Особливості міжгалузевої конкуренції
Міжгалузева конкуренція - один з видів капіталістичної конкуренції; специфічна форма боротьби між окремими капіталістами, акціонерними компаніями та монополістичними об'єднаннями. В основі міжгалузева конкуренція лежить прагнення до максималізації прибутку. Вона вирівнює галузеві норми прибутку, що складаються в процесі внутрішньогалузевої конкуренції, формує оптимальну структуру економіки, стимулює розширення найбільш перспективних галузей.
Механізм міжгалузевої конкуренції діє таким чином. Товаровиробники до виходу на ринок знають, що свій товар, щоб уникнути збитків слід проводити з якомога меншими витратами. Але вони не знають, як і кількісна потреба суспільства в даному товарі, і яка кількість товару в той же самий час проводять їх конкуренти. Про це вони дізнаються лише після виходу товару на ринок і тому звістка про те, що їхній товар не має суспільної споживної вартості, тобто не затребуваний суспільством, на них обрушується, як стихійне лихо. З'ясувавши в результаті ринкових потрясінь, в яких галузях попит перевищує пропозицію, які зазнали краху виробники направляють надлишкові ресурси в ці галузі до тих пір, поки вони не переповняться, і не виникне нове потрясіння. Таким чином,функція міжгалузевої конкуренції полягає у ліквідації дисбалансу в структурі виробництва і потреб на товари різних галузей, тобто в приведенні структури виробництва у відповідність зі структурою суспільних потреб.
Міжгалузева конкуренція в економіці може здійснюватися у формах конкуренції за допомогою переливу капіталу чи функціональної конкуренції (конкуренції субститутів).
Найчастіше міжгалузева конкуренція являє собою процес переливу капіталу з однієї галузі в іншу, завдяки чому стихійно складаються пропорції відтворення суспільного капіталу. У результаті переливу капіталу з галузей з більш низькою в галузі з більш високою нормою прибутку утворюється середній прибуток, яка відіграє важливу роль у перетворенні вартості товару в ціну виробництва. Конкуренція за допомогою переливу капіталу виникає при зміні підприємством профілю своєї діяльності чи її диверсифікації. Вона викликається відмінностями кон'юнктури і норми прибутку в різних галузях. В ідеалі перелив капіталу міг би наводити до вирівнювання норми прибутку по всіх галузях. Однак на практиці для переливу капіталу існують перешкоди, які в економічній літературі отримали назву вхідних і вихідних бар'єрів.
Вхідні бар'єри - це перешкоди для проникнення на ринок нових конкурентів. До них відносяться:
· Економія на масштабах виробництва
· Диференціація продукту
· Потреба в значному капіталі
· Високі витрати по переорієнтації споживачів
· Недоступність каналів збуту
· Обмеженість доступу до джерел ресурсів
· Відсутність земельних ділянок
· Високий рівень використовуваних в галузі технологій
· Наявність у діючих в галузі підприємств виключного права займатися даним видом діяльності
· Патентний захист інновацій
· Ліцензійні обмеження
· Брак досвіду
· Протидія існуючих фірм та ін
Вихідні бар'єри - це перешкоди для спроб фірм, діючих на ринку, піти з нього. Це можуть бути:
· Необхідність списання крупних інвестицій
· Великі витрати по конверсії виробництва
· Небажання втратити свій імідж
· Честолюбство менеджерів
· Протидія уряду чи профспілок
· Протести постачальників, клієнтури і ділерів та ін
Чим вище вхідні і вихідні бар'єри, тим менша загроза проникнення в галузь нових конкурентів.
Функціональна конкуренція, на відміну від цього, не передбачає переходу в іншу галузь. Вона грунтується на тому факті, що зовсім різні товари, вироблені підприємствами різних галузей, можуть виконувати для споживача однакові функції і виступати в якості взаємозамінних товарів (товарів-субститутів). Так, конкурентом виробника ковзанів може бути виробник лиж у тій мірі, в якій для споживача два види зимового спорту є взаємозамінними. Також взаємозамінними є, наприклад багато продуктів харчування. Наявність субститутів різко розсовує межі ринку і веде до загострення міжгалузевої конкуренції, тому при виробленні конкурентної стратегії найбільш привабливими для підприємця є такі галузі, продукція яких не має хороших чи близьких замінників.
Але міжгалузева конкуренція - вона дуже повільна, на перелив капіталу з галузі в галузь можуть піти десятиліття. За допомогою певних заходів держава може прискорити реакцію, це величезний виграш у часі, а в сучасній економіці хто швидше, той і перемагає.
На придбання яких факторів виробництва витрачається постійний, змінний, основний, оборотний капітал? Яке практичне значення для підприємця має поділ капіталу на постійний, змінний, основний, оборотний капітал?
Капитал – все, что создано человеком и используется в производстве (здания,оборудование, машины и т.д.).
По концепции Маркса капитал делится на: постоянный и переменный.
Постоянный – обозначают буквой С, принимает участие в процессе труда своим в-ным содержанием, является фактором производства, но не принимает участие в увеличении стоимости и соответственно не создает прибавочную стоимость. Он переносит свою старую стоимость на готовую продукцию.
Переменный капитал – буквой V, часть капитала, которая авансирует предприниматель на приобретение рабочей силы. И эта часть капитала меняет свою стоимость в процессе производства, т.е. увеличивает первоначальную стоимость, создает прибавочный продукт (стоимость).
Основной капитал включает основные средства, а также незавершенные долгосрочные инвестиции, нематериальные активы и новые долгосрочные финансовые инвестиции (вложения).
В состав капитала также включаются затраты на незавершенные капитальные вложения в основные средства и на приобретение оборудования. Эта часть затрат на приобретение и строительство основных средств, которая еще не превратилась в основные средства, не может участвовать в процессе хозяйственной деятельности, а поэтому не должна подвергаться амортизации. В основной капитал эти затраты включаются по той причине, что они уже изъяты из оборотного капитала.
