прийнятті на таких зборах враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності.

Народні обговорення – форма безпосередньої участі громадян в управлінні державними та суспільними справами шляхом обговорення важливих питань. Обговоренню підлягають законопроекти, питання суспільного та державного значення, рішення яке виноситься носить рекомендаційний характер.

народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократи, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

45.Система \\"стримувань і противаг\\" органів законодавчої, виконавчої і судової влади

Принцип поділу влади доповнюється системою "стримувань і противаг". Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. "Стримування" і "противаги", з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі інститути системи "стримувань і противаг":

1) право "вето" Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

Політична партія – це добровільне об’єднання громадян, основною метою якого є здобуття, утримання та вплив на державну владу чи місцеве самоврядування відповідно до своєї програми розвитку.

Види політичних партій:

- За правовим статусом у політичній системі:

а) легальна; б) нелегальна

- За методами здійснення програми:

а) революційна; б) реформаторська

- За ідейними засадами діяльності:

а) прагматична; б) харазматична; в) доктринальна.

- За характером політичних дій:

а) поміркована; б) консервативно-реакційна; в) радикально-екстремістська.

- За ставленням до відповідної ідеології:

а) центристська; б) ліва; в) права.

- За представництвом в апараті держави:

а) правляча; б) опозиційна.

- За соціальною спрямованістю програми:

а) державно-патріотична; б) соціал-демократична; в) ліберально-демократична; г) соціалістична; д) комуністична; е) націоналістична; є) расова, ж) нацистська, з) релігійна.

Функції політичних партій:

Кадрова (відбір майбутніх спеціалістів для органів держави та органів місцевого самоврядування).

Представницька (виявлення та вираження інтересів різних соціальних груп).

Програмна (фіксація основних напрямів розвитку суспільних інтересів у різних сферах).

Конкурентна (боротьба за політичну владу та її використання).

Ідеологічна (впровадження своїх ідей, програмних цілей у свідомість членів суспільства).

Внутрішньопартійна (розподіл партійних повноважень, визначення керівництва партій, формування виборчих списків).

Контрольна (контроль за виконанням політичних норм).

Інтеграційна (об’єднання відповідної частини суспільства).

47. Соціальна держава - це держава, що ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, має збалансовану економіку і ефективну правову систему, та здатна, відповідно до принципу соціальної справедливості, забезпечити громадянам гідний рівень життя, гарантувати соціальну стабільність, соціальну безпеку і соціальну допомогу, громадянський мир і злагоду. Соціальною може бути тільки багата і раціональна (розумова) держава, держава стратегічного розрахунку.

Ознаки соціальної держави:

1) ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, ефективній правовій системі;

2) передбачає стабільну збалансовану економічну основу - розвинене соціально орієнтоване ринкове господарство; розумна пропорція між виробничими і невиробничими секторами економіки;

3) має юридичну основу - цивілізоване соціальне законодавство, що відповідає принципу соціальної справедливості та динамічно реагує на зміни соціально-економічних процесів;

4) гарантує поєднання державної турботи про соціальну захищеність основних прав громадян відповідно до закону і соціальної активності самих громадян у сферах, ключових для їхнього особистого (навіть не приватного) життя;

5) гарантує соціальну безпеку громадян, котрі самостійно (завдяки своїй активності) забезпечують необхідний/достатній рівень матеріального добробуту для себе і членів своєї сім'ї, тобто створює "/мови для реалізації права на працю, професійне навчання, перекваліфікацію, рівні стартові можливості для молоді тощо;

6) надає соціальну допомогу громадянам (хоч би на рівні прожиткового мінімуму), які неспроможні нести відповідальність за свій добробут, тобто соціально вразливими верствами населення - старим, непрацездатним, хворим (на СНІД); безробітним з незалежних від них причин; малолітнім дітям, котрі не мають батьків та ін. Здійснення комплексних програм соціалізації щодо названих груп населення може перебороти їх відчуження від основної соціально забезпеченої частини суспільства;

7) проводить соціальну політику, спрямовану на зміцнення соціальної стабільності і злагоди в суспільстві, зведення до мінімуму надмірного майнового розшарування населення, формування "середнього класу" (розумне оподаткування доходів). Соціальна й економічна нерівність мають бути такими, щоб кожна людина могла розумно очікувати переваг для себе та мати відкритий доступ до посад, можливість змінити своє соціально-економічне становище.

48. Політична система суспільства — цілісна, інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх, зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять:

1. Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це — міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

        З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу, їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об´єднання за інтересами).

2. Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв´язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства.

3. Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

4. Політичні принципи та норми. їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

5. Політична свідомість і культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя (див. розділ 4, тема 4.1).

          Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

49. Державний апарат — центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави.

Для підвищення ефективності та якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основу його організації і діяльності була покладена система принципів, основними з яких вважають такі:

• демократизм — передбачає широке залучення громадян до активної участі у формуванні та організації діяльності органів державного апарату;

• законність — усі державні органи і громадяни зобов'язані суворо дотримуватися всіх законів держави й організовувати свою діяльність відповідно до них;

• професіоналізм та компетентність — залучення найкваліфікованіших та високопрофесійних кадрів, висока організація праці;

• поділ влад — основні напрями діяльності державного апарату (законодавча, організаційно-виконавча, судочинство, нагляд і контроль) чітко розмежовуються між відповідними спеціалізованими системами органів. Завдяки цьому створюється режим стримувань, який протидіє свавіллю, беззаконню з боку державних органів;

• пріоритет прав і свобод людини — державні органи та службовці зобов'язані визнавати, реалізовувати та охороняти права і свободи громадян. Людина є найвищою цінністю суспільства, і тому держава відповідальна перед кожною особою за створення умов для вільного і гідного її розвитку;

• принцип ненасильства — у роботі державного апарату основна роль належить організаційним та виховним методам, а метод примусу має допоміжне, другорядне значення;

• гласність та врахування громадської думки — забезпечує відкритість діяльності державних органів;

• поєднання виборності та призначеності;

• поєднання колегіальності та єдиноначальності;

• економічність та науковість.

50.. Федерація – це форма держ. устрою, при якій частина території держави мають певні ознаки державності.

Федерації бувають: договірною (союзною) та федерацією, заснованою на автономії.

Ознаки договірної (союзної) федерації:

-              створюється на основі договору між суверенними державами.

-              Існування загально-федеративної і кожного суб’єкта федерації: Конституції, систем законодавства, держ. органів, податкових систем, громадянства.

-              Суб’єкти союзної федерації мають право вступати у зносини ї іншими державами і міжнародними організаціями.

-              За суб’єктами союзної федерації зберігається право виходу з її складу.

Ознаки федерації, заснованої на автономії:

-              створюються на основі рішення вищих або центральних органів держ. влади на підставі прохання населення певної частини території держави про надання їм автономії.

-              Об’єм і зміст прав автономії визначається Законом або Положенням про автономію, які приймаються вищими держ. органами.

-              Відсутність всіх ознак союзної федерації.

20. Поняття і ознаки конфедерації. Конфедерація – це союз декількох

держав, які об’єднують свої певні зусилля для досягнення конкретної

мети, зберігаючи, при цьому, повну взаємну незалежність. Ознаки

конференції:

-              конфедеративний договір, як правило, складається на рівні зацікавлених

міністерств і не затверджується парламентами.

-              Матеріальні і фінансові ресурси конфедерації складаються з

добровільних  взносів її суб’єктів.

-              Порушення умов конфедеративного договору не тягне за собою ніяких

юридичних санкцій.