Долгосрочные финансовые инвестиции представляют собой затраты на долевое участие в уставном капитале в других предприятиях, на приобретение акций и облигаций на долговременной основе.
Основные средства – это средства, вложенные в совокупность материально-вещественных ценностей, относящихся к средствам труда.
Оборотный капитал (оборотные средства) – это часть капитала фирмы (предприятия), вложенного в его текущие активы. По материально-вещественному признаку в состав оборотного капитала включаются: предметы труда (сырье, материалы, топливо и т. д.), готовая продукция на складах, товары для перепродажи, денежные средства и средства в расчетах.
Характерной особенностью оборотных средств является скорость их оборота. Оборотные средства обеспечивают непрерывность процесса производства.
Кругооборот капитала охватывает три стадии: заготовительную, производственную и сбытовую.
Любой бизнес начинается с некоторой суммы наличных денег, которые развертываются в определенное количество ресурсов для производства. Д - Т - ...П...Т' - Д'
Банки: їх роль та функції. Банківська система.
Банки – це особливі фінансові інститути, що акумулюють грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери та ін.), надають кредити, здійснюють грошові розрахунки, випуск в обіг грошей та цінних паперів, операції з золотом та інші функції.
Банки – це підприємства, що виконують посередницькі функції при здійсненні платежів і кредитних операцій між суб’єктами економічної діяльності. Як юридичні особи вони економічно незалежні від органів державної влади у рішеннях, пов’язаних з їхньою оперативною діяльністю, а діють у межах чинного законодавства.
Капітал банку складається з двох частин: власного капіталу банкірів та залученого у формі вкладів.
Діяльність банків з залученням вільних засобів та кредитування суб’єктів господарської діяльності здійснюється через банківські операції. Останні поділяють на два основні види – пасивні й активні. Пасивними операціями є такі, за допомогою яких банки мобілізують тимчасово вільні кошти і створюють свої ресурси. Вклади бувають строковими, що можуть бути вилучені кредиторами після встановленого строку, і до запитання, які можуть вилучатися в будь-який час. За строковими вкладами виплачується більш високий відсоток, оскільки банк має можливість вільно використовувати ці вклади до встановленого строку.
Активними називають ті операції, через які банки розміщують сконцентрований грошовий капітал. До них належать: облік векселів, надання позик під заставу товару, товарних документів, цінних паперів і надання позик, що не мають певного забезпечення.
Банківський прибуток утворюється переважно за рахунок різниці між сумою відсотків за надання кредитів і тих, які банки сплачують вкладникам. У банківський прибуток входять також доходи, які банки отримують від біржових операцій з цінними паперами, надання позик власного капіталу тощо.
У банківську систему входять різні види банків.
Комерційні банки акумулюють грошові засоби у вигляді внесків, а також за рахунок випуску власних цінних паперів. Вони кредитують суб’єктів господарської діяльності і є закладами, що створюються для залучення грошових засобів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, сплачування і терміновості, а також здійснення інших банківських операцій. В Україні утворюються комерційні банки різних видів і форм власності на акціонерних або пайових засадах.
Такі банки формують кредитні ресурси за рахунок статутного фонду, залучення засобів підприємств, особистих заощаджень громадян, придбання кредитних ресурсів у інших комерційних банках або у Національного банку України.
Діяльності комерційних банків має бути властива динамічність і ефективність вирішення питань. Вони будують свої відносини з клієнтами на контрактно-договірній основі відповідно до критеріїв ринку і кредитоспроможності позикоодержувача. Швидке їх зростання сприятиме розвитку конкуренції, що поліпшуватиме якість обслуговування, зробить кредит доступним для будь-якого господарського суб’єкта, громадянина.
Емісійні банки здійснюють випуск (емісію) банкнот, мобілізують грошові резерви комерційних банків, зберігають золоті та валютні запаси держави. Вони надають кредити комерційним банкам і державі.
Іпотечні банки надають позики під заставу нерухомого майна (землі, будівель) землевласникам, селянам, власникам житла.
Банки відрізняються клієнтурою, використанням засобів і деякими операціями, але всі вони є центрами, які зосереджують позиковий капітал
Законодавство в країнах з розвиненою банківською системою суворо визначає завдання і види діяльності різних фінансових закладів.
Перехід до ринкових відносин передбачає введення дворівневого порядку банківської системи, що юридично закріплено Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з цим законом утворюються Національний банк України і комерційні банки, у тому числі Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України та інші комерційні банки різних видів та форм власності.
Національний банк України є центральним банком держави, її емісійним центром, здійснює єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей у обіг, а також національних грошових знаків, дорогоцінних металів та золотовалютних запасів, здійснює операції щодо розміщення їх, у тому числі в іноземних банках.
Статутний фонд Національного банку України утворюється за рахунок держави. Він є власністю України, юридичним суб’єктом.
Кооперативні банки є кредитними установами, які утворюються союзами (об’єднаннями) кооперативів у формі галузевих або територіальних банків. Такі банки забезпечують коштами кооператорів, здійснюють касово-розрахункове обслуговування, представляють їхні інтереси у господарських і фінансових органах. Вони можуть брати на себе функції здійснення операцій, пов’язаних з продажем цінних паперів кооперативів або союзів (об’єднань), які їх випускають, а також на договірних началах брати участь своїми коштами у господарській діяльності кооперативу.
Джерелом засобів кооперативних банків є вільні кошти кооперативів, інших підприємств, громадян і позики спеціалізованих банків.
Кооперативні банки в нашій країні лише починають створюватися і тому досить корисним може бути сторічний досвід роботи таких банків у західноєвропейських країнах.
Ощадний банк України забезпечує організацію заощаджень у країні, безготівкові розрахунки і касове обслуговування населення, кредитування потреб населення. Згідно з Законом України “Про банки і банківську діяльність” він перетворений на спеціалізований комерційний банк. Він здійснює не тільки кредитно-розрахункові та інші касові операції, а й безготівкові розрахунки, розповсюдження і погашення цінних паперів, валютне обслуговування іноземних громадян, надає різні платні послуги.
У світовій практиці широко представлені небанківські кредитно-фінансові інститути. До них належать інвестиційні, фінансові фонди, ощадні каси, ломбарди і кредитні кооперації. В нашій країні система небанківських спеціалізованих кредитно-фінансових закладів ще тільки формується. На початковому етапі вона включає в основному державні структури: Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд, Фонд державного соціального страхування, ломбарди, каси взаємодопомоги. У перспективі розвиватимуться недержавні пенсійні фонди, комерційні страхові компанії, медичні страхові компанії тощо.
Депозити кредитно-фінансових інститутів, як і інших клієнтів банків можуть бути поточними і строковими.
Оптимізація макроекономічних пропорцій досягається через механізм попиту і пропозиції у взаємозв’язку з власниками капіталу і робочої сили.
Власність як основа економічної системи. Економічний зміст
Фундаментом економічної системи є власність, передусім на засоби виробництва. Вона визначає соціально-економічну природу виробничих відносин, а отже, і всієї системи, тобто всього суспільного ладу. Характер і форми привласнення засобів і результатів виробництва визначають економічну, соціальну та політичну структуру суспільства, становище людини у виробництві та в суспільстві загалом.
Економічний зміст власності. Процес виробництва є не що інше, як привласнення людиною предметів і сил природи в межах певної суспільної форми. Категорія власності досить складна за своїм змістом, адже вона охоплює економічні, юридичні, соціальні та інші аспекти. З економічного боку вона є, зрештою, системою виробничих відносин з приводу привласнення чинників і результатів виробництва. Вона становить невід'ємну частину виробництва, виступає його суспільною формою. Інакше кажучи, власність є внутрішньою структурою виробництва. Саме вона визначає його організацію. Через це вона не може бути незмінною. Навпаки, одночасно з виробництвом вона перебувала у постійному русі, періодично змінюючи конкретно-історичну форму свого існування. Отже, власність існує завжди, оскільки без неї неможливе виробництво. Проте кожній історичній епосі властива своя специфічна, конкретно-історична форма власності.
Розрізняють економічний зміст власності та власність як юридичну, правову категорію. Економічний зміст власності визначається ступенем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, тобто самим виробництвом, і є об'єктивною категорією, яка і виражає, і визначає реально існуючі суспільно-економічні відносини, становить їхній головний зміст. Як юридична правова .категорія власність виражає свідомі, вольові дії та відносини між людьми з приводу речей. Римське право визначало власність як повну владу особи над річчю. У кодексі Наполеона власність визначалась як право користування і розпорядження речами абсолютно. Право власності, тобто юридичне вираження власності, визначається об'єктивно існуючими економічними відносинами, економічним змістом власності. Форма права виражає реально існуючі відносини власності, їхній економічний зміст, залежить від ступеня розвитку людини, її знань, уміння виразити у юридичних формах дійсну власність. Не випадково римське право, кодекс Наполеона — видатні віхи у розвитку права. До того слід мати на увазі, що реальні економічні відносини власності постійно розвиваються, змінюються разом з виробництвом, норми права переглядаються періодично. Це неминуче породжує певний розрив між економічним змістом власності та його юридичною формою. Отже, норми права можуть більш-менш повно і чітко відбивати реально існуючі економічні відносини власності. А оскільки виробництво розвивається, змінюється постійно, а юридичні норми діють певний період і залишаються незмінними, то неминуче існує суперечність між дійсними відносинами власності та їхнім юридичним відбиттям. Завдання полягає в тому, щоб, по-перше, правові норми, які виробляються людьми щонайповніше відбивали реально існуючі відносини власності; по-друге, норми права мають періодично приводитися у відповідність з відносинами власності, які за певний час змінились, набули нових якісних характеристик. Усе це означає, що економічний зміст власності та право тісно взаємопов'язані. Проте водночас як економічні відносини, тобто дійсні відносини власності, так і право власності розвиваються певною мірою незалежно, і розрив між ними може досягти значних розмірів. Наприклад, у Конституції колишнього СРСР стверджувалося, що державна власність за своєю природою є загальнонародною, оскільки і держава декларувалася загальнонародною. Насправді ж, так звана загальнонародна власність була «нічиєю», що дало можливість партійно-державній номенклатурі використовувати її у своїх корисливих інтересах.
Типи і форми власності . Власності в Україні.
Типи та форми власності
Основними типами власності, якщо розглядати їх з погляду еволюційного розвитку людства, є колективна, приватна, державна та наддержавна. В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності.
Недержавні типи власності.
Колективна (групова) власність — привласнення певним колективом (групою) засобів виробництва, результатів виробництва, яке поєднується з колективним управлінням власністю.
Формами колективної власності є сімейна, общинна, кооперативна, колективна капіталістична, колективна трудова та ін. Кожен член колективу є співвласником засобів виробництва і виготовленого продукту і має право на управління власністю.
Приватна власність — привласнення окремим індивідуумом засобів і результатів виробництва та одноосібне управління ним власністю.
В межах приватного типу власності розрізняють приватну трудову та приватну капіталістичну форми власності. Державні типи власності.
Державна власність - привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об'єктами державної власності.
Якщо державна власність служить інтересам всього населення, не узурпується окремими особами у своїх вузько-корисливих цілях, вона перетворюється на суспільну власність. Формами державної власності є загальнодержавна, регіональна, муніципальна, комунальна.
Наддержавна (інтегрована) власність — привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів та результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб'єктами спільними об'єктами власності.
Формами цієї власності є галузеві та міжгалузеві наддержавні об'єднання типу Європейського об'єднання вугілля і сталі, регіональні інтеграційні об'єднання типу Європейського Союзу (куди входять 15 країн Західної Європи) та глобальні об'єднання типу Всесвітнього об'єднання торгівлі. Наддержавна власність перебуває у зародковій формі свого розвитку.
Проте вирізняти лише приватну і суспільну (державну) форму або типи власності науково некоректно. Щодо суб'єктів господарської діяльності у цьому разі ототожнюються окремий індивід і цілий трудовий колектив, який може складатися з десятків, сотень і навіть тисяч працівників зі своїми потребами, інтересами, цілями. Коли стверджується наявність лише двох форм власності, то нелогічно говорити про плюралізм їх.
На базі чотирьох типів власності та похідних від них форм розвиваються змішані типи та форми власності, різноманітні типи та форми підприємств.
Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.
Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.
Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.
Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним
Індивідуальна власність громадян
Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Колективна власність:
a) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;
b) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;
c) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;
d) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;
e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;
f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.
Державна власність:
a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;
b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;
c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.
Інтелектуальна власність
Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.
Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав
Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.
Іноземні держави мають право на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.
Приватна власність
Закон України "Про власність" передбачає існування приватної власності. В Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.
Безробіття. (все про нього).
Безробіття: суть, причини, види
Хоч як бездоганно працювали б ринкові механізми, вони не можуть, проте, забезпечити повної зайнятості навіть за наявності вільних робочих місць. Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства. Воно є невід'ємним атрибутом ринкової економіки.
Безробіття - це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.
Безробіття в ринковій економіці - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер.
Безробітними за класифікацією Міжнародної організації праці є особи, зареєстровані на біржі праці, які активно шукають роботу. Тимчасово звільнені й ті, хто має намір приступити до роботи протягом 30 днів, вважаються безробітними, якщо вони і не виконують другої вимоги щодо активних пошуків роботи.
До незайнятого належить те населення, яке відмовляється від пропонованої йому роботи. Сукупність зайнятого і безробітного населення називається самодіяльним населенням.
У процесі класифікації економічно активного населення, віднесення його до тієї чи іншої групи найскладнішим є чітке розмежування безробітних і незайнятих. Крайні випадки розрізнити неважко. Деякі люди роблять все, аби тільки знайти роботу, водночас інших важко примусити працювати, але навіть і серед тих людей, які активно шукають роботу, є такі, що відхилять надані їм пропозиції, сподіваючись знайти щось краще. Люди, які кажуть, що не можуть знайти роботу, мають на увазі, що вони не можуть знайти місце роботи, де їм би хотілося працювати. Ті, хто говорить, що вони не хочуть працювати, мають на увазі, що вони не хочуть працювати на жодній з робіт, які можуть знайти. У деяких випадках відмінність між цими двома ситуаціями стає просто невидимою.
Західні економічні школи дотримуються різних поглядів на суть та причини безробіття.
Безробіття уперше виникло у Великобританії на початку ХІХ ст. Проте до кінця століття воно не мало масового характеру, зростало лише в період економічних криз. Так, у США в 1920-1929 рр. середня кількість безробітних становила 2,2 млн. чол., а в 30-х - близько 20% осіб найманої праці.
Першу спробу пояснити сутність безробіття зробив англійський економіст Т.Мальтус. Він пояснив його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища він вбачав у вічному біологічному законі, властивому всім живим істотам, - розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість засобів до існування. Ця теорія з певними модифікаціями існує й нині. Засобами усунення безробіття Мальтус і неомальтузіанці вважають війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності та ін.
У середині 50-х рр. виникла технологічна теорія безробіття, згідно з якою його причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям на думку її авторів слід через обмеження технологічного прогресу, його сповільнення.
Найпоширенішою в наш час є кейнсіанська теорія безробіття. Згідно з якою його причиною є недостатній сукупний попит на товари. Держава, підвищуючи доходи, або знижуючи податки, може збільшити в економіці суспільний попит, що зумовить зростання попиту на робочу силу, а це, в свою чергу, знизить рівень безробіття.
Ще одна концепція безробіття (класичний підхід) не вбачає у безробітті серйозної економічної проблеми, оскільки причиною його вважає надто високу заробітну плату, а в умовах вільного ринку такий стан довго зберігатися не може. Дійовим заходом проти безробіття вважається зниження заробітної плати до рівня економічної рівноваги. Безробіття зумовлене комплексом причин:
-- структурними змінами в економіці;
-- нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;
-- постійним прогресом техніки, особливо його революційної форми - НТР;
-- пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота;
-- диспропорційністю розвитку економіки;
-- обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.
Як бачимо, причин безробіття може бути чимало. Тому економісти нині розглядають не безробіття взагалі, а його конкретні форми чи види.
На сьогодні за даними ООН, близько 800 млн. чол., тобто практично кожний третій працездатний у світі, не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток. Чим нижчий рівень соціально-економічного розвитку країни, тим вищий рівень безробіття, і навпаки. На території колишнього СРСР безробіття було приховане (або внутрішньозаводське).
Приховане безробіття має місце, якщо кількість працівників на виробничих дільницях перевищує об'єктивно потрібну. Наслідками його є депрофесіоналізація, низька якість продукції, падіння дисципліни праці, зрівнялівка в оплаті праці, зниження реальної заробітної плати. Серед поширених форм прихованого безробіття - вимушені виробничі простої з технологічних причин, прогули і простої, пов'язані з недобросовісним відношенням робітників до праці.
Для суспільства небезпечним є не саме безробіття, а відсутність механізму його регулювання, надійного захисту безробітних.
Загроза безробіття в умовах України пов'язана не з кризою надвиробництва, вичерпанням місткості ринку, як у західному світі, а з сучасною кризою недовиробництва, неузгодженістю процесів вивільнення, перерозподілу та працевлаштування робітників, тобто з глибокими деформаціями, що мали місце в попередній економічній системі та наступною економічною політикою.
Розрізняють такі види безробіття:
-- фрикційне;
-- структурне;
-- циклічне.
Фрикційне безробіття виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає роботу. Фрикційне безробіття вважається неминучим і деякою мірою бажаним, оскільки частина працівників тимчасово втративши роботу, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вище оплачувану і продуктивну. Це означає більші доходи для робітників і раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже і більший реальний обсяг національного продукту.
Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті НТП відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу. Ці зміни призводять до того, що попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не існувало, зростає. "Структурні" безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а то і місця проживання. Фрикційне безробіття має короткостроковий характер, а структурне - довгостроковий, тому і вважається більш важким.
Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає.
Зусилля багатьох держав, зокрема і нашої, тривалий час були спрямовані на ліквідацію безробіття, на те, щоб усі працездатні були зайняті у суспільному виробництві. Проте час показав, що таку "повну" зайнятість забезпечити неможливо, бо існує фрикційне та структурне безробіття, які є неминучими. Тому останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, при якій оплачувану роботу мають менш як 100% працездатних. Тобто при повній зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі фрикційного та структурного безробіття. Таке безробіття називається природним (нормальним).
Рівень безробіття визначають за формулою:
Отже, існування природного рівня безробіття вважається закономірним явищем і не виключає можливості повної зайнятості. Його величина, яка коливається від 4 до 6% для регіонів, де зареєстроване безробіття нижче, дорівнює або вище від загальнодержавного рівня, зменшує сферу прикладання праці.
Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з другого - великим суспільним лихом. До негативних наслідків безробіття можна віднести:
* зменшення рівня життя;
* поява невпевненості в майбутньому;
* морально-психологічної травми (зайва людина);
* виникнення почуття власної неповноцінності;
* зниження кваліфікації працівників;
* ріст злочинності та ін.
Різноманітність типів безробіття дуже ускладнює завдання його скорочення. Оскільки єдиних "ліків від безробіття" бути не може, то для вирішення цієї проблеми доводиться використовувати різні методи, заходи як на рівні держави, так і на рівні підприємств.
Проблема безробіття є характерною рисою ринкової економіки. Вона має особливо велике значення для України. Оскільки економіка нашої країни не спроможна утримувати велику кількість незайнятих.
Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого – великим суспільним лихом. Експерти Міжнародної організації праці вважають, що найближчими роками в середньому в світі рівень безробіття досягне 10% і повністю ліквідувати його не зможе жодна країна. Тому дослідження проблеми безробіття в Україні в сучасних умовах господарювання є досить актуальним.[1]
Стан ринку праці й тенденція до зростання числа безробітних свідчать про потребу прийняття термінових і радикальних заходів, необхідних для вирішення проблеми зайнятості та створення робочих місць. Наявна система допомоги безробітним не відповідає ситуації, яка склалася, а потребує докорінного реформування. Дослідженням проблемам безробіття присвячені в праці багатьох фахівців, науковців, зокрема, Нікіфоров П.О. та Вольська А.О., Купець О., Фесенко А.М.
Актуальні завдання з вирішення сучасних проблем зайнятості поставлені в Указі Президента України «Про вдосконалення державного регулювання у сфері зайнятості населення та ринку праці в Україні»
Безробіття не може бути доцільним ні в економічному, ні в соціальному плані, оскільки його зростання створює цілий комплекс проблем: скорочується купівельна спроможність населення, бюджет втрачає платників податків, підприємство – персонал. Зростають ризик соціального напруження, додаткові витрати на підтримку безробітних. [4]
Зростання кількості безробітних збіглося з ухваленням нового Податкового кодексу, одним із нововведень якого стало обмеження прав дрібних підприємців, зокрема, і щодо сплати єдиного податку, а також винайму робочої сили. До ухвалення кодексу низка аналітиків попереджали, що саме малий бізнес зазвичай є більш мобільним зі створення нових робочих місць, і що обмеження бізнесових можливостей дрібних підприємців може призвести до збільшення кількості безробітних.
Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по Україні на 1 травня 2011 становив 2,1% населення працездатного віку. Про це свідчать дані Державного комітету статистики України.
Кількість зареєстрованих безробітних на 1 травня 2011 становило 579,9 тис. осіб. З них станом на 1 травня 2011 допомогу по безробіттю отримували 72,7%. Аналітики повідомляють, що кожен другий безробітний раніше займав місце робітника, кожен третій – посаду службовця, а решта безробітних не мали професійної підготовки.[5]
Віце-прем’єр-міністр – міністр соціальної політики Сергій Тігіпко прогнозує, що проблема безробіття в Україні може бути подолана до 2013 року. Про це віце-прем’єр сказав у Верховній Раді, виступаючи під час години запитань до уряду. Сергій Тігіпко нагадав, що на початку 2010 року рівень безробіття в Україні, за підрахунками міжнародних експертів, становив 9,1%, а зараз цей показник дорівнює 8,5%.
Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних регіонах України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у західних областях і природному прирості населення рівень безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти. [2]
Створення в Україні цивілізованого ринку праці, який би дозволяв громадянину оперативно знайти необхідну роботу з умовами праці, що відповідають вимогам безпеки й гігієни, з гідною заробітною платою, а роботодавцю – працівників необхідної кваліфікації, можливе тільки за наявності ефективної системи працевлаштування.
З огляду на новітні наукові розробки та світову практику формування ефективної політики регулювання зайнятості і безробіття в Україні, запорукою вирішення проблеми є розробка і реалізація широкого комплексу відповідних заходів, насамперед, у соціально-трудовій сфері. Зокрема, слід посилити увагу щодо оновлення та підвищення технічного рівня робочих місць, зокрема, для того, щоб кожне з них забезпечувало зайнятому прожитковий мінімум і подальше зростання заробітної плати (з урахуванням інфляції). Це дозволить привести заробітну плату у відповідність з продуктивністю праці, ліквідувати фіктивні робочі місця, зменшити приховане безробіття.
Враховуючи реалії нашої економіки, одним з основних напрямів боротьби з безробіттям мають стати заходи щодо підвищення продуктивності праці. Це, по-перше, знизить собівартість, а відповідно і ціни товарів та послуг, зробивши їх доступними більшості громадян і конкурентоспроможними на зовнішньому ринку; по-друге, дасть можливість підвищити заробітну плату, пенсії, стипендії, збільшити інші трансферти. [3]
До основних напрямів боротьби з безробіттям слід віднести також постійне вдосконалення соціально-трудових відносин і колективних переговорів. Для України це має велике значення тому, що соціально-трудові відносини поки не мають достатнього розвитку, а колективні переговори почали проводитися лише з 1992 р. і потенціал їх удосконалення досить значний.
Група відомих економістів України Б. Гаврилишин, С. Мочерний, М, Павловський, Ю. Геєць, І. Лукінов та інші вважають дієвим заходом щодо боротьби з безробіттям активну регіональну політику, передусім державні асигнування на розвиток відсталих регіонів. Серед опосередкованих важелів впливу мають місце надання податкових пільг і дотацій підприємствам та компаніям за створення робочих місць, компенсації витрат, пов’язаних з пошуком роботи та працевлаштуванням, прямі виплати підприємцям за кожного працевлаштованого, тобто широке впровадження економічно-заохочувальних заходів. Дані заходи вимагають постійного вдосконалення і встановлення контролю державними органами.
Гроші. Все про них.
Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку, деякі національні гроші виконують функції світових.
За критерієм матеріально-речового змісту розрізняють дві групи носіїв грошових властивостей: повноцінні (товарні та металеві) і неповноцінні (паперові та кредитні)[2]:
- Повноцінні — це гроші, номінальна вартість яких відповідає вартості благородного металу, що міститься в них. До повноцінних відносять товарні та металеві гроші.
- Неповноцінні гроші — це гроші, які не мають власної субстанціональної вартості. До них відносяться паперові, кредитні гроші та білонна монета.
- Змішані форми грошей ─ гроші, якими користувалися в період переходу від повноцінних до неповноцінних грошей.[3]
Товарні гроші — це різновид грошей, які є товаром (наприклад худоба, зерно, мушлі, хутра). Тобто предмети, які можна безпосередньо використовувати, проте одночасно, вони виступають і як еквівалент вартості інших товарів. Купівельна спроможність товарних грошей ґрунтується на вартості, властивій конкретному товару, який виступає в ролі грошей.
Металеві гроші спочатку з'явилися як шматки металу різної форми та ваги, з часом вони трансформувались у форму монет. Монета грошовий знак, виготовлений з металу (золота, срібла, міді або сплавів) встановлених законом ваги і форми, що використовується як засіб грошового обігу та платежу.
Паперові гроші — це гроші, що не мають самостійної вартості, або ця вартість не співрозмірна з номіналом. Вони випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею примусовим курсом, визнаються законним платіжним засобом на всій території.
Кредитні гроші — це права вимоги до фізичних або юридичних осіб, спеціальним чином оформлений борг, зазвичай у формі переданого цінного паперу, які можна використовувати для покупки товарів (послуг) або оплати власних боргів. Оплата по таким зобов'язанням зазвичай проводиться у визначений термін, хоча є варіанти, коли оплата проводиться в будь-який час на першу вимогу. Кредитні гроші несуть в собі ризик невиконання вимоги. Кредитні гроші пройшли наступний шлях розвитку: вексель, банкнота, чек, електронні гроші, кредитні картки.
Гроші виконують ряд важливих функцій:
- Міра вартості — це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни. Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, та встановлює певну грошову одиницю розрахунків — національну валюту.
- Засіб обігу — це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг.
- Засіб нагромадження — це функція, що пов'язана із здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства. Сутність цієї функції полягає в тому, що гроші виходять зі сфери обігу і перетворюються на скарб.
- Засіб платежу — це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.
- Світові гроші — це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами
Правове регулювання грошового обігу в Україні
Гривня, що є грошовою одиницею України відповідно до ст. 99 Конституції України, виступає єдиним законним платіжним засобом в Україні, який приймається усіма юридичними та фізичними особами без будь-яких обмежень на території країни для проведення грошових трансфертів та здійснення розрахунків у готівковому та безготівковому вигляді.
Стаття 92 Конституції України закріплює, що засади створення і функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України. За ст. 99 забезпечення її стабільності - основна функція Національного банку України. Чинне законодавство визначає такі основні економічні засоби та методи грошово-кредитної політики, що спрямовані на регулювання обсягу грошової маси через: 1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ; 2) процентну політику; 3) рефінансування комерційних банків; 4) управління золотовалютними резервами; 5) операції з цінними паперами на відкритому ринку; 6) регулювання імпорту та експорту капіталу (ст. 25 Закону України "Про Національний банк України").
Європейський центральний банк має 5 головних операційних інструментів грошово-кредитної політики: оборотні операції; прямі угоди; випуск боргових сертифікатів; залучення строкових депозитів. Головна мета діяльності ЄЦБ - підтримка стабільності цін, у тому числі шляхом підтримання єдиної валюти - євро. Не завдаючи шкоди зазначеним цілям, європейська система центральних банків має сприяти також спільній економічній політиці співтовариства. Основоположним для переходу на євро став Регламент Ради ЄС від 17 червня 1997 р. № 1103/97, що базується на ст. 235 Маастріхтської угоди, а також Регламент Ради ЄС від 20 листопада 1997 р. № 1/98, що визначив технічні характеристики монет євро.
Законодавством регламентуються основні показники, за якими здійснюється грошово-кредитна політика. При цьому відповідно до ст. 51 зазначеного Закону Національний банк України двічі на рік повинен надавати Президенту України та Верховній Раді Україна інформацію про стан грошово-кредитного ринку в державі.
Кінцевою метою грошово-кредитної політики є досягнення макроекономічної стабілізації, додержання нормативне передбачених темпів інфляції, забезпечення стабільності курсу національної валюти, досягнення рівноважного платіжного балансу, створення умов для позитивних зрушень, подолання кризових явищ в економіці. У країнах з перехідною економікою грошово-кредитна політика повинна мати єдину мету - забезпечення повної конвертованості національної валюти та підтримання її фіксованого обмінного курсу проти однієї з основних світових валют - долара США або євро.
Розробка основних засад грошово-кредитної політики покладена за ст. 100 Конституції України на Раду Національного банку України, яка повинна також здійснювати контроль за її проведенням. Основні засади грошово-кредитної політики являють собою комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість Національному банку України з допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики регулювати грошовий обіг та кредитування економіки, щоб забезпечити стабільність грошової одиниці України як монетарної передумови для економічного зростання і підтримки високого рівня зайнятості населення. Вони ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.
За період своєї діяльності НБУ пройшов кілька етапів регулювання грошово-кредитного ринку, здійснюючи при цьому функції, передбачені чинним законодавством, через використання певних монетарних інструментів. І в першу чергу зміна в курсі регулювання грошово-кредитної політики центральним банком пов'язувалася з грошовими реформами, що проводилися в Україні.
Початок грошової реформи в Україні пов'язують із виданням Указу Президента України "Про реформу грошової системи України" від7листопада 1992р. №549/92, який базувався на положеннях Декларації про державний суверенітет України щодо впровадження своєї грошової одиниці та Закону України "Про економічну самостійність України" (ст. 6). Згідно з Указом починаючи з 23-ї години 12 листопада 1992 р. було припинено функціонування рубля у грошовому обігові на території України. Єдиним законним засобом платежу на території України став український карбованець, якого в готівковому обігу представляв купон Національного банку України. Готівка у рубля та переоцінка активів і пасивів юридичних та фізичних осіб, як резидентів, так і нерезидентів, здійснювалася у співвідношенні 1 до 1 без обмежень щодо сум коштів.
І лише з 1996 р. в обіг була випущена гривня, що стала єдиною національною валютою та єдиною законною грошовою одиницею. Відповідно до Указу Президента України "Про грошову реформу в Україні" від 25 серпня 1996 р. гривня була випущена в обіг у вигляді банкнот номінальною вартістю 1, 2, 5, 10 і 20 гривень зразка 1992 р., а також номінальною вартістю 1, 50 і 100 гривень зразка 1994 р. Реформа проводилася з 2 до 16 вересня 1996 р. За встановленим курсом 1,76 грн. /І дол. було перераховано у гривні ціни, тарифи, заробітну плату, стипендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, вклади громадян.
Гривня дорівнює 100 копійкам. Випуск та обіг на території України інших грошових одиниць і використання грошових сурогатів як засобу платежу забороняються. Чинним законодавством було передбачено, що офіційне співвідношення між гривнею та золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.
У 2001 р. в обіг випущено гривню номінальною вартістю 200 грн. Розмінні монети, випущені в обіг НБУ вартістю 1, 2 і 5 копійок, виготовлені із металу срібного кольору, а вартістю 10, 25 і 50 коп. - з металу жовтого кольору. Основні характеристики дизайну та захисних елементів були закріплені в Правилах визначення платіжності гривні й монет. У той же час НБУ в межах своїх повноважень, користуючись виключним емісійним правом, випустив в обіг ряд ювілейних та пам'ятних монет. Чинним законодавством передбачено, що банкноти і монети є безумовними зобов'язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами. В своєму виступі на початку лютого 2003 р. Президент України звернув увагу на низький рівень монетаризації економіки України, що є нижчим 25 %. Його підвищення є одним з факторів зростання національної економіки. В Польщі рівень монетаризації становить 44%, Чехії - 76%, Великій Британії - 98%, Китаї - 104 %.
Гроші існують у вигляді готівки (грошові знаки) або у безготівковій формі (записи на рахунках у банках). Грошові знаки випускаються у вигляді банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість. Вони обертаються через відповідні платіжні системи, що узаконені на території держави. Обробка та передача в межах України електронних та паперових документів на переказ, документів за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів та документів на відкликання можуть здійснюватися за допомогою як внутрішньодержавних, так і міжнародних платіжних систем, що діють в Україні.
Загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, відносини у сфері переказу грошей регулюються Конституцією України, законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", "Про зв'язок", "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", іншими актами законодавства України та нормативно-правовими актами НБУ, а також Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами з інкасо Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами по договірних гарантіях Міжнародної торгової палати та іншими міжнародно-правовими актами.
Платіжна система становить основну інфраструктуру сучасної ринкової економіки. Саме її ефективність і стабільність є інструментами безперебійного функціонування економічної системи країни, у тому числі грошових та фінансових ринків. Платіжна система є важелем ефективного управління економікою, зокрема щодо втілення монетарної політики, яку здійснює центральний банк або уряд. У разі порушення функціонування платіжних систем найвірогіднішим є настання тяжких наслідків на фінансових ринках, які обслуговуються такими системами, оскільки нині практично всі економічні операції відбуваються саме через платіжні системи.
На платіжну систему покладається завдання здійснювати грошовий обіг між операторами. Фактично будь-яка платіжна система складається з посередників, інструментів, процедур та мереж, метою яких є переказування грошей від одного оператора економіки до іншого.
Платіжна система - набір платіжних інструментів, банківських процедур і, як правило, міжбанківських систем переказування коштів, поєднання яких, разом з інституційними та організаційними правилами та процедурами, що регламентують використання цих інструментів та механізмів, забезпечує грошовий обіг. Основна мета платіжної системи - забезпечення розвитку виробництва товарів і послуг. Згідно з чинним законодавством платіжна система є платіжною організацією членів платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при переказуванні грошей. Переказування грошей є обов'язковою функцією, яку має виконувати платіжна система. Діяльність платіжної системи (за винятком внутрішньобанківської) визначається відповідно до правил, які приймаються платіжною організацією і мають визначати: організаційну структуру платіжної системи, умови членства, порядок вступу та виходу із системи, принципи виконання документів на переказ, відкликання документів на переказ, порядок розв'язання спорів, управління ризиками в системі, систему страхування, систему захисту інформації, порядок проведення реконсиляції тощо.
Щодо внутрішньобанківської платіжної системи, то її створює безпосередньо сам банк, щоб забезпечити найсприятливіші умови для переказування грошей між його підрозділами. Банк самостійно визначає умови та порядок функціонування власної внутрішньобанківської платіжної системи, враховуючи при цьому вимоги закону та нормативно-правові акти Національного банку України.
Чинним законодавством передбачено кілька видів платіжних систем. Зокрема, за юрисдикцією їх можна класифікувати на внутрішньодержавні та міжнародні. Перші в свою чергу за правовою ознакою засновника поділяються на банківські та небанківські платіжні системи. Внутрішньодержавні банківські платіжні системи включають системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи.
Система електронних платежів НБУ є державною системою міжбанківських розрахунків. Вона обслуговує ті банківські установи, які мають кореспондентські рахунки, відкриті в НБУ. Саме на НБУ покладено завдання регламентації діяльності СЕП, забезпечення її функціонування, надання гарантій її надійності та безпеки з метою проведення через неї міжбанківських переказів.
В Україні у 2001 р. було запроваджено пілотний проект зі створення Національної системи масових електронних платежів (НСМЕП). У межах проекту було розпочато програму роботи з Укрпоштою, підписано відповідні угоди. НБУ дав дозвіл Укрпошті виконувати готівкові операції за картками, її установи дістали право видавати-приймати готівку. Крім того, НБУ закінчив розробку системи інтерплат, яка дає змогу за допомогою карток НСМЕП здійснювати розрахунки Інтернет-платежів. Можна платити в Інтернет-магазинах, на комерційних сайтах, здійснювати грошові перекази, оплачувати комунальні послуги, послуги Інтернет-провайдерів, ІР телефонії та мобільного зв'язку, оплату авіа-, залізничних квитків, перераховувати кошти на розважальні заходи в режимі он-лайн.
На кінець 2002 р. НСМЕП експлуатується у багатоемітентному режимі багатьма банками у різних регіонах України. Банками емітовано понад 85 тис. карток, використовується близько 400 одиниць термінального обладнання (включаючи банкомати), а загальні обороти банків за картковими рахунками НСМЕП за місяць становлять близько 20 млн. грн.
У 2003 р. кілька вітчизняних банків планують запровадити пілотний проект переходу на більш сучасний стандарт платіжних карток - ЕМV. Цей стандарт прийнятий основними платіжними системами:
Еuropay, МasterCard та Viza International для дебетових і кредитних карток. Міжнародні платіжні системи встановили закінчення терміну переходу банків на чипові системи - 2005-2006 роки.
Щодо використання технічних можливостей міжнародних платіжних систем в Україні, то відповідно до Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", банки, клірингові установи, а також інші установи, що надають фінансові послуги, мають право укладати договори з платіжними організаціями міжнародних платіжних систем про членство або про участь у цих системах після отримання ними відповідного дозволу Національного банку України.
Чи треба продовжувати роботу, якщо отримуєш бухгалтерський збиток у короткостроковому періоді? Чому нормальний прибуток відносять до витрат? До яких ?
В экономической науке и хозяйственной деятельности различают прежде всего балансовую (бухгалтерскую), нормальную и экономическую прибыль.
Как уже упоминалось, в общие издержки производства фирма зачисляет все свои денежные расходы. Это так называемые явные издержки. Именно они отражаются в бухгалтерских документах как хозяйственные. Соответственно прибыль, которая составляет разницу между выручкой и общими затратами, определяется как хозяйственная, ее еще называют бухгалтерской, или балансовой.
Итак, балансовая прибыль - это выручка от реализации без затрат предприятия на производство и реализацию продукции.
Кроме того, учитывая потребности развития бизнеса, предприниматель предполагает получить еще и минимальную - нормальную прибыль. Нормальная прибыль - это тот обязательный доход, который является своеобразным гарантом существования фирмы в избранном виде бизнеса.
Нормальная прибыль состоит из нормативной отдачи на капитал и общепринятой в данном виде бизнеса нормы предпринимательского дохода. Нормальная прибыль является ценой выбора предпринимателем именно данного вида бизнеса. Эта цена должна быть оправдана эффективностью деятельности предпринимателя и быть не меньше так называемой упущенной прибыли, которую предприниматель может иметь в другой, более выгодной сфере деятельности.
Предприниматель считает справедливым то, что за вложенный капитал и собственную предприимчивость он получает хотя бы минимально возможную, нормальную прибыль, которая возместит ему расходы на производство и потери от неиспользованных возможностей в других сферах деятельности. Величина нормы конкретной прибыли определяется самим предпринимателем на основе учета альтернативных возможностей вложения своего капитала и собственных предпринимательских усилий.
Хозяйственные издержки вместе с нормальной прибылью составляют экономические издержки предприятия. Разница между выручкой и экономическими издержками называется экономической прибылью.
Именно экономическая прибыль является стимулом для вхождения новых предпринимателей в тот или иной вид бизнеса или выхода фирм из той сферы, где они неприбыльны. Если же прибыль большая, новые фирмы проникают на рынок и охватывают долю спроса. Чтобы успешно реализовать свою продукцию, предприятия вынуждены снижать цену или идти на дополнительные издержки для продвижения на рынке своих товаров или услуг.
Прибыль вследствие этого снижается, наплыв конкурентов.
